Глава 9

Амайї дістався молодий жеребець коричневої масті з добре вичесаною вогняною гривою. Принц допоміг забратися в сідло й кінь, не поспішаючи, рушив вперед. Біля неї їхав Альберт, а Ейдан та Мейделін рухалися дещо позаду. Їх супроводжували охоронці. Принц розважав розмовами, проте Амайя відчувала на своїй спину чийсь спекотний погляд. Вона не знала, кому він належав: Мейделін чи Ейдану. Вони їхали полем, над яким розкинулося похмуре небо. Темна хмара зависла над головами й додавала сірості у цей день. Принц лукаво всміхнувся:
— Позмагаємося, хто перший дістанеться лісу?
Не чекаючи відповіді, пришвидшив коня. Амайї нічого не залишалося, як кинутися слідом за ним. Його кінь отримав фору й біг попереду. Дівчина вдарила тварину й вона пришвидшилася, проте, цього виявилося замало, щоб перемогти. Принц дістався до лісу перший. Стрибнув на землю і явно втішався своєю перемогою:
— Не засмучуйтеся, Амеліє! Вам просто не пощастило із суперником, — він простягнув руку й дівчина вклала свої пальчики. Опинившись на землі, різко висмикнула руку:
— Вітаю з перемогою!
Нечесною! Хотілося додати Амайї, проте тактовно змовчала. Ейдан та Мейделін теж спішилися. Вони залишили коней на узліссі, а самі прогулювалися лісом. Спів птахів, шурхіт листя під ногами та аромат лісу дарували умиротворення. Чоловіки жваво вели бесіду про політику, можливі походи й здавалося зовсім забули про дівчат. Дрібні краплі почали падати з неба. Альберт невдоволено скривився:
— Здається, нам потрібно повертатися.
— Не встигнемо, — Ейдан втупився поглядом у похмуре небо, — дощ посилюється. При всій повазі, гадаю краще залишитися у лісі. Можливо нам пощастить й він буде невеликий. Дерева хоч трохи заховають нас, а у полі ми будемо абсолютно незахищені.
— Тоді сховаємося під цим деревом, — принц підійшов до бука та притулився спиною до стовбура.
Амайя стала біля чоловіка, проте зберігала дистанцію. Не хотілося, щоб він поводився непристойно чи торкався її руки. Мейделін поправила плащ та насунула капюшон:
— Добре, що я одягнулася відповідно. Ті темні хмари на небі насторожували і я припустила про можливість випадання дощу.
— На відміну від Амелії, — Ейдан дивився на Амайю й здавався задуманим, — графине, ви промокли. На вашій сукні видніються мокрі плями.
— Не страшно, це лише вода, висохне.
Зіниці Ейдана розширилися. Він чіплявся поглядом у риси обличчя дівчини та підозріло зіщулив очі. Від такої уваги шкіра дівчини вкрилася полум’ям. Герцог схопився за ґудзик сюртука:
— Я знав дівчину, яка висловлювалася так само.

Амайя прикусила губу. Кров закипала у венах, розбурхуючи хвилювання. Це ж треба так необачно обмовитися! Згадала, як колись вони зустрілися з Ейданом у старому млині. Того дня, так само як і сьогодні, йшов дощ. Дівчина заховала погляд:
— Це поширене висловлювання, у нас всі так говорять.
— Ви тремтите. Замерзли? — Ейдан почав розстібати сюртук. Амайя боязко похитала головою:
— Не дуже. Сподіваюся дощ скоро припиниться.
Ейдан зняв з себе сюртук та накинув на плечі дівчини:
— Ось, щоб не змокли до нитки.
— Не варто, а як же ви? — Амайї стало незручно й вона почала стягувати з себе сюртук. Ейдан не дозволив цього зробити й зачепив верхній ґудзик:
— У мене цупка жилетка та сорочка. Не хвилюйтеся про це.
Його руки випадково торкнулися пальців Амайї. Через рукавиці вона не відчула тепло його тіла, проте такий невинний жест змусив хвилюватися ще більше. Їхні погляди зчепилися. Його — вимогливий, зацікавлений, та її — переляканий, невпевнений. Амайї здавалося вона знову та наївна дівчина, що три роки тому, котра плавиться від кожного слова Ейдана. Мейделін доторкнулася плеча чоловіка:
— Ейдане, ви такий уважний. Мені пощастило з нареченим.
Вона дивилася на Амайю з-під насуплених брів й здавалося бажала вбити її поглядом. Усім виглядом показувала — чоловік належить їй. Цей дотик наче протверезив чоловіка. Він відхилився та кивнув:
— Це обов’язок кожного джентльмена.
Альберт невдоволено фиркнув:
— Для подібного є піддані. Даріане, зніми свій камзол та дай леді. Негоже герцогу мокнути під дощем, — принц гордовито задер голову і явно почувався героєм. Ейдан застережливо виставив долоні:
— Не потрібно, дякую. Дощ закінчується. До того ж листя дерева трохи ховає.
Мейделін насупилася. Її рука повільно спустилася по плечу й зупинилася на лікті Ейдана. Вона мрійливо зітхнула:
— Шкода, що нам не пощастило з прогулянкою. Можливо варто було вибратися до міста? Впевнена ми б знайшли прихисток в одній з крамниць.
— Але тоді б ми б не насолодилися верховою їздою, — їдко зауважив принц.
Ейдан не зводив погляду від Амайї. Дівчині здавалося, що він щось підозрює. Навіть не так, вона знала, що він щось підозрює та, ймовірно, вишукує спільні риси з Амелії та Амайї. Після дощу поверталися до палацу. Амайя так і залишилася закутаною у сюртук Бартонстона. Вона вдихала знайомий аромат парфумів й наче відчувала присутність Ейдана.
З пам’яті виринули спогади про його обійми, дотики, поцілунки. Обличчя вкрилося жаром, а щоки налилися рум’янцем. Їй хотілося повернуся у часі у ту коротку мить, коли вона була його. Амайя з жахом усвідомила, що досі кохає Ейдана. Ні злість, ні образа, ні роки розлуки цього не змінили. Позаду вона чула воркування Ейдана та Мейделін й це краяло серце. Розуміла, не варто мріяти про того, хто ніколи тобі не належатиме, проте нічого не могла з собою вдіяти.
Кінь прибув до палацу. Альберт зістрибнув на землю та допоміг спуститися Амайї. Він тримав її долоню та вдивлявся в обличчя:
— Дякую за прогулянку. Чекатиму вас ввечері у своїх покоях.
Слова з непристойним натяком обпалили шкіру. Дівчина спіймала на собі увагу Ейдана, який застиг непорушно й наче чекав на її відповідь. Амайя зашарілася та похитала головою:
— Я не…
— Амеліє, ви така мила, коли бентежитися, — принц не дозволив договорити. Злегка стиснув її долоні у своїх руках, — після всього, що між нами було, вам не варто мене соромитися.
— Але, якщо не соромитимуся, то тоді як я буду милою? — Амайя невинно змахнула віями.
— Ви подобаєтеся мені різною, — принц нахилився до її вуха й залоскотав тихим шепотом. — Сьогодні я роздивлюся вас з різних сторін.
Альберт відхилився та попрямував до палацу, залишивши збентежену Амайю.
— Ходімо, Ейдане. Вам не завадить зігрітися гарячим глінтвейном.
Почувши слова принца, Бартонстон вирушив слідом за ним й нарешті відірвав докірливого погляду від дівчини. Амайя тужливо зітхнула. Дивилася як від неї віддаляється об’єкт її мрій й серце тужливо завило від розлуки.
— Вам пощастило стати фавориткою принца, але я бачу, ви цьому не раді, — Мейделін направилася до палацу й дівчина пішла з нею.
— Це не входило в мої плани.
— А що входило? Зваблювати чужого нареченого? Не думайте, що я не помітила, як ви дивитеся на Ейдана.