1

Де? Як? Чому?

Скільки разів я собі говорив «не напиватися»? Господи, паскудно як! Так ніби ще ніколи не було. Якщо тільки пригадати першу п’янку на випускні іспити в університеті. Зараза яка! Так і до білочки можна допитися. Якщо вже не допився. Голова тріщить наче по ній кувалдою гупають. А в роті бридко так ніби напередодні лайна об’ївся. Ні, так нажератися не можна. Роки вже не ті. Все таки до сороківки вже недалеко.

Стоп. Де я??? Перед очима тьмяна пелена з різнобарвними мерехтливими прожилками. Серед цього, помереженого болючими іскорками туману, неясні образи. І нескінчені питання… Чому на вікні, що ледь сіріє навпроти, такі чудернацько-небачені досі занавіски? Що це за порепаний диван на якому лежу? Як я опинився у цій незнайомій кімнаті? Хто мене сюди врешті-решт приволік? І звідки цей пронизливий передзвін годинника, від якого аж зуби судомами зводить?

Куди ж мене занесло на п’яну голову? Раніше, я за звичай, більш-менш, пам’ятав про свої п’яні «подвиги». Нова сторінка в біографії, де ми, хто ми, я не знаю. Так і запитати ні у кого. Один лежу, під благенькою ковдрою, не звідано де. Трясця, як довбешка болить, аспірину б. Так, відновимо події, де я вчора був? З чого ж почати згадувати? Похмурий осінній вечір… Давній друзяка Вадим з його пропозицією «підемо, пивця поп’ємо»… Знає ж бо зараза, що після «пивця» у мене «зривають гальма». А дальше?..

Скрип дверей, по очах гострою бритвою різонуло яскраве світло, потім приємна напівтемрява і шелестливі кроки. В світанковій імлі повз мене ледь чутно прослизнула біла постать. На ній була легка нічна сорочка з настільки тонкої матерії, що здавалося наче вона зіткана з місячного сяйва. Подібно квіткам троянди крізь сорочку мигонули бутони тугих жіночих грудей, манлива тінь, що лежала між стегнами ранкової феї мимоволі прикувала до себе мій погляд.

Та-а-а-к!.. Хто вона і що у нас було? На перше питання відповіді в моїй затюканій довбешці так і не знайшлося. Друга відповідь була більш-менш очевидною – в моєму стані, а на додачу й те що ми спали порізно – нічого не було. Від того, звісно, мені легше не стало. Однак нав’язливі хвилі цікавості й хтивості дещо притупили головну біль, а головне змусили мене проявити хоч якусь активність. Я наважився піднятися з постелі, щоб хоч трішки розставити крапки над «і».

На щастя, невідомі «благодійники», вклали спати мене одягнутим, тож хоч з цим клопотів не виникло. Так-сяк заправивши сорочку в штани я, борючись з нудотою, поплентався до дверей за якими зникла незнайома фея. З деяким зусиллям відкрив їх і ввалився в яскраво освітлену кімнату, яка судячи з побаченим інтер’єром, була кухнею.

Її господиня стояла біля газової плити і щось на ній смажила. Почувши скрип дверей вона повернувши до мене голову, мило всміхнулася й доброзичливо привіталася:

– Доброго ранку! Як спалося?

Я кивнув головою у відповідь і пересохлим горлом прохрипів:

– Можна склянку води?

Жінка з розуміючим виглядом обличчя налила склянку води. Холодна рідина не лише освіжила мені горло, але підбадьорила настрій. Всівшись на табуретку біля столу я навіть наважився запитати те, що не давало мені спокою:

– Як я тут опинився і хто ви такі?

Жінка не відриваючись від куховарства іронічно хмикнула:

– А ти що нічого не пам’ятаєш?

– Ні, – присоромлено буркнув я.

– Ну ми познайомилися вчора ввечері, в барі, де ти відпочивав разом зі своїм другом Вадимом. Ти трохи перебрав, тож твій приятель привіз тебе до мене.

– А з якої це радості, до тебе? – підозріло поцікавився я.

– Просто я давня подруга його дружини і мешкаю за якийсь крок від того бару де ти вчора так напився.

– Ясно, – мізки все ще відмовлялися нормально працювати, але коліщата логіки вже почали потихеньку  розкручуватися. – А як же твій чоловік до цього всього поставився?

Жінка різко повернулася до мене й крижаним голосом кинула наче виплюнула:

– Я розлучена.

– Ясно. Як хоч звати тебе?

– Ми ж вчора познайомилися!?!

– Давай не будемо про вчора, – невдоволено скривився я.

– Гаразд, – жінка на мить відірвалася від плити й окинувши мене швидким поглядом, з голови до ніг, прощебетала. – Мене звати Наталка, для друзів просто – Натка. А тебе наскільки я пам’ятаю величати Андрієм.

Кілька секунд пішло на усвідомлення отриманої інформації і марних намагань поєднати все почуте з подіями вчорашнього дня. Та ці спроби були безуспішні і моя пам'ять вперто відмовлялася повертатися до мене. Напевне порція випитого вчора алкоголю була дійсно кінською.

Побачивши мою розгубленість жінка вміло перевела розмову на іншу тему:

– Будеш снідати?

Я глянув на Натку таким страждальницьким поглядом, що вона більше і слова не промовила про їжу. Лише зробила мені горнятко міцної кави і поки я посьорбував духмяний напій нашвидкуруч поснідала примостившись за столом поряд мене. Потім жінка пурхнула в ванну і за якість півгодини вже була готова іти на роботу. Де вона працює я не запитував. Голова ще толком не відійшла від вчорашнього сп’яніння, а треба було налаштовуватися на свою роботу.