15.

Все закінчилося так швидко, наче нас не пов'язували півтора щасливих роки. Можливо, це й на краще? Різко відривати пластир від рани набагато болючіше, проте й біль проходить швидше. Тому тут немає за чим шкодувати… Так я себе переконувала, прокидаючись вранці на самоті, у порожній квартирі, з понеділка. Як символічно, не знаходите?

Зірочка давно прокинулася і натужно шкрябалася у ванну кімнату, готова наробити своїх справ просто там, на паркет. Довелося вставати, незважаючи на паршивий настрій та сильну слабкість. Невже це триватиме усі дев'ять місяців?

От, здається, був поряд з тобою чоловік, займав не так багато місця, і речей у нього начебто не було, а все одно в очі одразу ж впадає відсутність Гліба. Одна зубна щітка в склянці, порожня полиця в шафці, чистий стіл у вітальні, відсутність вічно розкиданих по квартирі шкарпеток... Дрібниці, та всередині одразу ж повіяло холодом. Ні, я не шкодую про скоєне, просто трохи страшно спостерігати, як руйнується звичний для тебе світ.

Поборовши ранкову нудоту, зібралася і поїхала на роботу. Потрібно буде записатися до лікаря. Час брати себе в руки і продовжувати жити!..

Перший порив розповісти про все Громову, згинув у зачатку, одразу ж після звинувачень Гліба. А раптом він має рацію, і Олег справді зрозуміє мене неправильно: вирішила дитиною прив'язати до себе багатія... Не хочу! Не хочу, щоб нас все життя дорікали шматком хліба! Не хочу бачити сумніви в його очах! Не хочу чути нотки жалю в його голосі! Якось сама впораюся. Щоправда, батькам зізнатися все ж доведеться…

Не довелося! Завжди дивувалась, як мати може на відстані відчувати, що з її дитиною відбувається щось не те. Дивовижний феномен, і тим не менш... Мама навіщось вирішила поговорити з моєю колишньою майбутньою свекрухою. Вони взагалі рідко спілкувалися. І те, тільки з примусу. А тут... Уявляю, що ця сварлива тітка їй наговорила!

Як я про це дізналася? З смс. Не додзвонившись, вона скинула мені з десяток гнівних повідомлень, в яких чітко розписала, що про все це думає. Щоправда, до кінця робочого дня запал зник, і матуся надіслала примирливу смс-ку з проханням берегти себе та онука, а на вихідні обов'язково приїхати в гості. Впевнена, це татко постарався. Люблю їх, незважаючи ні на що!

Життя повільно, але впевнено налагоджувалося. Колеги на роботі переключилися на інші новини, батьки прийняли з розкритими обіймами, ні на хвилину не дорікнувши ні в дурості, ні в легковажності. А Гліб… Що ж, він приходив, вибачався і навіть пропонував помиритися. Обіцяв прийняти дитину як свою, та я відмовила. Не тому, що боюся нового зриву, а тому що більше його не кохаю. Почуття зникли, залишивши по собі лиш світлий смуток.

Що ж до Олега… Він снився мені щоночі. Його усмішка, сильні долоні, уважний погляд і похмура зморшка на лобі. Кожне видіння відгукувалося болем у серці та безмірною тугою. Дурному ясно, я закохалася! По вуха, як легковажний, наївний підліток, не підключаючи голову, не піддаючись логіці… Не дивно, що страждала я так само, як той самий горезвісний підліток з одним маленьким винятком…

Того дня моєму винятку було вже вісім тижнів. Я тільки вийшла з поліклініки, задоволена, як ніколи. Гінеколог запевнила, що у нас все добре, виписала вітаміни та поставила на облік. Чудово! Сьогодні побалую себе солоденьким, яке мені вже ввижається на кожному кроці!

Замріявшись, не відразу зреагувала, на чоловіка, що раптово виник на шляху. Налетівши на кам'яні груди в білій сорочці, спочатку зойкнула, на мить завмерла, приходячи до тями (звідки він тільки взявся?), а потім вибачившись, спробувала його обійти. Не вийшло! Сильна рука вхопила мене вище ліктя, розвертаючи до себе обличчям.

- Катя! – почувся над головою знайомий голос.

Так-так, я не спромоглася зазирнути людині в обличчя! Що вдієш, останнім часом моя увага взагалі зосереджена лише на їжі. Дивно, та ранкова нудота надвечір змінюється страшенним голодом. І куди воно тільки в мене лізе?

- Катя, - ой! Здається, знову замріялася. - Радий тебе бачити! Кудись поспішаєш?

Звела погляд і злякалася. Те, що спочатку здалося звичайною слуховою галюцинацією, виявилося Олегом Громовим, у плоті! Серце пропустило кілька ударів і зірвалося в галоп, змушуючи задихнутися від почуттів. Що він тут робить?

- Олег… Тобто, Олеже Володимировичу, якими шляхами? - спробувала посміхнутися, швидко приводячи себе у відносну норму. – З перевіркою до нас завітали?

- Ні, - Громов дивився на мене якимось дивним поглядом, продовжуючи тримати за руку, наче боявся, що я зараз же втечу від нього.

- Добре, що ми зустрілися, - тараторила, намагаючись хоч якось заповнити тишу, що виникала між фразами. Закопавшись вільною рукою в сумку, дістала його зв'язку ключів, яку носила при собі, як дорогий серцю оберіг. Шкода було віддавати, та все ж… – Ось! Хочу повернути… Нема чого їм марно в чужій сумці відлежуватися…

Зціпивши зуби, аж емаль хруснула, Олег наполегливо, проте ніжно потягнув мене до своєї машини. Що це з ним сьогодні?

- Громов, з тобою все гаразд? - пискнула шоковано, коли мотор заревів, і машина швидко рушила з парковки в невідомому напрямку. Ні відповіді, ні погляду... Незважаючи на радісний трепет закоханого серця в грудях, чудасії чоловіка змушували напружитися!

Через якийсь час автомобіль тихо припаркувався біля найдорожчого ресторану в місті. Поки я здивовано моргала, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається, Олег акуратно витяг мене з машини і під лікоть повів усередину будівлі. Спочатку збиралася опиратися, але всередині так смачно пахло… Рот відразу ж наповнився слиною, а порожній шлунок відгукнувся гучною руладою. Що ж, сподіваюся, нас нагодують, інакше мені доведеться зжерти самого Громова!