про війну

ПІДРОЗДІЛ ОСОБЛИВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Я – каратель.

Скільки життів я забрав - не порахувати, та ніколи й не намагався. Скільки врятував – не знаю, але, можливо, серед них є і ваше.

 Помилявся? Мабуть…

 Ви не знаєте хто я. Стоячи за мною в черзі на касі величезних безликих супермаркетів, нетерпляче підштовхуючи мене до бампера своїм нервовим дзвінким очікуванням на газовій колонці найдешевшої міської заправки на Набережній і хвацько розбираючи своїх дітей з однієї пісочниці в далекому дворику на околиці Бабурки – ви не знаєте хто я. І ніколи не дізнаєтесь…

…Я не проводжу офіційних розслідувань і тому вільний від постійного перетравлення тої безглуздої нудятини, яку постійно пхає в залі суду оте мурло, за непорозумінням зване нами «пан прокурор». Мене не колишуть вульгарні промови пузатого безкоштовного адвоката, до банальності злі та порожні. Безкоштовний адвокат не любить своєї роботи і часом мені це навіть подобається. Забавляє… Адже, я свою - люблю.

           Мій підрозділ – дуже особливого призначення. Моє завдання – вбивати. Моя ціль – врятувати країну. А якщо – що, то я за мир у всьому мирі, як би смішно та безглуздо це не звучало після всього того, що я вам тут щойно нарозказував.

 Я ніколи не шкодую і не заплющую очі, натискаючи курок свого старенького службового АКМа і ніколи більше не згадую тих… ну, загалом, не згадую. Коли я роблю свою роботу, я стаю трохи іншим. Начебто хтось чи щось у найвідповідальніший момент робить мені анестезію душі. Майже як машинка з подачі інсуліну у діабетиків. Ви, мабуть, бачили такі? Упс! І розумна машинка ввічливо коле свого господаря строго за розкладом тоненькою голочкою, впорскуючи тому в кров таку необхідну та своєчасну дозу ліків. Так і в мене. Спочатку я зводжу курок, потім ловлю та запираю ціль у маленьке кільце муфти на краєчку дула мого автомату і далі акуратно ріжу її навпіл тоненьким та гострим лезом крихітної мушки. Чекаю команди, відводжу в сторону важіль  запобіжника і разом з усіма спускаю курок. Так, я не один. Нас дев’ятеро на область. Всього лише дев’ять і мені це подобається. Публічності я також не люблю.

Сьогодні особливе свято – День Конституції. Громадяни поховалися по домівкам, в марній спробі пересидіти полуденне пекло у  тихих задрапованих фіпанками та новомодними жалюзі-ролетами кліточках-квартирках якими густо-рясно напханий наш металургійний мурашник. А все для того, щоб попід вечір, коли скупенький міський голова все ж таки наважиться дати в розбухле від денної спеки небо невиразний «пук» китайського салюту, виповзти на центральну площу Маяковського до кострубатого фонтану, по чуткам, присвяченому трагедії на Чорнобильській АЕС (саме той випадок коли митцю вдалося передати гармонію зовнішнього та внутрішнього –надто вже екзотично виглядають покоцані скіфськими письменами валуни з-під яких пульсує тоненька цівка бруднуватої міської водички)… виповзти… Та вжертися в хлам і впасти тут же недалечко біля фонтану, під гуркіт дешевих феєрверків на радість малолітнім гопникам та сумнівним компаніям із похмурих молодиків та таких же смурних стрижених під «нуль» дівчат.

Я не святкую, у мене робочий день.

Маленька вантажівка поволі пленталась через степ. Її стерті від натуги та часу колеса тихенько наспівували якусь, тільки їм, або ще може літньому степу відому пісню. Мелодія перегукувалась з м’якими сірими клубами пилу і легеньким мережевим покривалом лягала на гаряче жито. Невеличкий кузов автомобіля сховався під цупким темно-зеленим брезентом - захист від відомих степових гуляк - дощу і вітру, які налітають зненацька, руйнують, нищать все на своєму шляху, а потім так же безславно тікають, залишивши від себе лише сріблясті краплини сонця на розтоптаній градом траві.

Я невдоволено пойорзав сідницями по грубому куску брезенту і в черговий, вже який раз за ранок, скосив око на свій груз.

Сьогодні троє. Двоє, схожі немов брати – близнюки, бліді та білобрисі як та глибинка із якої вони виповзли в мою країну. Країну, у якій їх не ждали. І саме тому, сьогодні, в наше суто українське національне свято, бліді та білобрисі тихо сидять у відділеному спеціально для них куточку вантажівки, щільно тулячись один до одного м’якими розвареними на жарі спинами, та безладно смикають своїми синіми розпухлими від мотузки пальцями. Їх повні потріскані від спеки губи тихо спльовують у полупітьму якесь лайно, що час від часу трансформується у неясний, обірваний шепіт. Очі у братів заплющені. Ну, то й добре. Нічого гарного не може бути в очах, які вже не тут, але ще не там. А раз так – то краще в них не дивитися зовсім.

А хочеться іноді… Як же хочеться інколи занести ногу над безоднею, над якою ти стоїш уже безліч років… стоїш, і не можеш поворухнутися – ні туди, ні сюди… Лише зробити крок…

Я відвернувся від братів та глипнув на третій, останній екземпляр, який похмуро сидів у протилежному кутку.

Цікавий. Височенний вікінг, м’ясистий та спокійний… такий спокійний, немов померти - це не страшно. Немов на небі насправді є рай. Очі у хлопця – сіра вода, а на дні ховається блакитна безодня. Як Дон. Або Єнісей. Мені здається, що зараз вони витечуть із зіниць і розіллються нашим степом, отримавши друге життя у тугих золотавих колосках та яскраво-синьому небі. Коли я стріляю, я назавжди зв’язую їх із собою і зі своєю країною. І з нашим майбутнім. Такий собі лямур-де-труа по -українські.

Я не шкодую, давно звик до своєї роботи. І раз ці троє сьогодні їдуть зі мною, у моїй вантажівці – значить є за що. Просто так я не вбиваю. Я не вбивця, я – каратель. Проте, навіть зараз я не можу не відчувати у вікінгу бійця. Що ж… надіюсь у його Валхаллі сьогодні приймальний день.