Глава 3 Непроханий наречений

Ангеліна Гай уже втретє оглядала берег річки.

Вона повільно йшла вздовж води, вдивляючись у пісок, траву та дрібні камінці. Час від часу присідала, розгрібала пальцями землю, перевіряла місця, де могла сидіти напередодні.

Але прикраси ніде не було.

— Ну де ж ти? — тихо промовила дівчина.

Вона чудово пам'ятала, що вчора прийшла сюди з усіма прикрасами честі. А вже вдома помітила, що однієї бракує.

Можливо, застібка розстебнулася, коли вона сиділа біля води. Або прикраса впала під час поспішного повернення додому.

Ангеліна зітхнула.

Найгірше було те, що вона не знала, чи хтось уже знайшов загублену річ.

У їхньому краї до прикрас честі ставилися дуже серйозно. Незаміжня дівчина повинна була берегти їх, адже кожна мала особливе значення.

І хоча втрата прикраси не означала нічого ганебного, довести, що вона саме загубилася, могло бути непросто.

Ангеліна випросталася й потерла втомлену спину.

Сонце вже піднялося високо. Вона провела біля річки майже весь ранок, але так нічого й не знайшла.

— Доведеться розповісти батькам, — вирішила вона.

Звісно, мама засмутиться. Тато, напевно, порадить бути уважнішою. Але вони зрозуміють.

Принаймні Ангеліна на це сподівалася.

Вона востаннє оглянула берег і рушила додому.

Після обіду до будинку родини Гай під'їхала карета.

Максим Гай саме переглядав документи, пов'язані з постачанням тканин на фабрику, коли служниця повідомила про гостей.

— Пане Максиме, до вас приїхали Дубовці.

Чоловік здивовано підвів голову.

— Віктор Дубовець?

— Так. Разом із дружиною та сином.

Максим відклав документи.

— Проведи їх до вітальні. Я зараз підійду.

Таміла, почувши про гостей, теж вийшла зі своєї кімнати.

— Дубовці? — перепитала вона чоловіка. — Вони домовлялися про зустріч?

— Ні. Можливо, справа стосується фабрики.

— Тоді чому приїхали всією родиною?

— Зараз дізнаємося.

У вітальні на них чекали Віктор, Алла та Броніслав Дубовці.

— Добрий день, — привітався Максим. — Не очікував вас сьогодні побачити.

— Вибачте за несподіваний візит, — відповів Віктор. — Наш син попросив супроводити його. Каже, має до вашої родини важливу справу.

Алла усміхнулася.

— Ми й самі ще не знаємо всіх подробиць.

Таміла запросила гостей сідати.

— Може, чаю?

— Дякуємо, — відповіла Алла.

Коли всі розмістилися, Максим подивився на Броніслава.

— Отже, молодий чоловіче, ми вас слухаємо.

Броніслав підвівся.

Він заздалегідь продумав майже кожне слово. Найважливіше було говорити впевнено й не дозволити нікому засумніватися в його щирості.

— Пане Максиме, пані Таміло, я прийшов просити руки вашої доньки.

У вітальні запанувала тиша.

Таміла здивовано глянула на чоловіка.

— Ангеліни?

— Так.

Максим нахмурився.

— А наша донька знає про ваші наміри?

— Знає, — відповів Броніслав. — Ми вже давно близькі.

Алла здивовано повернулася до сина.

— Броніславе, чому ти нам нічого не розповідав?

— Хотів спочатку впевнитися у своїх почуттях, мамо.

— І що ж сказала Ангеліна? — запитала Таміла.

— Вона мене кохає, але боїться вашої реакції.

Максим повільно схрестив руки на грудях.

— Дивно. Наша донька ніколи не говорила, що має нареченого.

— Саме тому я й прийшов, — відповів Броніслав. — Не хочу більше приховувати наші стосунки.

Він зробив паузу.

— Особливо після того, що між нами сталося.

— Що ви маєте на увазі? — насторожилася Таміла.

Броніслав витягнув із кишені невелику прикрасу з блакитним каменем.

— Ангеліна віддала мені це після нашої близькості.

Таміла зблідла.

Максим різко підвівся.

— Що?!

Віктор теж здивовано подивився на сина.

— Броніславе, ти хочеш сказати...

— Так, батьку. Ми з Ангеліною були близькі до шлюбу. Я розумію свою відповідальність і хочу вчинити чесно. Тому прошу дозволу одружитися з нею.

Алла приклала руку до грудей.

— Сину, чому ж ти раніше не сказав?

— Не хотів ставити Ангеліну в незручне становище.

Максим простягнув руку.

— Дайте сюди прикрасу.

Броніслав слухняно передав її.

Господар будинку уважно оглянув річ.

Він упізнав її відразу.

— Це справді прикраса моєї доньки, — тихо промовив Максим.

Таміла підійшла ближче.

— Я пам'ятаю цей камінь. Ми разом вибирали його.

Вона підняла очі на Броніслава.

— Але чому Ангеліна нічого нам не розповіла?

— Вона боялася, — повторив він. — Я не хочу, щоб ви її сварили. У тому, що сталося, відповідальні ми обоє.

Максим поклав прикрасу на стіл.

— Я хочу почути це від доньки.

— Звичайно, — відповів Броніслав.

Він був готовий до такої вимоги.

Ангеліна повернулася додому втомлена й засмучена.

Вона зняла легкий плащ і передала його служниці.

— Батьки вдома?

— Так, панночко. У вітальні. До них приїхали гості.

— Хто саме?

— Родина Дубовців.

Ангеліна завмерла.

— Дубовців?

— Так. Пан Віктор, пані Алла та їхній син.

Дівчина відчула неприємний холодок.

Броніслав? Тут?

Вона згадала вчорашню розмову біля річки.

«Сьогодні я посватаюся до тебе».

Тоді вона категорично відмовила йому. Невже він усе-таки вирішив прийти?

Ангеліна швидко рушила до вітальні.

Щойно вона відчинила двері, усі присутні повернулися до неї.

— Доню, заходь, — сказав Максим.

Його голос звучав незвично суворо.

Ангеліна перевела погляд із батька на матір, потім на гостей.

Броніслав усміхнувся.

— Привіт, кохана.

— Не називай мене так! — різко відповіла вона.

Алла здивовано подивилася на сина.

— Ангеліно, — почав Максим, — Броніслав прийшов просити твоєї руки.

— Я йому вже відмовила!

— Доню, зачекай, — втрутилася Таміла. — Тут ідеться не лише про сватання.