глава.24 Вона в його руках

Мейсон

Вона довірила мені своє серце, а я розбив його на уламки, бо не мав іншого виходу.

Я чув, як закрились за нею двері, і чув її голос у голові: «Давай розлучимось, це кінець». Я підвівся з крісла і подивився на підлогу, побачивши відблиск обручки. Я підняв її — обручку, яку вона викинула. Я бачив, яка ненависть і лють у ній палали в той момент, і я знав, що власноруч її до цього довів, що це я зробив, що вина лежить тільки на мені. Але я не міг зараз їй все розказати, бо я впевнений, що невідомий за мною стежить, тому я не міг розказати, інакше їй загрожувала б небезпека. Але я обов’язково їй все розкажу потім, коли вирішу з ним проблему. Я знайду його, і тоді я побачу, хто буде віддавати накази.

Я поклав обручку на стіл, і на телефон прийшло повідомлення. Відкривши повідомлення, я побачив, що воно від Ентоні. Я прочитав повідомлення.

Ентоні: Привіт. Я знайшов інформацію про Марко Морчетті. Поруч із Римом є невелике передмістя — Тіволі. Схоже, там у нього є будинок.

Я прочитав повідомлення і відповів.

Мейсон: Добре, але спробуй знайти точну адресу будинку і дізнайся, чи живе він з кимось, ну, наприклад, чи є в нього сім'я.

Ентоні: Добре, спробую.

Я відклав телефон та взяв віскі і склянку і пішов назад до вітальні. Сівши в крісло, я налив собі віскі. Як би я не хотів, всі думки повертали до моменту, коли вона сказала, що ми розлучаємось. Я розумів, наскільки зроблю боляче, сказавши ті слова, але я не думав, що вона захоче розлучення. Я думав, що поясню їй все, але не знав, що все зайде так далеко.

Я випив віскі та пішов у душ. Після душу я ліг у ліжко і заснув.

На ранок мені прийшло повідомлення від Ентоні.

Ентоні: Привіт, знайшов інформацію про Марко Морчетті. Він живе в старому особняку на околиці міста. Він там один, це єдиний особняк, і так, живе він сам.

Мейсон: Добре, дякую.

Я почав збиратись. Зібравшись, я сів в автомобіль та сказав, куди їхати. По часу їхати 2 години. Ми зупинились біля особняка. Вийшовши з машини, я здивувався: трьохповерховий кам’яний особняк. Я підійшов до дверей та постукав.

Я стукав, але ніхто не відкривав. Я вже хотів піти, як двері відкрились. На порозі стояв чоловік — не дуже молодий, але й не дуже старий. Було видно, що він пов’язаний з криміналом.

— Хто ти? — запитав він, повністю мене оглядаючи.
— А ти не знаєш, хто я, Марко? — я підійшов до нього.
— Я не знаю, хто ти. Що взагалі тобі потрібно?
— Мені потрібна правда, за нею саме я прийшов, — я говорив чітко. Коли діло торкалось ворогів, я був безжальним.
— Хто ти?
— Я Мейсон Рейвенхолт.

Я перевів погляд на Марко — його очі округлились.

— Рейвенхолт?
— Так. Ти зі мною, напевно, не знайомий, але з моїм батьком — Ніколасом Рейвенхолтом. Він занервував.
— А, точніше, ти знайомий з його сестрою Лізою, вірно?
— Що тобі треба? Чого ти прийшов? Наскільки мені відомо, твій батько мертвий, і тітка теж.

Я стис кулаки.

— Так, мертві. Але мені потрібна правда. Ти дійсно вбив Лізу — дівчину, яка тобі відмовила в коханні?
— Ні, це був не я. Там заплутана історія. Заходь у дім, я розкажу.

Він пропустив мене всередину. Коли ми зайшли, він провів мене у вітальню.

— Сідай.

Я сів у крісло навпроти нього.

— Розказуй, у мене не багато часу.
— Добре. Тоді, коли ми з нею зустрілись біля магазину, я запитав, чому вона не хоче зі мною зустрічатись. Вона говорила, що не хоче через те, що я погряз у криміналі. А потім хтось у неї вистрелив. Я не стріляв. Навіщо мені було стріляти в кохану дівчину?

Я уважно за ним дивився, щоб зрозуміти, чи він не бреше. Якби він брехав, я б уже здогадався.

— Тоді хто міг її вбити?
— Не знаю. Чесно, не знаю. Але, Рейвенхолт, навіщо тобі це?
— Я хотів просто знати, хто вбив мою тітку. Але це буде не так вже й просто.
— Мейсоне, я можу допомогти.
— Допомогти?
— Я кохав Лізу. Навіть якщо її вже немає, я хочу знати, хто вбив мою кохану людину. На моєму місці ти хіба не зробив би так само?

Я подумав: якби з Ангелом щось сталось, я б з-під землі дістав ту сволоту, яка б заподіяла їй шкоду. Саме це я й хочу зробити з невідомим, який наказав мені це зробити.

— Так, на твоєму місці я зробив би так само. Тому не відмовлюсь від твоєї допомоги. Я тобі потім напишу.

Я хотів вже йти, як він мене зупинив.

— У тебе є та, яка тобі дорога, я правий?

Я зупинився. Одна згадка про Ангела освітлювала душу.

— Правий. У мене є та, за яку я віддам своє життя.

Я вже хотів йти, як отримав повідомлення від невідомого.

«Твоя дружина в мене. Приходь на закинуту станцію сам. Якщо приведеш когось — я спущу гачок. Ось фото».

Кров заколола в серці, наче воно перестало битись, коли я перевів погляд. Ангеліна була на стільці, у неї були зв’язані руки й ноги та заклеєний рот, і вона була без свідомості. Жах, лють — і все змішалось. Я стис телефон у руці.

Готуйся. Зараз ми з тобою зустрінемось, і ти поплатишся за все, що зробив. 

Як ви думаєте, чи зможе він її врятувати?
І чи не доведеться заплатити за це надто велику ціну? 🖤

З любов’ю, ваша Міра Ніч✨