Глава 23.Біль, що пронизує тіло

Біль — це не купа поганих слів від ворога. Це коли найдорожча людина встромляє ніж у спину.

Я лежала в ліжку, повернута до стелі та накрита ковдрою. Я нічого не хотіла: ні чути, ні бачити, а головне — не хотіла нічого відчувати. Хотілось стати вітром у полі, щоб притупити біль, який пронизував кожну клітину мого тіла.

А кожне його слово залишало шрам: не красива, не любив, набридла. Скільки б я не хотіла, його слова знову і знову лунали в голові.

Я ніколи не жалкувала ні про що, але жалкую, що довірилась йому.  Як я могла йому довіритись,  я — донька вбивці його матері? Таке не вибачають. Як я взагалі йому повірила? Чому я це зробила?

Від болю хотілось рвати волосся, кричати, все ламати, але не могла — просто не було сил. Я лежала і дивилась в одну цятку і чула, як тато ходить по дому. Так, я приїхала до батька — не могла залишатись у домі Мейсона.

— Доню, приїхала Каріна, — сказав він, стоячи за дверима.

Я знала, що Каріна приїде, але не думала, що так швидко.

— Хай заходить.

Я піднялась у ліжку та сіла, опершись об стіну, в яку декілька хвилин тому дивилась.

Каріна зайшла і одразу обійняла мене, притискаючи до себе.

— Ангеліна, розкажи мені, що сталось, — сказала вона, сівши на ліжко поряд зі мною та беручи мене за руку.

Я знала, що виглядаю кепсько, бо була саме в цій сукні, в якій була в парку, а макіяж, який я зробила, напевно вже зіпсувався, особливо туш, яка точно потекла від пролитих сліз.

Я не хотіла нікому про це говорити, але знала: Каріні можна довіритись. Та й сама знала, що коли розповім — стане легше.

— Це пов’язано з Мейсоном? Бо я запитувала у твого батька, він нічого не відповів. Сказав, що нічого не знає.

— Так, це правда. Він нічого не знає. Я йому нічого не говорила. Але тобі розкажу. І ти пообіцяєш, що це залишиться між нами, бо тільки тобі я можу довіритись.

— Добре. Обіцяю, нічого нікому не розповім.

Я подивилась на неї і глибоко вдихнула та видихнула, бо знала, що мені зараз треба буде пережити це знову і вголос визнати кожне його слово.

— Він запросив мене в парк, — почала я, а голос здригнувся. — Я приїхала, ми зустрілись, і він сказав, що хоче розійтись.

— Сказав, що він ніколи мене не кохав, що я йому набридла, що я не красива, і купу всього сказав. Сказав, що він був зі мною через те, що йому потрібно було наблизитись до мого батька і зробити його банкрутом.

Я почала хитати головою, ніби хотіла заперечити кожне своє слово, і сльози з кожним словом текли все сильніше.

Каріна знову мене обійняла.

— Плач, Ангеліна, плач. Це допоможе ослабити твій біль. Хочеш, Ангеліна, хочеш — можеш покричати.

Ми так просиділи хвилин двадцять, і я заспокоїлась.

— Знаєш, Ангеліна, я, звичайно, нічого не кажу, але тобі не здається дивним, що він весь час поводився з тобою так добре, навіть у коханні першим зізнався я, а тут так швидко вирішив розійтись?

— Він же сказав, що хотів зробити банкрутом мого батька. Він зробив і розійшовся зі мною.

— Ну це так, але тобі не здається дивним… як ти мені по телефону говорила: твій батько вбив його матір. Я тоді чесно офігіла. Ось то чому він тоді не вбив твого батька? Чому залишив його живим?

Я перевела погляд на шафу і згадала, як він сказав: «Ти для мене важлива, і я не можу завдати тобі такого болю

— Точно! — крикнула я і підскочила.

Подруга здивовано подивилась на мене.

— Він тоді сказав, що не може завдати мені такого болю. Тоді чому він завдав мені біль? Чому? Чому зробив настільки боляче? Я не розумію.

Подруга додала:

— Тепер я теж нічого не розумію. Якщо він не хотів завдавати тобі болю, то чому зараз вирішив завдати?

— Каріна, ти геній! Точно щось сталось. Він точно щось від мене приховує. Ну не міг він ось так мене кинути. Між нами точно щось було справжнє. Я зараз до нього поїду і все вирішу, окей.

— Куди ти поїдеш? Ти бачила, яка пізня година?

--- Каріна зрозумій якщо я зараз не поїду, то я більше не наважусь.

Я почала перебирати гардероб. Знайшовши джинси і светр, я перевдяглась та пішла у ванну. Я побачила своє бліде обличчя і розмазану туш. Я вмилась.

Коли я вийшла, Каріна вже була вдягнута.

— Що ти дивишся? Думаєш, я тебе саму пущу в таку годину?

Я вдячно посміхнулась, і ми викликали таксі

Сидячи в машині, я стискала светр, щоб трохи сховати своє хвилювання.

Коли ми під’їхали до будинку, я помітила, що світло горить у вітальні. З кожним кроком до дверей серце шалено калатало.

Каріна йшла позаду.

Біля дверей я зупинилась, подивилась на Каріну та сказала:

— Карін, залишись тут. Я сама з ним поговорю.

— Звичайно. Але якщо що — кричи.

Я кивнула і увійшла.

Йдучи коридором до вітальні, я побачила його, і сльози самі почали навертатись на очі, а серце нило.

Я швидко покліпала очима.

Він сидів у кріслі так спокійно.

— Мейсоне, — сказала я.

Я помітила, як він напружився, почувши мій голос. Він повернув голову, а коли побачив мене — встав і підійшов.

Знову цей запах м’яти, який щоранку дурив мою голову.

— Ангеле…

Від його голосу серце стиснулося.

— Що ти тут робиш? — спокійно запитав він.

— Прийшла поговорити.

— Немає про що говорити, — різко перервав він мене. — Я тобі все сказав.

— Я не вірю, Мейсоне. Не можу повірити. Скажи мені правду.

Він дивився мені в очі і промовив:

— Я сказав тобі правду. Я не винен, що ти не можеш її прийняти.

На його лиці з’явилася посмішка, ніби насміхаючись з мене.

— Чому тоді зізнався мені в почуттях?

— Тому що треба було зробити так, щоб ти мені довірилась. І я це зробив.

Він розвернувся, аби відійти, як я додала:

— Ні!

— Та що «ні»?! — крикнув він, розвертаючись знову. — Я сказав тобі правду! Я тебе використовував! Ніколи не кохав! Не розумієш? Все, що було між нами — мій план, помста твоєму батьку, і все. А ти, дурна, повелась. Ти справді думала, що між нами кохання?