Глава 22.Моя любов під прицілом

Мейсон

Я сидів у вітальні в повній тиші, слухаючи цокотіння годинника на стіні і поринаючи у власні роздуми, як дістатися до Марко. Просидівши так хвилин 20, ламаючи собі голову, а потім вирішив сходити в душ.

Вийшовши з душу, я вже хотів лягти, але тут на мій телефон прийшло повідомлення. Відкривши повідомлення, я не зрозумів, від кого воно, бо відправник був невідомим. Я прочитав повідомлення — і кров у жилах охолола.

Невідомий: як я тобі вже казав, у тебе дуже гарна дружина, а її подруга теж нічогенька.

Прочитавши повідомлення, я перевів погляд на фото, яке було до нього прикріплене. Фото було зроблено з вулиці. Той, хто фотографував, став біля вікна, а в будинку Ангеліна і Каріна сиділи за столом і посміхались, навіть не здогадуючись, що їх хтось фотографує.

Перше, що я відчув, — це лють, а потім страх. Страх, що я не зможу її зараз врятувати. Тому я відповів йому.

Мейсон: Що ти хочеш?

Тільки-но я відправив повідомлення — відповідь прийшла одразу, ніби він очікував, що я йому напишу.

Невідомий: що я хочу? Хочу, щоб у тебе не було щастя, Мейсоне. Щоб ти ніколи не відчував любові. Тому ти зробиш те, що я скажу.

Мейсон: кажи.

Невідомий: завтра о 17:00 вечора в парку Афродіта ти привезеш свою дружину і призначиш їй зустріч у центрі парку. І там з нею розірвеш стосунки. Скажеш їй, що ти з нею через акції, не знаю, придумай щось своє, але зроби так, щоб вона повірила кожному твоєму слову: що ти її використовував, що ти її ніколи не любив. Ти мене зрозумів? А якщо ні, то снайпер, який буде там сидіти зверху, і його приціл буде в скроню твоєї дружини, натисне на спусковий гачок. Скажеш щось не те, зробиш щось не те — і твоя дружина помре. Ти можеш не погодитись, але я зараз найближче до неї. Вгадай, хто першим їй нашкодить, а хто допоможе — я, який поряд, чи ти? Поки ти доїдеш, її вже не буде. Обирай, Мейсоне. Вибір лише за тобою.

Прочитавши повідомлення, я зрозумів, що не маю вибору. Той, хто це пише, має рацію. Я далеко, я не встигну. Але я не можу… не можу завдати їй такого болю. Я в безвиході. У мене є два варіанти: відмовитись — і її не стане, її вб’ють через мене, через те, що я егоїст.

А є другий варіант — вбити її морально, самостійно сказати те, що буде абсолютною неправдою. І тому я стояв перед вибором: або я її зламаю морально, або її вб’ють. І я вирішив. Я написав невідомому.

Мейсон: добре, я приведу її завтра в парк, але ти даси мені повну гарантію, що з нею нічого не станеться після того, як я зроблю все, що ти просив. Зрозумів?

Я написав, лють кипіла. І я знав: я зроблю все, що він сказав, а потім знайду його і придушу власноруч, закопаю в сирій землі, і більше його ніхто не побачить. Але треба тільки зрозуміти, хто це.

Невідомий: я обіцяю. Після того як я побачу, що вона пішла від тебе, що їй було боляче, я більше ніколи до неї не під’їду. Бо мені потрібна не вона, а ти, Мейсоне. Розумієш?

Я видихнув. Я знав, що зроблю їй дуже боляче, але я не мав вибору. Я виконаю його наказ, а потім буду благати мене пробачити. І дійду до того, що вона мене побачить — я їй все поясню, розкажу все, як було. Вона мене зрозуміє, бо вона моя розумна дівчинка. 

Невідомий більше нічого не писав, та й я не хотів. Ніч пройшла для мене як у тумані. Я не спав, бо думав, що робити. На ранок я написав Ангелу повідомлення.

Мейсон: Ангеле, привіт. Я зараз їду на роботу. Давай сьогодні зустрінемось в парку Афродіта, в центрі, на п’яту вечора.

Я сидів, стискаючи кулак. Я брехав, і мені від цього було гидко. Мені було гидко від самого себе, від того, що я брешу людині, яка подарувала мені нове життя, де мене любили.

Ангел: привіт, любий, добре).

Я стис кулак ще міцніше, аби не викинути телефон у стіну.

Я вийшов з чату, бо знав: затримаюсь на довше і розкажу їй все. Але не можна. Її життя важливіше за все, а головне — важливіше за моє.

Я приїхав на роботу, але голова була затуманена, зовсім не роботою. Час, як на зло, йшов дуже швидко, все швидше наближаючи мене до тієї розмови.

Я ще зранку закинув Ентоні нашу переписку і попросив пробити номер, але, як і в минулий раз, нічого ми не змогли знайти. Я думав на кожного свого ворога, але найбільше думав або на Віктора, або на Сельватора.

Я перевів погляд на годинник і побачив, що вже 16:30, а до парку 20 хвилин. Тому, не роздумуючи, я вийшов з кабінету та сів у машину, їдучи до парку.

Вийшовши, я трішки запізнився на дві хвилини, тому швидким кроком направився в сторону входу в парк. Парк був великий: було купа різних дерев, різних видів квітів, були лавочки, щоб люди могли сидіти. Але, на мій подив, людей майже не було.

Я дійшов до центру і побачив її. Вона стояла спиною до мене в чорній сукні з розрізом, з укладеним довгим волоссям і на туфлях. Я перевів погляд на вершину будинку і побачив його — снайпера. Він тут дійсно був. І тут я усвідомив: моя любов під прицілом.

Вона ніби мене відчула, повернулась до мене, і на її вустах заграла посмішка. Вона підбігла і міцно мене обійняла. Я вдихнув її запах — від неї, як і завжди, пахло ягодами. Я відсторонився від неї, бо знав, що за нами спостерігають.