Глава 20.«"Друзі" у світі мафії»

— Добре, доню, я все поясню. Але я поясню все з початку моєї історії, тоді, коли ще був молодим і коли місце дона мафії належало мені.

Я здивовано перевела на нього погляд. Мейсон теж напрягся.

— Все було так, — сказав батько та підійшов до вікна, повністю поглинаючись у спогади, і почав розповідати.

19 років тому

Міша

Я сидів у своєму кабінеті. Після поховання тата минув рік, і тепер я посів його місце — місце дона мафії. Всі проблеми були на мені. Але в мене є найкращий друг — Ніколос Ревенхолт. Якраз він повинен сьогодні прийти.

Хвилин через двадцять почувся стукіт у двері.

— Заходь, — сказав я, знаючи, хто вже там за дверима.

Двері відчинилися, і зайшов чоловік зі спортивною статурою, яка свідчила про захоплення спортом, і парою сірих очей а каштанове волосся було розпатлане.

— Нік, сідай. Чому в дверях стоїш? — сказав я, запросивши жестом його сісти.

— Дякую.

Він сів навпроти.

— Я прийшов через одну справу, — сказав Нік серйозним голосом, а це свідчило про те, що він щось придумав.

Я напрягся.

— Що саме?

— Знаєш банк… ну, точніше, групу мафії, яка ховається під видом банку?

Я почав пригадувати і згадав.

— Так. Банк «Рівновага». Завжди мені проблем доставляють. А що?

Нік напрягся і ніби пригадав те, що ніколи не хотів.

— Моя сестра Ліза, пам’ятаєш? — запитав він і міцно стиснув руки. Це свідчило про те, що йому неприємно на цю тему говорити.

— Знаю.

— І ти знаєш, що вона померла два роки тому. Її вбили.

Я знав цю історію, але коли про це говорив Нік, це звучало по-новому. Він дуже любив свою сестру, а тут таке.

— Так, Нік. Але до чого це тут? — запитав я, дійсно не розуміючи.

— Вони її вбили. Вона відказала головному, коли той запропонував їй зустрічатися. Розумієш? Він її за це вбив.

Він сказав це, і в його очах я побачив біль і, головне, вину. Він винив себе в її смерті.

Я підвів на нього погляд.

— Звідки ти знаєш, що це саме він?

Я дивився на нього і бачив, як його щелепи стиснулися.

— Я знаю. З того моменту, коли її не стало, я почав розслідування і вийшов на його слід.

Я побачив, як на його вустах заграла посмішка. А це означало одне — він щось задумав. І це щось мені явно не сподобається.

— І що ти хочеш?

— Я хочу помститися.

— Що? — перепитав я.

— Я хочу помститися за смерть своєї сестри. Я повинен зробити так, щоб він теж лежав у землі, як вона. Щоб він теж відчув біль. А єдине, що спричинить йому біль, — це коли в нього заберуть всі гроші.

— Стоп, Нік! Ми не будемо нічого робити. Яка помста? Ти що, з глузду з’їхав? Цей банк — велика частина нашого темного світу. Я не можу нічого з цим зробити.

Нік підійшов до мене.

— Ми повинні помститися. Допоможи мені. Ми нічого такого не зробимо, всього лише пограбуємо їхній банк. Тим паче це не дуже й законний банк, то ми зробимо послугу , якщо приберемо його.

Нік дивився на мене, майже благаючи.

— Що ти хочеш зробити? У тебе є план? — запитав я.

Бо не мав вибору. Якщо зараз йому відмовлю, він усе одно зробить те, що задумав. А так я хоча б буду наглядати.

Нік сів у крісло.

— Я хочу пограбувати їхній банк. Заберемо всі гроші, а коли вони прийдуть сюди по допомогу — ти їм відмовиш. І вони будуть без грошей. Тільки треба перекрити їм усі доступи до грошей.

Він говорив спокійно, продумуючи все до останньої краплини. Але я відчував, що щось не так.

І все ж погодився.

— Нам треба продумати план, щоб нас не впіймали і щоб ми залишилися непоміченими.

— Дивись. Зустрічаємося о 11. Більша частина їде саме о цій годині — я це вияснив, коли за ними стежив. Ми проберемося всередину через чорний хід. Туди не потрапляють камери — там сліпа зона. А потім грабуємо і тікаємо.

Ми ще раз повністю обговорили план і почали готуватися.

Я вдягнув чорні джинси, чорний светр , чорні рукавиці  і шкірянку, тому що в Італії ночі трохи холодні. І плюс мене не повинно бути видно. Я вдягнув чорну маску з вирізаними очима і став чекати Ніка в назначеному місці.

Коли він прийшов, він виглядав так само, як я. Все, що нас відрізняло, — це колір очей.

— Пішли, — сказав він і подався вперед.

Я кивнув, і ми направилися до виходу.

— Тут замок, — сказав я, тикнувши пальцем у металевий замок.

Нік подивився на мене типу: «Ти серйозно?» Витягнув з кишені відмички, відкрив двері, і ми зайшли всередину.

У приміщенні було темно. Лише тьмяне світло трохи освітлювало коридор. Нік ішов спереду, я — позаду.

Наша ціль — сховище, де ця банда ховає крадене.

Ми дійшли до дверей і зіткнулися з проблемою: кодовий замок.

— І що будемо робити? — запитав я.

Нік спробував найбанальніший пароль, але він не спрацював.

Якщо три рази ввести неправильний пароль — завиє сигналізація.

Нік перевів погляд на мене.

— Пароль десь записаний. Або це дата чогось важливого.

— Чому ти думаєш, що це дата?

— Бо такі, як вони, завжди ставлять дати.

— Може, це дата, коли вони заснували банк?

Нік похитав головою.

— Ні. Повинна бути важливіша дата.

— Хто головний ворог цієї банди?

— Ну, взагалі-то… ти, Нік.

А потім ввів цифри 12:12.

Я знав цю дату. Це дата смерті його сестри.

І двері відкрилися.

— Ці сволоти поставили дату смерті моєї сестри на замок… Вони ще пожалкують.

Ми зайшли всередину і побачили гори грошей.

— Беремо все і виносимо.

Ми почали складати гроші в сумки. І раптом почули сирену поліції.

Хтось викликав ментів.

Ми переглянулися. Я вже хотів іти, але сталося те, чого я не очікував.

Нік вийшов першим… і закрив мене в сховищі.

— Нік! Що ти робиш?! — крикнув я.

— Нічого особистого. Просто мені ще й твоє місце потрібне. Тому гарного часу за ґратами, друже.

Він утік.

А я залишився.