Глава 19.Секрет довжиною в шістнадцять років

З того моменту, як ми з Мейсоном живемо справжнім шлюбом, пройшло три місяці. За ці три місяці я закінчила університет, ми відіграли мій випускний. Зараз середина літа, липень, і зараз Мейсон на роботі, а я сиджу за столом з Каріною. У неї теж за ці місяці з’явився хлопець. А зараз ми сперечаємося, хто правий.

— Ну от він точно винен, ну от я так думаю, ну точно віні! — каже мені роздратовано подруга.
— Та не він, це вона, от вона точно, — кажу я, тикаючи в сторінку книги.
— Знаєш, я більше ніколи не буду з тобою разом читати детектив, зрозуміло? Ти зовсім не так думаєш, — сказала вона, театрально закотивши очі.
— Це я неправильно думаю? Це ти якось странно думаєш. Ну як він може бути вбивцею? Ну от як? Він же її хлопець, — сказала я, склавши руки на грудях.
— Ну от, ревність. Він її заревнував і вбив.

Я розсміялася.
— Ну нічого в тебе фантазія працює, канєшно. Але це точно не він. Якщо він її любив і навіть ревнував, то через це не вбивають, розумієш.
— А я тобі кажу — вбивають!
— Господи, та не вбивають, не придумуй, — сказала я.

Вона хотіла щось додати, але тут у двері задзвонили. Ми переглянулися з Каріною і пішли відкривати. Відкривши двері, я побачила кур’єра з квітами і пакетом з їжею.

— Ви Ангеліна Рейвенхолт? — запитав він.
— Так, я.

Він подивився на мене та віддав мені квіти і пакунок з їжею.

— Це вам від містера Рейвенхолта. Ось розпишіться.

Він простягнув мені папірець. Розписавшись, він попрощався і пішов. Я зайшла всередину, закривши двері. Поставивши пакунок з їжею на стіл, я побачила в квітах записку.

«Привіт. Я знаю, що ти не любиш готувати, і тим паче ти вчора ввечері казала, що приїде Каріна, тому я замовив їжу на двох. Смачного, Ангеле».

Я посміхнулася.

— Ну що пише? — запитала подруга і почала вдивлятися в записку, а я її закрила.
— Написав, що замовив нам їжу, — сказала я, не приховуючи посмішки.

Ми сіли та пообідали. Коли вже потемніло, подруга викликала таксі і поїхала додому. Я сиділа в кріслі та читала книгу, чекаючи, коли приїде Мейсон. Я подивилася на годинник — десята вечора, а його все немає. Я почала хвилюватися, але заспокоювала себе, кажучи, що він просто затримався на роботі. Вже одинадцята, а його все немає. Я не на жарт почала хвилюватися, телефонувала йому, а він не бере слухавку.

І тут я почула, як відкриваються вхідні двері. Вибігши до них, я побачила Мейсона.

— Ти де був? Я тобі стільки телефонувала, а ти не брав слухавку!

Він підвів на мене погляд.
— Був зайнятий.

Мене злякала його холодність у голосі.
— Що означає «був зайнятий»? Ти повинен був мені зателефонувати і сказати, що затримаєшся, — почала закипати я.
— Я нічого тобі не повинен, — сказав він.

Я, не розуміючи, дивилася на нього.
— В сенсі? Ти мав мені сказати, що затримаєшся. Ти хоч знаєш, як я хвилювалася? — сказала я вже кричачи на нього.
— Не треба було. Бачиш, я в порядку, — сказав він, знявши піджак.
— Що сталося? — запитала я.
— Нічого, — коротко відповів він.
— Ні, Мейсоне, я ж бачу, щось сталося.
— Нічого не сталося, — сказав він роздратовано.
— Мейсоне…
— Ангеліна! — крикнув він на мене. — Йди, я зараз дуже злий.

Я підвела на нього очі.
— Я не піду. Ти не маєш права мені наказувати, зрозумів? І не кричи на мене.

Я розвернулася і пішла назад у вітальню. Він прийшов і сів навпроти. Ми сиділи в повній тиші, а потім Мейсон заговорив.

— Пробач, Ангеле, я не хотів. Просто на роботі все летить шкереберть, і ще Віктор заважає, тому і затримався. А телефон сів, тому не зміг відповісти. Пробач.

Він взяв мою руку.

— Добре. Але, Мейсоне, якщо тебе щось турбує, говори мені про це, добре?

Він кивнув. Я встала з крісла та сіла до нього на коліна та обійняла його. Мейсон притис мене до себе. Потім ми повечеряли та лягли спати.

На ранок я прокинулася першою, тому що у Мейсона сьогодні вихідний. Вставши з ліжка, я направилася на кухню, щоб приготувати сніданок. Але тут у двері подзвонили, і я пішла відкривати. У дверях стояв мій батько.

— Батько… — здивовано сказала я.
— Так, можна зайти? — сказав він пригнічено. Було видно, що він дуже втомлений, круги під очима свідчили про те, що він довго не спав.
— Заходь.

Я провела його у вітальню. Він сів на крісло, а я принесла йому склянку води. Кивнувши мені, ніби кажучи «дякую», я сіла навпроти.

— Чому прийшов? — запитала я.
— Мені потрібна твоя допомога, — сказав він, опустивши погляд.
— Яка саме допомога тобі потрібна?
— Мій бізнес через твого чоловіка летить шкереберть, грошей не вистачає. Потрібні гроші, або мене вб’ють.

— Ти мені таке вже говорив, коли мене програв, а точніше не захотів виплачувати борг, а віддав мене замість нього, — сказала я.

Він підвів на мене погляд.
— Я повинен був так зробити, розумієш.
— Не розумію і, напевно, ніколи не зрозумію.

— Я хочу дещо запитати, але обіцяй, що відповіси чесно, — сказала я, звертаючись до батька.
— Добре, обіцяю.
— Чому Мейсон так хоче помститися? Що ти зробив?

Батько напрягся. Це було видно по його диханню — воно пришвидшилося, ніби він погрузився в далеке минуле.
— Доню, я не знаю, чесно, що міг йому такого зробити.

— Не знаєш? У тебе пам’ять відшибло, чи тобі нагадати? — сказав грубий бархатний голос, і я одразу впізнала його. 

Я повернула голову. Мейсон стояв, облокотившись на рамку дверей і склавши руки на грудях. Волосся в нього було розпатлане через те, що він,  недавно прокинувся. Проте він і так виглядав чудово. Він дивився на мого батька тим самим поглядом помсти. Я перевела погляд на батька і побачила, що він почав хвилюватися, а це значить, що він знає, що зробив.

— Мейсоне, ти про що? — не розуміючи, запитала я.

— Ти хотіла дізнатися, що такого накоїв твій татусь? То я розповім тобі дуже цікаву історію, люба.