Глава 16. Віктор повертається

Я прокинулася від того, що сонце світило в очі, пробиваючись крізь штори. Я відкрила очі, не одразу зрозумівши, де знаходжусь. Кімната була темною, отже не моєю, оскільки моя кімната світла. І я зрозуміла, що лежу не одна. Не складно було здогадатися, хто поряд, оскільки його міцна рука обхоплювала мою талію та притискала до себе ще сильніше.

У голові купа запитань, і одне з них — що вчора відбулося? Чому я лежу в ліжку з Мейсоном? Та як опинилася в його кімнаті?

Я почала згадувати. Вчора я його приревнувала, потім ми приїхали додому, ми розмовляли, і потім він мене поцілував. Так, саме так і було. Потім ми дісталися до його кімнати, він поклав мене на ліжко і… о, Господи, ні, ні, ні. Ну що можу сказати — просто чудово. Ми виконали свої шлюбні обов’язки, і я навіть згадувати не хочу, як це було.

Я дивилася по сторонах, думаючи, як звідси по-тихому втекти. Я спробувала звільнитися, але не вийшло — Мейсон ще сильніше мене притис до себе. Я повернула голову до нього та замилувалася. Він лежав на животі, повернувши голову до мене. Одна його рука лежала в мене на талії, притискаючи до себе, інша — вздовж тіла.

Я дивилася на його очі, які щільно були закриті. Він мирно сопів, і було складно повірити, що цей чоловік стільки пережив. Що він втратив матір і одразу став винним у її смерті. Що все його дитинство було настільки жахливим, що можна фільм жахів писати.

Я дивилася на нього і зрозуміла, чому він холодний. Коли людина поводиться холодно — вона не відчуває. Ось чого він не хоче. Він не хоче відчувати. І я його прекрасно розуміла. Мене зрадив батько, а його батько не тільки зрадив, а ще й зробив винним у всіх гріхах.

Я не розуміла, чому він такий. Чому він мені не бреше, чому не робить боляче, чому змушує, щоб моє серце билося швидше при його появі. Чому захищає. Чому закрив собою, коли смерть була настільки близько. Чому, якщо я донька ворога…

Я дивилася на нього, а потім його повіки почали відкриватися. Він відкрив очі, і його сірі очі дивилися в мої. А потім на його обличчі з’явилася усмішка. Чому він посміхається? — подумала я.

Я дивилася на нього, а він — на мене. Його рука все так само лежала на моїй талії. А потім він розсміявся. Хриплий сміх заполонив кімнату. Я не розуміла, чому він сміється, але мені на душі стало легше.

— Ти чому смієшся? — запитала я, здивована його реакцією.
— Просто мені смішно з того, що вчора відбулося.

Так хотіла б я також посміятися, проте не могла. Я дивилася на нього.

— А мені от зовсім не смішно.
— Чому? — запитав він.

Серйозно? Чому? Він що, знущається? Сто відсотків знущається.

— Серйозно? — запитала я, глянувши на нього.
— Ну так, серйозно.
— Скажи мені, ти нормальний? А нічого, що ми цей… ну ти зрозумів… — мені навіть соромно сказати, що вчора сталося.
— Та нічого. Ми з тобою чоловік і дружина, цілком природний процес, хіба ні?

Мене дратувала його спокійність. Як можна бути спокійним у такій ситуації? Я стисла простирадло, щоб хоч трішки прийти до тями.

— А нічого, що в нас шлюб фіктивний і ти обіцяв, що не буде між нами близькості?
— Ну, по-перше, не важливо, який шлюб. А по-друге, тоді, коли ти сказала «ніякої близькості», я сказав, що подумаю. І, як бачиш, я подумав, що близькість буде.

Він говорив це так спокійно, що мене це дратувало ще сильніше.

— Знаєш що, це все вчора був алкоголь. Ніколи більше цього не повториться.

Я хотіла встати з ліжка, проте тільки-но я піднялася, Мейсон обхопив мою талію міцніше і поклав назад на ліжко.

— Втекти зібралась? — запитав він, хижо на мене дивлячись.
— Я збираюсь привести себе в порядок. І давай забудемо цю ніч.
— Забути? Ні, ти що. Я ніколи цього не забуду. І тобі не дам.

— Слухай, Мейсоне, ми все одно через рік розлучимось…
— Ні.
— Що «ні»? — запитала я, не розуміючи.
— Розлучення не буде.
— В сенсі не буде? Ти обіцяв.
— Так, обіцяв. І я обіцянку стримую.
— То чому не буде розлучення?
— Тому що ти в мене закохаєшся. Або… ти вже закохана? — він подивився на мене, чекаючи відповіді.

— Я в тебе не закохана, — сказала я, стараючись звучати впевнено.
— Впевнена? — запитав він.
— Так, — сказала я, але голос ледь здригнувся.

Він посміхнувся, встав з ліжка та направився в душ. Я ж лежала на ліжку, але вирішила втекти. Вставши, я закуталась у простирадло та направилась до себе в кімнату. По дорозі рази два перечепилася, але втрималась на ногах.

Зайшовши в кімнату, я закрила двері і швидко направилась у душ. Привівши себе в порядок, я пішла снідати. Як я і очікувала, Мейсон вже снідав. Ми не часто снідали разом, оскільки він завжди затримувався на роботі, але сьогодні я знала, що снідати ми будемо разом.

Я сіла напроти нього, а він тим часом приніс страви. Він приготував омлет із салатом та смузі. Ми почали снідати в повній тиші, та потім він її перервав.

— Мені телефонував твій батько.

Я підвела на нього очі.

— Навіщо? — запитала я.
— Просив допомоги. Його бізнес полетів шкереберть, і тепер він майже банкрут.

Мейсон посміхнувся, і я зрозуміла — він до цього причетний.

— Ти це зробив, так? — запитала я, хоча і без його відповіді знала, що так.
— Не я, а людина, якій я заплатив, — сказав він, ніби це були різні речі.
— Це одне і те саме, — сказала я.
— Мені без різниці. Мені потрібно, щоб Сальваторе втратив бізнес. І в мене це майже вийшло. Залишився останній удар — і його бізнес рухне.

Мейсон говорив, а в його очах горіла помста.

— За що ти так з ним? — запитала я, не розуміючи, звідки ця ворожнеча.
— Це світ мафії: або ти, або тебе.

Я дивилася на нього і не розуміла, як в одну мить він може жартувати, сміятися і бути просто чоловіком, а в іншу — ставати монстром, який може зламати комусь життя.

— Мейсоне, за що ти так з ним? — я хотіла почути відповідь, але мені здавалося, що він не скаже.
— Він повинен поплатитися.
— За що? — запитала я.
— Неважливо.