Глава 13 .Біль і розчарування

Мейсон

Я зайшов у кімнату. В кімнаті було темно, тільки луна відбивала світло у вікнах. Я сів у крісло.

«В тебе взагалі немає батька, тобі не зрозуміти» — знову її голос, який вдарив чітко в серце.

Так, вона права. У мене немає батька. Але його немає ще з початку мого народження. Її слова лунали в голові, і я думав, як я міг так помилитися. Я думав, вона нормальна, думав, не така, як її батько. Але ні. Я помилився. Я повністю помилився в цій людині.

Але мені було зараз не до цього. Мене цікавило, чому вона його так захищає тоді, коли він її продав, видав заміж за невідомого чоловіка. Коли вона сказала ці слова, я бачив, як в її очах промайнув жаль за сказане. Але час не повернути назад. А я в той момент повністю розчарувався в ній. І на секунду стало образливо.

Хоча чого я очікував? Вона тут не по своїй волі. У неї немає вибору. Її змусили. Я змусив.

Я дивився у вікно, а тоді зрозумів, що не можу залишатися в будинку. Мені треба розвіятися. Тому я поїхав у клуб.

У клуб ми приїхали за тридцять хвилин. Зайшовши всередину, знову вдарив звук музики. І я згадав момент, коли побачив Ангеліну. Тоді я вперше відчув щось, окрім холоду. Палке відчуття. Говорять, так відчувається ревність. Але кого ревнувати? Її? Ні за що. Просто так співпали емоції.

Я був стомлений. Саме через це я зайняв VIP-зону та сидів, випиваючи віскі. Я сидів сам, поки до мене не підійшов Ентонні.

Я здивувався, побачивши його тут.

— Привіт, — сказав він, сівши навпроти мене.
— Привіт, — відповів я.
— Що ти тут робиш? Наскільки я пам’ятаю, ти не любиш такі місця, — сказав я.
— Ну, сьогодні настрій такий. Ліза вдома з дітьми, а я прийшов трохи випити, скажімо так. Вона мене відпустила, — сказав він, посміхаючись.

Ліза — це його дружина. І він кохає її дуже.

— Зрозумів.
— А ти чого тут? Наскільки я знаю, ти повинен бути вдома з дружиною. До речі, пробач, що не прийшли на весілля — були в іншому місті і ввечері повернулися.
— Нічого. Ти ж знаєш, що шлюб фіктивний, — сказав я, зробивши ковток віскі.
— Та знаю, ну треба ж поприкалуватися, — сказав він, сміючись.
— Іди сам із себе поприкалуйся, — роздратовано сказав я.
— Ну ти чого так? Дійсно, що ти робиш тут?

Я не хотів відповідати, але сказав:

— Просто вийшов випити. Ми з нею посварилися.

Друг засміявся ще дужче.

— Що, серйозно? Ну ти даєш. Прямо в першу шлюбну ніч. Ну зрозуміло. То візьми собі дівчину.

І, як на зло, сюди пустили дівчат. До мене підійшла блондинка з голубими очима в чорній сукні. Вона провела рукою по моїй спині, і мене накрило відчуття огиди від її дотиків.

— Що ти робиш? — запитав я, скинувши її руку, яка піднялася до мого плеча.
— Я роблю тобі масаж, — сказала вона.

Вона хотіла знову покласти руки на мене, але я відсахнувся.

— Йди звідси.
Вона нерозуміюче подивилася на мене.
— Але… — хотіла щось додати вона.
— Я сказав: пішла геть звідси, зрозуміла? — сказав я.

Вона кивнула і пішла. Я з полегшенням видихнув, подивившись на Ентонні. До нього дівчата не підходили — він був вірний своїй дружині.

— Друже, я, звісно, все розумію, весілля змінює людей, але щоб настільки… — сказав він.
— В сенсі? — з непорозумінням запитав я.
— Нічого, потім зрозумієш. До речі, що там у тебе з Сальватором?

Я напружився. Мені зовсім не хотілося зараз про нього говорити.

— Все йде за планом. Бізнес його летить шкереберть. Проблеми. Він на весіллі був такий роздратований, йому стільки разів телефонували. Ти б бачив, — посмішка сама розповзлася по моєму обличчю.

— Зрозуміло, — сказав він.

Йому зателефонувала Ліза і покликала додому. Він швидко зі мною попрощався та поїхав.

Я сидів у клубі ще хвилин двадцять, а потім вирішив поїхати додому.

Я приїхав додому, тихо відчинив вхідні двері, щоб не розбудити Ангеліну. Я пройшов на кухню та застиг. Ангеліна стояла спиною до мене, волосся її було зібране в гульку.

Вона стояла і з кимось розмовляла по телефону. Настрій мій піднявся вгору, хоча логічно було б, якби я розсердився, побачивши її після сказаного. Але всупереч логіці цього не сталося.

Ангеліна, видно, відчула, що хтось на неї дивиться, та повернулася. Наші очі зустрілися. Вона сказала в слухавку «бувай» і подивилася на мене. Я побачив, як в її очах промайнуло співчуття.

Вона порушила тишу і сказала тихо:

— Пробач. Я не хотіла того говорити, чесно, не хотіла. Просто я була розсердена, злякалася за тата та сказала, не подумавши.

Вона дивилася в підлогу, і вигляд у неї був такий, ніби дитина розбила вазу і вибачається перед батьками.

Я мимоволі засміявся. Вона подивилася на мене і теж тихо засміялася. Ці секунди були настільки теплими, що здавалося — це сон.

— Нічого страшного, Ангеліна. Я все розумію, — сказав я.

Я намагався поводитися з нею нормально, але це не означає, що її татко в безпеці. Зовсім ні.

— Чому ти не спиш так пізно? — запитав я.
— Мене безсоння мучає, тому спати не хочеться, — відповіла вона.
— Зрозуміло, — сказав я і, розвернувшись, пішов до своєї кімнати.

Я зачинив двері, прийняв душ і ліг спати. Знову той самий кошмар. Ті самі слова та сама вина, яку на мене всі переклали. Я говорив, що не винен, говорив, але ніхто ніби не чув. Всі говорили одне й те саме: «ти винен».

А потім з’явився новий голос — красивий, мелодійний. Він говорив теж одне й те саме:

— Прокинься, чуєш, прокинься.

І я прокинувся. Ангеліна стояла біля мене. Її очі були налякані.

— Що ти тут робиш?! — закричав я на неї. Я не люблю, коли хтось бачить моє слабке місце.

— Я… я… я… — вона почала заїкатися. — Я почула, як ти кричав, що щось там не винен. Вирішила глянути, чи все в порядку. Підійшла, а ти мене за руку вхопив і не відпускаєш.

Я перевів погляд і справді тримав її руку дуже міцно. Я відпустив.