Глава 11 — Перед весіллям

Минуло три тижні. А вже через тиждень я мала стати нареченою Рейвенхолда. Проте сам Мейсон за весь цей час так і не подзвонив — між нами не було жодного зв’язку. Наче це не він мав стати моїм чоловіком через тиждень.
Сьогодні ми з Каріною вирішили поїхати подивитися весільні сукні. Можливо, навіть купити одну з них. Ми сиділи в машині: я дивилася у вікно, а подруга гортала варіанти суконь у телефоні.
Незабаром ми під’їхали до двоповерхового салону з написом «Щасливе майбутнє». Усередині нас одразу привітала жінка років тридцяти восьми.
— Добрий день, мене звати Наталія, я консультант.
Я не встигла нічого сказати, як мене перебила Каріна:
— Добрий день, приємно познайомитися! Ось моя подруга Ангеліна, — сказала вона, вказуючи на мене. — Вона виходить заміж через тиждень, і нам потрібна сукня, яка їй дуже личитиме.
— Зрозуміла. Ангеліно, що саме вам подобається? — звернулася до мене Наталія.
— Люблю пишні сукні, але щоб підкреслювали талію. І з глибоким декольте.
— Чудовий смак. Ходімо, я покажу вам відповідні варіанти.
Вона провела мене до ряду суконь. Я переглядала одну за одною, але жодна не зачепила мого погляду… окрім однієї. Довга, з корсетом, декольте, прикрашеним стразами, сліпучо-біла — вона ніби зачаровувала.
— Ось ця сукня… — вказала я.
— Вона дуже символічна, — сказала Наталія.
— Чому?
— Кажуть, якщо вийти заміж у ній, шлюб буде щасливим. Але це лише чутки.
— зрозуміло Я хочу її приміряти. Можна?
— Звичайно.
Каріна уважно спостерігала за нами.
Я взяла сукню й пішла в примірочну. Каріна пішла зі мною допомогти застебнути корсет. Коли я подивилася в дзеркало — ахнула.
Сукня ідеально підкреслювала талію, груди, силует… Я виглядала неймовірно. І не могла повірити, що це я — майбутня дружина чоловіка, якого ледь знаю.
— Подруго, ти просто чарівна, — захоплено сказала Каріна. — Я так хотіла побачити тебе у весільній сукні…
Вона обійняла мене, і я обійняла її у відповідь.
— Ось, ти мене й побачила.
— Так… хоча весілля небажане. Але, можливо, у вас усе складеться…
Я зупинила її жестом.
— Не треба. Через рік ми розлучимося. Це лише контрактний шлюб. Ходімо — Наталія чекає.
Ми вийшли з примірочної.
— Господи, яка ти гарна! Сукня тобі неймовірно личить, — щиро сказала Наталія.
— Дякую.
— Беремо? — усміхнулася Каріна.
— Так.
Ми оплатили сукню, вийшли на вулицю й попрощалися — у Каріни були справи. А я пішла в кафе, замовила каву й сіла біля вікна, дивлячись на машини.
— А що буде далі?.. — прошепотіла я.
— А далі буде весілля, — пролунав низький бархатний голос.
Я здригнулася. Повернулася — і побачила того, кого найменше очікувала.
Мейсона.
Він сів навпроти.
— Що ти тут робиш? — запитала я.
— Був на зустрічі. Зайшов за кавою. А ти?
— Обирала сукню.
— І як?
— Вона символічна. Кажуть, шлюб у ній буде щасливим.
— Так кажуть про кожну сукню.
— Мені байдуже. Все одно через рік розлучимося.
Його обличчя залишалося спокійним. Майже байдужим.
— Хто буде на весіллі? — запитала я.
— Різні люди. Акціонери, друзі… А як твій батько?
У мене всередині пробіг холодок.
— Нормально.
— Він буде?
— Так. А твої батьки?
— Їх не буде.
— Не зможуть приїхати?
— З того світу — ні.
В його очах на мить промайнув біль.
— Вибач…
— Нічого.
Ми мовчали кілька хвилин.
Раптом у кафе зайшов Нікіта. Чудовий день для несподіванок…
Він підійшов.
— Привіт.
— Привіт.
Мейсон мовчки дивився.
— Я хотів сказати, що в мене з’явилася дівчина, — зухвало усміхнувся він.
— Ну і що?
— Ти мені більше не цікава.
Я посміхнулася.
— Нарешті. Якщо ти не помітив — я наречена. І сиджу зі своїм нареченим. Тож будь ласка, відійди. І пам’ятай, що він обіцяв із тобою зробити.
Обличчя Нікіти зблідло.
— Хлопче, ти переходиш межу, — холодно сказав Мейсон. — Вона моя. І тобі пощастило, що ми в кафе.  
 І тут я зрозуміла їхню різницю. В очах Нікіти був страх. У очах Мейсона — сила, влада й упевненість. Це лякало.
Нікіта пішов.
— Ходімо. Я відвезу тебе додому, — сказав Мейсон.
Він узяв мене за руку й повів до машини.
А я ловила себе на думці, що саме з ним почуваюся в безпеці.