Глава 9. Ранок після

Я повернулася додому й, не думаючи ні про що, впала на ліжко. 
Завтра з усім розберуся. 

Прокинулася від того, що мій телефон розривався від дзвінка. Голова боліла від випитого алкоголю. Я простягнула руку, намацала телефон і взяла слухавку. 

— Алло, подруго, ти мене чуєш? У тебе все добре? — тараторила вона, не зупиняючись. 

— Алло… так, усе добре. Я в повному порядку, просто голова болить, — відповіла я. 

— Фух, а я вже злякалася. А що вчора було? Ну як Мейсон? Він тебе забрав і повіз додому? Розкажи, бо я помру від цікавості! 

Я почала згадувати, як ми їхали, як розмовляли… як на нас виїхала машина, як він закрив мене собою, як привіз додому. 

— Ну… ми вчора потрапили в аварію, — обережно сказала я й додала: — Але все добре, не хвилюйся. 

— Як це — в аварію?! Що сталося?! 

— Та не хвилюйся… Ми їхали, потім на нас виїхала машина. І Мейсон накрив мене собою. 

— Що?! Мейсон накрив тебе собою? — перепитала подруга, явно здивована. Як і я вчора. 

— Так… якби не він, я навіть не знаю, що було б зі мною. 

— А він сам як? 

— У нього рана біля скроні, і більше, здається, нічого. Хоча точно не знаю. Слава Богу, ми встигли звернути, і все обійшлося. 

У слухавці почувся полегшений видих. 

— Слава Богу, що з вами все добре. 

— Так… але мені здається, що нас хтось замовив. 

— Що? Хто замовив? Чому ти так думаєш? 

— Хто — не знаю. Але Мейсон вийшов з машини й ударив того хлопця, який виїхав на нас. Потім той щось сказав, і Мейсон одразу повернувся до мене. А я зробила вигляд, що комусь пишу повідомлення. 

— Зрозуміло… Ну ти даєш, подруго. У тебе жодного спокійного дня, — сказала вона і хихикнула. 

— Це зрозуміло. А ти як додому дісталася? — з підозрою запитала я. 

— Мене хлопець завіз, — лукаво відповіла вона. 

— Який хлопець? — здивувалася я. Бо пам’ятала, як три місяці тому витирала її сльози через нерозділені почуття. 

— Пам’ятаєш Матвія? 

Я спробувала згадати. 

— Це той з чорним волоссям, який постійно до всіх задирається? 

— Так, це він. 

— Стоп. Ти ж завжди його відшивала. Що змінилося? 

— Він показав себе з іншої сторони, — пояснила вона. 

— Ну тоді зрозуміло. 

— Добре, я піду допоможу мамі. Потім наберу тебе. Люблю, цілую. 

— І я тебе, — відповіла я й поклала слухавку. 

Я встала з ліжка й підійшла до дзеркала. Туш розтеклася, волосся — жах. Вчора я, напевно, виглядала феєрично… або хоча б добре. 

Я сходила в душ і спустилася на сніданок. Настрій був дивно хороший — аж до тієї миті, поки я не зайшла на кухню. 

За столом сидів батько. 

Настрій миттєво розсипався. 

Він був у костюмі, з телефоном у руках. Жанна накривала на стіл. Батько підвів погляд і побачив мене. 

— Добрий ранок, — сказав він. 

— Добрий, — крізь стиснуті зуби відповіла я. 

Я пройшла повз нього й налила собі склянку води. Апетиту не було зовсім. 

— Де ти була вчора? — запитав він. 

— Яка різниця? — відповіла я питанням на питання. 

— Я твій батько. Я маю право знати, де була моя донька до такої пізньої години. 

Якби не останні події, я, можливо, повірила б, що він справді хвилюється. 

— По-перше, мені дев’ятнадцять, — почала я, але він перебив. 

— І що з того? Ти ще мала! 

Мене накрило. 

Я підійшла ближче й, дивлячись йому в очі, сказала: 

— Дивно. Коли ти продав мене й віддав заміж за незнайомого чоловіка, тебе це не зупинило. 

Його обличчя залишалося холодним. 

— Це зовсім інше. 

— Це не інше. Це моє життя. І там, і там для мене була загроза. 

Мене розривало від емоцій. 

— Ти не розумієш. 

— Так, я не розумію. І ніколи не зрозумію, як можна продати власну доньку своєму головному ворогу. 

Його обличчя змінилося. 

— Звідки ти знаєш? 

— Неважливо. Скажи краще: цей шлюб тобі потрібен лише для того, щоб прибрати Рейвенхолта зі свого шляху? 

Він розлютився. 

— Тебе це не повинно хвилювати. Ти виходиш за нього заміж! 

— Я ніколи не буду твоєю монетою, — чітко сказала я. — І не допомагатиму в твоїх брудних планах. Запам’ятай це. 

Я розвернулася й пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. 
Зірвала з ліжка ковдру, жбурнула вазу — емоції брали верх. 

Через кілька хвилин я заспокоїлася. 

Кімната була розгромлена. Я сиділа серед цього хаосу й думала лише про одне: 

Навіщо йому цей шлюб? 

Телефон завібрував від повідомлення Привіт, це Нікіта. Давай зустрінемося в кафе “Лаванда” через годину». 

Господи… тільки його мені не вистачало. 
Навіщо йому ця зустріч? Але ігнорувати не хотілося. 

«Окей», — коротко відповіла я. 

Я почала збиратися: одягла спортивний костюм, зав’язала волосся у високий хвіст, взула кросівки й вийшла надвір. 
Володимир стояв біля машини й чекав на мене. 

Я сіла на заднє сидіння й дивилася у вікно, прокручуючи в голові вчорашній вечір. 
Чому він закрив мене собою? 
Як би там не було — він усе одно ворог мого батька. 
А що взагалі задумав тато? Навіщо йому цей шлюб? Що він хоче зробити з Рейвенхолтом?

ми зупинились Біля кафе я попросила Володимира не чекати мене.

Зайшовши всередину, я швидко обвела поглядом зал і помітила Нікіту. Він сидів за столиком, закинувши ногу на ногу, й дивився у вікно. 

Я підійшла ближче. Він помітив мене й усміхнувся. 

Господи, як же він мене дратує… 

— Привіт, — сказав він, жестом пропонуючи сісти. 

— Привіт. Що ти хотів? — сухо відповіла я й сіла навпроти. 

— Хотів запитати… той чоловік, що вчора був з тобою, — це правда твій чоловік? 

Ага. Ось чому він мене сюди витягнув. 

— Так, це правда. А що? — я подивилася йому прямо в очі.