Глава.8 Мій ангел

Мейсон  

Я сидів у машині, а вона спала, поклавши голову мені на плече. Її дихання було рівним. 
А я думав — за що вона мені подякувала? 

Мені ніколи не дякували. 
Бо, чесно кажучи, не було за що. 
Я — монстр, який забирає життя. 

А вона подякувала. 

Я не знав, що відбувається. Зовсім не знав. 
Те, як вона дивилася мені в очі… 
І тоді я зрозумів: вона бачила в них більше, ніж було дозволено бачити будь-кому. 

Я знову й знову згадував той момент, коли ми стояли один навпроти одного. 
Коли її очі зустрілися з моїми — 
і світ перестав існувати. 

Звук стих, ніби його ніколи не було. 
Люди зникли. 
Залишилися лише я і вона. 

Я з моїм ангелом. 

Я не знаю, чому так її назвав. Це просто вирвалося зсередини. 
Але я зрозумів: 
їй це підходило Ми їхали повільно, минаючи будинки. 
У вікнах горіло світло — воно пропливало перед очима, зникало, з’являлося знову. 
А я не розумів, чому мені так спокійно. 
Це було щось нове. 

— А коли ми приїдемо? — сказала дівчина, ледве розплющивши очі. Було видно, що вона ще п’яна. 

Я поринув у думки й не одразу помітив, що вона прокинулася. 

— Хвилин через десять. 

— А котра година? 

— Друга ночі. 

— Ого… це тато вже вдома, — сказала дівчина й похмурніла. 

— І в чому проблема? — запитав я. 

— Ой, ти не зрозумієш, — відповіла вона й уткнулася в телефон. 

За мить її обличчя прояснилося, і вона посміхнулася. 

— Ура, тата вдома немає. Видно, знову десь затримується. 

— Звідки ти знаєш, що його немає? — поцікавився я. 

— Мені Жанна написала. 

— Зрозумів. 

Вона знову подивилася у вікно, а потім перевела погляд на мене. 

— Знаєш… дивлячись у вікно, ти бачиш спокійне життя. 
А коли повертаєш погляд сюди, — сказала вона, вказуючи на мене, — 
бачиш причину, чому воно пішло шкереберть 

І я не став заперечувати. 
Це дійсно було так — вона влучила. 

Я нічого не відповів, просто відвернувся до вікна. 
Вона фиркнула й теж почала дивитися вперед. 

Ми їхали спокійно, не перевищуючи дозволеної швидкості. 
І раптом — за секунду — на нас вилетіла машина. 
Її фари сліпили так, що перекривали весь огляд дороги. 

Мій водій не міг нікуди звернути — він просто нічого не бачив. 

Я зрозумів: зараз у нас вріжеться автомобіль. 
Ми постраждаємо. 

Я подивився на Ангеліну. 
Вона дивилася на мене — і, здається, теж усе зрозуміла. 
У її очах був страх. 

І я, сам того не усвідомлюючи, рвучко потягнувся до неї й накрив собою. 

У наступну секунду — біль. 
Пекучий, пронизливий. 

Я вдарився головою, але свідомості не втратив. 

Усе було ніби в тумані. 
Хтось говорив, але я не чув слів. 

І раптом я знову повернувся на шістнадцять років назад. 
Крики. 
Кров. 
Хтось волає. 

Я йду коридором. 
Бачу тата й маму. 
Вони дивляться на мене… 
А потім падають. 

Ти винен. 
Ти не зміг врятувати. 
Ти винен. 

Знову. 
Ні. 
Ні. 
Ні. 

Туман почав розвіюватися. 

Я зрозумів, що лежу на підлозі машини. 
Підняв погляд — побачив Ангеліну. 

Вона не була поранена. 
Вона просто була в шоку. 
Її погляд був порожній. 

— Ангеліно, чуєш? Усе добре… — сказав я. 

Вона не реагувала. 

— Ангеліно, все добре, — повторив я й торкнувся її щоки. 

Минула секунда — і вона кліпнула, повертаючись до реальності. 

— Що?.. Ми живі? 
Так, ми живі! Ура! — сказала вона й посміхнулася. 

Я теж усміхнувся. 
Відчув полегшення. 
Вона чує. 
Вона тут. 
Усе добре. 

— Стій, Мейсоне… ти поранений, — сказала вона й потягнулася до мого обличчя. 

Я інстинктивно відсунувся й відвернувся до вікна. 

Там стояв мій водій. 
На диво, він встиг звернути. 

— Я зараз повернуся, — сказав я. 

Я вийшов із машини. 
Голова ще трохи крутилася, але це було неважливо. 

Я підійшов до Кирила — так звали мого водія. 

— Що сталося? — запитав я рівним, спокійним голосом. 

— Цей чоловік навмисно хотів у нас врізатися, — сказав Кирило й показав на нього. 

Чоловік був високий. 
І до біса злий — це було видно з першого погляду. 

— Хто мене замовив? — спокійно запитав я. 

Чоловік мовчав. 
Це було очікувано. 

Я зробив крок ближче. 

— Питаю ще раз. 
Не відповіси — отримаєш удар у лице. 
Хто мене замовив? 

Знову мовчання. 

Я вдарив його. 
Чоловік аж присів — з розбитої губи потекла кров. 

— Якщо ще раз промовчиш — я вб’ю. 
Можливо, тобі твоє життя не дороге… 
але подумай про своїх близьких. 
Про те, як вони сумуватимуть,  

Я бачив — він вагається. 

А потім він заговорив. Ледь чутно: — Сальваторе… 
Він сказав, щоб я врізався у вашу машину. 

Сальваторе, — подумав я. 
Окей, мене тобі не шкода. Але ж у тій машині була твоя донька. 

Отже, ти — покидьок. 

Вона ще й плакала через нього  

Злість накрила хвилею. Я різко повернув голову до машини. 
Ангеліна сиділа всередині, дивлячись у екран телефона. Напевно, комусь писала. 

Вона не знала. 
Не знала, що рідний батько щойно намагався її вбити. 

— Розберись із ним сам, — сказав я Кирилові. — Як наша машина? Можна їхати? 

— Так, їхати можна. Є подряпини й вм’ятини, але машина жива. 

— Добре. Я поведу сам, а ти залишайся й виріши, що з цим робити, — сказав я, вказуючи на чоловіка. 

— Звісно, бос. 

Я повернувся до машини й сів за кермо. 

— Мейсоне, ти як? — запитала дівчина. 

Ці слова… 
Востаннє я чув їх шістнадцять років тому. 
Після того про мене ніхто не питав. 
І тепер це робить донька мого ворога.