Глава 7. Ворог мого батька

Я зла. Так, я дуже зла. 
З однієї сторони, я вдячна, що він тут — Нікіта, напевно, більше не буде до мене лізти. 
А з іншої… він не роздратований. У його очах було щось зовсім інше. Азарт. 

— Що ти тут робиш, мій ангеле? — запитав він. 
Але в його звертанні не було жодної ніжності. Лише лють. Він злився — це було видно по стиснутих кулаках. 

— Ну, я прийшла повеселитися, — спокійно відповіла я. 
Та від його злості в мене скрутило живіт, а руки злегка затремтіли. 

— А повеселитися… добре. 
Моя люба, зараз ти справді повеселишся, — сказав він і широко усміхнувся. 

Це була не добра усмішка. 
Зовсім не добра. 
Скоріше навпаки — усмішка хижака, який нарешті побачив свою здобич. 

— І що це значить? — перепитала я, хоча знала: нічого хорошого не буде. 

— Місяць. 

— Що «місяць»? — здивовано перепитала я, не розуміючи. 

— Через місяць. 

— Та можеш уже не говорити загадками! Що через місяць?! 

Він подивися на мене спокійно  

— Ну добре. Через місяць ти станеш моєю офіційною дружиною. 
Це перше, що я зроблю, — сказав він рівним голосом. 

— Але ж ти казав — через три місяці! 

Він ледь усміхнувся. 

— А ти казала, що по клубах ходити не будеш. 
Бачиш? Скрізь Обман 

. — Але це несправедливо! 

— Так, несправедливо, — я навіть погоджуся. — Але це ти перша порушила контракт. 

— Я просто прийшла повеселитися! Це ти силоміць робиш мене своєю дружиною! Я навіть не знаю, хто ти! І що ти! Та про що вже говорити — я навіть твоєї фамілії не знаю! 

Він подивився на мене холодно 

— Наше прізвище — Рейвенхолт. 

— Рейвенхолт?.. — перепитала я, не вірячи власним вухам. 

— Так, — коротко відповів він. 

Ні… цього не може бути, — промайнуло в голові. 

Я ніколи не лізла в бізнес батька. Але він завжди казав, що Рейвенхолт йому заважає. 
І що одного дня він хоче від нього позбутися. 

Питань стало ще більше. Що взагалі відбувається? 
І саме в цю мить прийшло  усвідомлення . 

Переді мною стоїть найбільший татів ворог. 

Так… я згадала. 
Колись, коли тато був п’яним, він сказав мені ці слова. Сказав так, ніби говорив сам із собою: 

«Мейсон Рейвенхолт. Він повинен поплатитися життям». 

Ні. Ні. Ні. Цього не може бути. 

Я подивилася на Мейсона. 
Він був спокійний. 

А я дивилася на нього — і відчувала, як пітніють руки, як холоне кров. Страх стискав груди. 
Я боялася. 

Але я боялася не Мейсона. 
Я боялася того, що була втягнута у війну між ним і моїм батьком. 

Ось і все стало на свої місця, — сказала я й розсміялася. 
Та мій сміх був не від радості. Він був від усвідомлення. Від того, що я нарешті все зрозуміла. 

— Ти чого? — запитав Мейсон. 

У його очах на мить з’явилося занепокоєння. Лише на долю секунди. 
А потім обличчя знову стало холодним. Таким самим, як і раніше. 

— Та нічого, — відповіла я. — Подивись, як усе шикарно склалося. 
Тато продав мене в руки Рейвенхолта. 
А ти змушуєш мене стати твоєю дружиною. 

Я говорила на диво весело. Навіть усміхалася. 

— Ну хіба це не чудово? 

Мабуть, я б розплакалася. Але не зараз. 
Зараз у мені грали не почуття — 
а алкоголь, який я випила раніше

. — А скажи мені, Мейсоне, ти береш мене заміж через те, що мій батько — твій ворог? — я дивилася йому в очі, намагаючись вгадати, що він відчуває. 
Але на його обличчі була маска бездушності, ніби в ньому просто вимкнули всі почуття. 

— Я беру тебе заміж не через це, — відповів він. Говорив упевнено, та я все одно не знала, чи можна йому довіряти. 

— Знаєш, я думала, що найгірша людина в моєму житті — це Нікіта. А виявилося, що ні. Є ще одна кандидатура, — сказала я, широко усміхаючись і звужуючи очі. 

— І яка ж? — з недовірою запитав він. 

— Ти, — чесно відповіла я. 

Я підійшла ближче, заглянула йому в очі й раптом згадала, чому я не п’ю алкоголь. 

— Знаєш, хоч ти й козел… але очі в тебе гарні. 

Так, саме в цьому і проблема. 
Після алкоголю я стаю занадто чесною. 

— Ну все, тепер буде весело, — сказала подруга сама до себе й, розвернувшись до Мейсона, додала: 
— Тепер вона говоритиме все, що думає, а зранку шкодуватиме про це. 

Я подивилася на подругу. 

— Чому ти йому все розповідаєш? — запитала я й повернулася до Мейсона. 

Він теж дивився на мене. 
Прямо в очі. 

Між нами була лише кілька сантиметрів. 
Очі в очі. 

Я дивилася в його сірі очі й раптом побачила там біль. 
І ще дещо… вину. 

Його погляд був наповнений не холодом — виною. 
І тоді я зрозуміла: він носить маску бездушної людини лише для того, щоб ніхто не побачив його слабкість. 

Ми дивилися один на одного, але я опустила погляд нижче. 
У нього були гарні риси обличчя. Він усе так само продовжував дивитися мені в очі, та його погляд потемнів. Він  відйшов від мене . Я знову подивилася йому в очі — і не побачила там нічого. Лише холод. 

— Поїхали, я довезу тебе додому. Ти з нами? — запитав Мейсон, звертаючись до Каріни. 

— Ні, я сама. А ви їдьте. 

— Подруго, ти мене йому віддаєш? Так не можна, — сказала я. 

— Добре, завтра подзвониш і скажеш, яка я погана, окей? 

— Окей, — відповіла я. 

— Ну все, поїхали. 

— Поїхали, — сказала я та взяла Мейсона за руку. 

Його рука була холодна, але мені чомусь стало тепло. Ми почали виходити з клубу, та я перечепилася і почала падати. Сильні руки одразу підхопили мене й підняли на руки, ніби я нічого не важила. Я не очікувала цього, тому інстинктивно обвила його шию руками. 

— Ти можеш дивитися під ноги чи ні? Бо такими темпами до весілля не доживеш, — сказав він і посміхнувся.