Глава 6. Коли злість має ім’я

+

Мейсон 

Я підготував контракт, прописав усі пункти й чекав, коли вона приїде. 
Останній тиждень я не міг думати ні про що, окрім нашої зустрічі. Я хотів її бачити — і це було перше почуття за дев’ять років. Саме це мене й бісило. 

Я постійно думав про неї. Але найбільше мене вражало інше — чому її батько не розповів їй правду? Чому не сказав, що програв її? Я бачив її реакцію — їй було боляче. 

Я намагався не думати про неї, але не виходило. Це дратувало ще більше. За останній тиждень я розбив близько п’яти склянок — просто тому, що мене злило, що вона зайняла весь мій простір, мої думки. 

Сьогодні, коли я знав, що ми зустрінемося, мене ніби відпустило. Я знав: я її побачу, і ми домовимося про шлюб. 

Коли я почув машину, одразу вийшов до вхідних дверей. 
І коли побачив її — завмер. 

Вона не була нафарбована. Не була в дорогій сукні, як у ресторані. 
Вона була… собою. 

Я запросив її до дому. Вона зайшла й ахнула. Я зрозумів чому — дім справді був похмурим. Але вона ніби освітила його. Наче сонце зайшло в мій дім. 

Я пішов по контракт, залишивши її за столом. Взяв папери й знову подумав: чому саме вона? Чому вона не виходить у мене з голови? 

У моєму житті було багато жінок. Але жодна не змогла пробудити в мені нічого. 
А вона змогла. Вона викликала цікавість. Змусила відчувати. 

Я повернувся з контрактом. Вона читала спокійно — аж поки не дійшла до пунктів про переїзд і весілля через три місяці. Добре, що вона не знала: я спочатку хотів зробити його через місяць. Але передумав. 

Вона сердилася. Їдко посміхалася. 
На щоках з’являлися ямочки — вони їй дуже личили. 

Вона злилася, а я стримував усмішку. Мене забавляла ця ситуація, хоча я бачив, як її це дратує. Як вона стискала контракт у руках. 

А потім вона почала додавати свої пункти… 

— Тоді пункт перший: ти не зустрічаєшся з іншими дівчатами. 

Її посмішка видала план. Вона хотіла, щоб я відмовився. 
Але ні. Нізащо. 

— Окей, — коротко відповів я. 

Я бачив, як її це дратувало. А мене — веселило. 

— Пункт другий: якщо ти мені будеш дуже потрібен, ти кинеш свою роботу й прийдеш до мене. 

І знову мимо, подумав я. 

— Добре. 

— І останній пункт… між нами не буде близькості. Ну, ти зрозумів якої. 

Я бачив, як на її щоках з’явився рум’янець. Вона засоромилася. 
Цього разу я вирішив бути чесним. 

— Я подумаю. 

Я не брехав. Я справді подумаю. 

Ми домовилися. Вона підписала контракт. 
Я додав ще один пункт — заборонив їй ходити по клубах без мене. 

Але її усмішка… 
І те, як швидко вона погодилася, не давали мені спокою. 

Вона пішла. 

І будинок ніби згас. 

Я піднявся у свою кімнату. Вона була такою ж, як і завжди — темною, холодною. 
На столі стояла фотографія: я і мама. Без батька. 

Його не було на фото. 
І він не заслуговував там бути. Я сидів і розмірковував, як раптом пролунав дзвінок. Телефонував Ентоні. 

— Привіт, — почувся веселий голос друга. 
— Привіт. 
— Ти ж не забув? Завтра о десятій у клубі в тебе зустріч, — нагадав він. 
— Звісно, не забув, — відповів я. 

— Ну тоді добре. Бувай, — сказав він і поклав слухавку. 

Я підвівся, сходив у душ і ліг на ліжко, дивлячись у стелю. Думав, чому Ангеліна ніколи не лізла в бізнес батька. Там же великі гроші… 
З цією думкою я й заснув. 

Крик. 
Кров на підлозі. 
Хтось кричить, хтось бігає. 
А я стою й дивлюся на все, не в змозі щось зробити. 

Знову крики — і я різко прокинувся в холодному поту. 

Знову кошмари, — подумав я й пішов у ванну кімнату. 

Дивлячись на себе в дзеркало, я чув думки, що проносилися в голові: 
Ти не зміг. Не врятував. Ти винен. 

І раптом — голос батька. 
— Це ти винен, — глухо лунав він у моїй голові. 

Я не витримав і закричав: 

— Ні! Я не винен! Я був дитиною! Я не міг нічого зробити! Я не винен! 

Я повторював це знову і знову, як навіжений. Повітря раптом стало не вистачати. 

Панічна атака, — усвідомив я. 

Я пішов на кухню, дістав заспокійливі, випив. Стало трохи легше, але серце все одно шалено калатало. Я більше не лягав спати. 
Настав ранок — усе, як завжди: документи, нескінченні розмови про бізнес. Я зібрався, вдягнув костюм і поїхав на зустріч у популярний клуб «Афіна». 

Я зайшов усередину. Музика була настільки гучною, що тиснула на вуха. Я піднявся у VIP-зону — вона була зверху, але звідти чудово було видно танцпол. Прийшли клієнти, почалися розмови. Усе йшло нормально… 
аж поки я не кинув погляд униз. 

Біля бару стояла до болю знайома фігура. 

Коротка сукня підкреслювала вигини її тіла. Вона пила, а потім вийшла на танцпол. Рухалася плавно, впевнено. 
Поруч з’явився блондин. Вона його знала — було видно, що він її дратує. 

Я стиснув кулаки. 

Не знаю чому, але мені стало нестерпно неприємно, коли він торкався її.  
Я дивився на неї пронизливим поглядом. Вона ніби щось відчула й повернула голову, але через освітлення мене не було видно. 

А я бачив усе. 

Вона була нафарбована, з широкою усмішкою. Поруч із нею стояла дівчина — напевно, Каріна. 
Я спостерігав здалеку, доки блондин не перейшов межу. 

Він узяв її за руку. 
Вона пручалася. 

Це стало останньою краплею. 

Злість накрила мене хвилею. Я різко підвівся з місця, під здивовані погляди клієнтів сказав: 

— Зустрінемось завтра. Щойно з’явилася невідкладна справа. 

Справа вбити придурка, який крутиться біля моєї нареченої. 

Я підійшов до них дуже швидко. 

— Відпусти її, — сказав я попереджувально. 

Ангеліна подивилася на мене здивовано. Потім її погляд змінився. Вона вирвала руку з його хватки, підійшла до мене й узяла мене під руку.