Глава 5. Контракт

Я пішла на кухню і взяла два бокали, зайшла в кімнату та поставила їх на стіл. 
Через двадцять хвилин, як і говорила подруга, вона приїхала. Я сиділа в кімнаті й думала, аж раптом почула стук у двері. Я швидко побігла до вхідних дверей. Як тільки я їх відкрила, подруга міцно мене обійняла. Вона була вдягнута в джинси й светр. 

— Подруго моя, привіт, — сказала вона, міцно мене обіймаючи. 
— Привіт, люба, — відповіла я й обійняла її у відповідь. 

— Пішли нагору, я туди бокали занесла. 
— Пішли. 

Я взяла подругу за руку, і ми пішли в мою кімнату. Ми сіли на ліжко й налили в бокали вина. 

— Подруго, я тут подумала… може, в твого батька були якісь причини так зробити. Хоча, навіть якщо й були, це все одно його не виправдовує. Він що  зовсім нічого не пояснив, ? — запитала вона з надією в голосі. 

— Ні, він нічого не пояснив. Просто сказав: «Так, це правда». І знаєш, подруго, він це сказав так байдуже, ніби я йому не донька, розумієш? — говорила я, і на очах почали блищати сльози. 

Подруга підповзла до мене й обійняла. 

— Нічого, ми з усім розберемося. А що там щодо Мейсона? — запитала вона. Було видно, що їй дуже цікаво, як пройшла зустріч. 

— Ну… я прийшла туди, одягла сукню, зробила макіяж — усе було чудово. До того моменту, поки я його не побачила. Знаєш, від нього наче віяло холодом. Він мені зовсім не сподобався, — говорила я впевнено. 

— А буде у вас ще зустріч? 
— Так. Наступного тижня він принесе контракт. — Який контракт? — здивувалася подруга. 

— Ну… шлюб. Як він сказав, він буде фіктивний. 

— Фіктивний? А навіщо йому взагалі цей шлюб? — запитала подруга. 

— Я сама не знаю. Він сказав, що хочу я цього чи ні — все одно вийду за нього, — говорила я роздратованим голосом. — Хоча хто він такий, щоб мені наказувати? 

— Так, подруго, заспокойся. Усе буде добре. Ви зустрінетесь, поговорите, і ти в нього все розпитаєш. 

— А якщо він нічого не розкаже? Що тоді? 

— Тоді будемо думати далі, що робити. А зараз давай забудемо про всі проблеми. 

— Давай. 

Ми пили, говорили, сміялися й обговорювали, що будемо робити далі, поки не заснули. Прокинулися ми тоді, коли сонце вже світило в очі так яскраво, що хотілося вийти й придушити його. 

— Так, треба вставати. Будемо снідати, давай, вставай. 

— Я не хочу, — сказала я та натягнула ковдру на обличчя. 

— Ану вставай! — почала вона кричати, взяла подушку й кинула її в мене. Не боляче — по-дружньому. І почала сміятися. 

— Ану йди сюди, — погрозливо сказала я. 

Подруга зірвалася з ліжка й побігла вниз, сміючись і вигукуючи: 

— Не доженеш! —  

-А от і дожену! — кричала я, спускаючись за нею слідом. 

Я все-таки її догнала. Ми ще довго сміялися, потім поснідали, і тут на мій телефон прийшло повідомлення. Я відкрила його й прочитала: 
Університет закривається і не буде працювати три тижні через прорив труб. У зв’язку з цим у вас канікули. 

— Подруго, у нас канікули! — радісно крикнула я. 

— Серйозно? — перепитала вона. 

— Так! Труби прорвало, три тижні канікул, — сказала я й посміхнулася. — Я Нікіту бачити не буду, ура! 

— До речі, щодо Нікіти. Чому він тобі не подобається? Він же, типу, гарний і популярний серед дівчат. 

— Розумієш, я не люблю настирливих хлопців. А він саме такий. Постійно за мною ходить, вирішив, що я його дівчина. І до того ж — бабій. 

— Ну тоді зрозуміло. 

Ми ще довго сиділи й розмовляли, а потім Каріні потрібно було кудись їхати. Ми попрощалися, і я залишилася вдома сама. 

Пройшов тиждень. Я вже знала, де ми зустрінемося з Мейсоном. Він написав, що чекатиме мене у себе вдома о шостій вечора. 

Я сиділа на ліжку й думала, яким буде контракт і які саме будуть умови. Думала недовго, бо під’їхав Володимир. Я підійшла до дзеркала та оцінила свій вигляд: джинси й тепла кофта, що оголювала плечі. Волосся зібране у високий хвіст. Я вдягла пальто, спустилася вниз і сіла в машину. 

Хвилин через сорок ми зупинилися біля воріт. Коли ми заїжджали у двір, я побачила величезний особняк — триповерховий, похмурий. Я підійшла до дверей. Там на мене чекав Мейсон. 

— Проходь, — сказав він. 

Я зайшла в дім і ахнула. Тут було настільки темно, що здавалося, ніби тут живе не людина, а вампір. Жодних картин, усе в чорних тонах. Я роздивлялася дім, і Мейсон це помітив. 

— Ти так дивишся, ніби ніколи домів не бачила, — спокійно сказав він. 

— Таких — ні, — чесно відповіла я. 

— Яких таких? — з цікавістю запитав він. 

— Таких… похмурих і темних. 

— А мені подобається. Добре, ти прийшла за контрактом. Проходь на кухню, я піду принесу його, — сказав він і направився нагору. 

Я сіла на стілець і чекала. Кухня теж була темною, але добре, що хоча б світло було, подумала я. 

— Ось контракт. Прочитай і підпиши. Якщо щось не подобається — скажи. Це мої тринадцять пунктів, ти можеш додати свої, — він простягнув мені папери. 

Я почала читати. Там було тринадцять пунктів, і більшість із них були більш-менш нормальні: на публіці робити вигляд, що ми щасливе подружжя, не говорити зайвого. Я читала спокійно, доки не натрапила на два пункти. 

Перший — весілля через три місяці. 
Другий — я повинна жити з ним. 

— Стоп. Я, звісно, все розумію, але чому я повинна жити з тобою? 

— Тому що ти моя майбутня дружина. Але не хвилюйся, ти переїдеш до мене після весілля, — він усміхнувся. 

Мене це дратувало. І чому в нього така гарна усмішка? Я сильніше стиснула контракт. 

— Тобто я можу додати свої пункти, так? — перепитала я, вже знаючи, як його позлити. 

— Так, — спокійно відповів він, але в очах блиснув вогник цікавості. 

— Тоді пункт перший: ти не зустрічаєшся з іншими дівчатами. 

Я не ревнувала — він мене просто бісив. Я думала, що після цього він точно передумає.