Глава 3. Моє покарання

Мейсон Мій світ не був ідеальним. У мене не було батьків, які бігали б за мною та виправляли мої помилки. Я навчився робити все сам. Єдине, що сказав мені батько перед смертю, було: «Тепер світ мафії — на тобі». І от так, у дев’ятнадцять років, я почав правити світом мафії. З часом усе стало настільки звичним, що я вважав це нормальним. Нормальним — вирішувати, кому жити, а кому ні. Усе було добре… відносно. До поки Сальватор не програв мені свою дочку але я побачив, що в його очах не було жалю. Йому було наче все одно. Я написав, коли буде зустріч, прийшов у ресторан на двадцять хвилин раніше і чекав. Я обернувся — і побачив карі очі. Вони були дуже темні, але до біса красиві. У них читалося хвилювання. Навіть страх. Вона мене боялася — це було видно, хоч вона й намагалася цього не показувати. Також на ній була дуже красива сукня, яка підкреслювала вигини її тіла. Усе було добре до того моменту, поки вона не дізналася правду. Правду про те, що її батько продав її. Вона зірвалася з місця й побігла до вбиральні. Я глянув на годинник і зрозумів, що запізнююсь на зустріч, тому написав записку та вийшов із ресторану. Щойно я опинився надворі, одразу набрав Ентонні. Він був моїм другом. Синьоокий, із каштановим волоссям. Йому двадцять п’ять років, проте, хоч він і молодший за мене, уже одружений і має дітей та кохану дружину. Він дуже спокійний, на відміну від мене — я дуже часто можу спалахнути. Через два гудки він узяв слухавку. — Алло, Мейсоне, щось сталося? — запитав він. — Так. Мені потрібно, щоб ти пробив одну людину по базах і надіслав мені всю інформацію, яку знайдеш. Окей? — сказав я. Мені потрібно було знати про неї все. — Окей. Кажи ім’я та прізвище — проб’ю. — Ангеліна Сальватор, — сказав я та посміхнувся. — Добре. Через пів години все буде, — відповів він. — Окей, бувай, — попрощався я з другом та сів у машину. Через пів години я вже був у своєму домі. Він був великий, із просторим подвір’ям, виконаний у чорних тонах. Тут було тьмяно й похмуро, але саме це я й любив. Мені не потрібні були кольорові шпалери — вони б не скрасили морок у душі. Я пройшов на кухню, дістав із шафи віскі, налив у скляний стакан, потім пішов у вітальню, сів на диван і перевірив телефон. Прийшло повідомлення. Я відкрив його — це була інформація про Ангеліну. Я почав читати. Ангеліна Сальватор — дев’ятнадцятирічна донька крупного бізнесмена Михайла Сальватора. Навчається в університеті. Має найкращу подругу Каріну. Хлопця немає. У бізнес батька не втручається. Мати померла п’ять років тому. «Тобто дівчину виховував батько… зрозуміло», — подумав я та зробив ковток віскі. Вона буде моєю дружиною й моїм покаранням.