Глава 2. Майбутній наречений

— Каріно, мені щойно зателефонував батько. Я повинна поїхати додому. Скажеш викладачеві? — сказала я. — Так, звичайно. Щось сталося? — запитала подруга. Було видно, що вона хвилюється. — Поки що не знаю. Я тобі потім подзвоню, розкажу. Добре? — Так, добре. Ми попрощалися, і я поїхала додому. — Містер Сельватор чекає вас нагорі, — сказала мені Жанна, щойно я зайшла до будинку. Я одразу попрямувала на другий поверх. Наш дім був великий, двоповерховий, виконаний у чорно-золотих відтінках. Саме ці кольори подобалися мамі, і коли її не стало, тато заборонив щось змінювати. Я підійшла до дверей татового кабінету та постукала. — Заходь, — пролунав татів голос. Татові зараз тридцять дев’ять років. Він високий і має спортивну статуру, адже в дитинстві займався боксом. Я зайшла. — Тату, що сталося? — запитала я, помітивши, що батько був дуже схвильований. — Доню, мені потрібна твоя допомога. — Яка? — Ти повинна вийти заміж, — сказав тато. — Що? — перепитала я. — Це жарт? — Ні. Ти повинна вийти заміж, щоб покрити борг. Інакше мене вб’ють. — Тату, ти що?! Яке «вийти заміж»? Мені лише дев’ятнадцять років! Чому я повинна покривати твій борг?! — Бо ти моя дочка, — сказав батько. Було видно, що він починає сердитися. Серйозно? Він злиться, хоча це він хоче видати мене заміж — Я не хочу заміж, тату, — сказала я. Очі почало пекти від сліз, але плакати не можна. — Як я сказав, так і буде, — відповів він так, ніби це була просто справа — віддати дочку заміж. Спокійно. Ніби він уже вирішив мою долю. — Завтра ввечері в тебе зустріч із майбутнім чоловіком. — Тату, ні! Я не піду заміж за незнайомого мені чоловіка! — вже кричала я. — Не піду. Ніколи в житті! — Підеш! — крикнув на мене тато. Я вперше бачила його таким злим. — Підеш, бо я так сказав. У тебе немає вибору. Адресу й час зустрічі я скину, — сказав він і вийшов з кабінету, гучно грюкнувши дверима. А я стояла й не розуміла, як батько може так просто вирішувати мою долю. Як можна так легко віддати свою дочку заміж за невідомого чоловіка? Я зі злості схопила вазу, що стояла на столі, й кинула її на підлогу. Ваза розбилася — так само, як і мої мрії. Я просиділа в кабінеті ще пів години. Коли вийшла, тата вже не було. Я зайшла до себе в кімнату. Вона була світла, виконана в білих тонах. Біля вікна стояло ліжко, поруч — тумбочка. Моя кімната була єдиною білою кімнатою в цьому будинку. Я вирішила набрати Каріну, як і обіцяла. Через три гудки вона взяла слухавку. — Алло? Ангеліно, ну що? Що сталося? — запитала подруга. Вона хвилювалася, це було чутно по її стурбованому голосу. — Каріно, це повний жах. Батько хоче видати мене заміж, — сказала я. — Що?! Це якийсь жарт? Такого ж просто не може бути! Тобі всього дев’ятнадцять, яке заміж? — вигукнула вона. — Я теж йому це говорила, але він сказав, що в нього якісь борги. І якщо я не вийду заміж, його вб’ють, — відповіла я. У цей момент мені прийшло повідомлення. Завтра о 18:00, ресторан «Русалка». Стіл заброньовано на ім’я Мейсон. Це твій майбутній чоловік. Не підведи мене, доню — Уявляєш, мені щойно тато прислав повідомлення, де саме буде зустріч, — сказала я. — Жах, подруго… Куди ти вляпалася? Ти хоч знаєш, за кого повинна вийти заміж? — запитала Каріна. І в ту мить я зрозуміла, що я не знаю, за кого маю вийти заміж. — Я знаю тільки, як його звати, — відповіла я. — І як? — запитала подруга. — Мейсон. Усе, що я знаю. — Стоп. Що? Мейсон? Я правильно почула? — перепитала Каріна. — Ну так, Мейсон, — відповіла я, не розуміючи, чому подруга так здивувалася. — Ти що, не знаєш? Мейсон — головний у світі мафії. Він славиться своєю жорстокістю та бездушністю. Йому нікого не шкода. Він холостяк. До нього липло стільки жінок, але він нікого до себе не підпускав. Завжди був сам по собі, — сказала подруга. Я оніміла. Тато хоче видати мене заміж за жорстокого дона мафії, якому нікого не шкода. Від цієї думки стало нестерпно боляче. Здавалося, батькові просто байдуже на мене. Весь вечір і ранок наступного дня пройшли, мов у тумані. Я дуже хвилювалася: руки тремтіли, живіт скручувало. Я почала збиратися. Одягла червону сукню з розрізом і глибоким декольте. Вона чудово підкреслювала талію та вигини тіла. Я зробила локони й вечірній макіяж, який підкреслював очі. Коли все було готово, я вирішила глянути в дзеркало. Я виглядала просто чудово. Але ні сукня, ні макіяж не могли приховати хвилювання, яке я відчувала. Я знову й знову дивилася на годинник. І коли прийшло повідомлення від Володимира, серце різко стиснулося. «Добрий вечір, міс Сельватор. Я вже під’їхав. Чекаю на вас унизу.» Прочитавши повідомлення, я відчула, як серце почало шалено стукати. Долоні спітніли, подих збився. Та я взяла себе в руки, одягла шубу й вийшла надвір. Холодний вітер дунув мені в обличчя, трохи приглушуючи переживання. Надворі була рання весна — все розквітало. А я йшла до автомобіля, який мав привезти мене до чоловіка, з яким я повинна пов’язати своє життя через борги батька. Мені відчинили двері, і я сіла в машину. Хвилин через сорок я була на місці. Вийшовши з машини, я побачила велику будівлю. Зайшовши всередину, в ніс вдарив аромат квітів та гранату. Помітивши мене, до мене підійшла жінка років тридцяти. На бейджику було написано, що жінку звати Ганна. — Добрий вечір. На яке ім’я столик? — люб’язно запитала жінка з легкою посмішкою. — На ім’я Мейсон, — відповіла я і побачила, що вираз обличчя офіціантки змінився, хоча вона старалася цього не показувати. — Я вас проведу, — сказала жінка та повела мене до столика. Біля вікна сидів чоловік років двадцяти восьми. На вигляд він був високим навіть сидячи. Від нього йшла загрозлива енергетика. Він сидів і дивився у вікно, а коли помітив мене — повернув голову. Я зустрілася з парою сірих очей. Волосся в нього було темне, і сірі очі підкреслювали його впевненість, холод. Розворот плечей був широкий. — Ви будете стояти і дивитися на мене чи сядете? — запитав у мене грубий, владний голос. Я б ще додала — бархатний і до жаху приємний. Коли я зрозуміла, що він звертається до мене, одразу перестала на нього витріщатись . Я сіла за стіл, і чоловік сказав: — Нам, будь ласка, два бокали вина, якщо леді не проти, — сказав він і подивився на мене. Хоч він і намагався виглядати милим, виходило це в нього погано. — Зрозуміло, зараз принесу, — сказала жінка та залишила наш столик. — Я б хотіла поговорити про те, що ми з вами повинні одружитися, — почала я. — Розумієте, мені тільки дев’ятнадцять років, і я зовсім не хочу заміж. Можливо, ми могли б покрити борги батька без цього шлюбу? Я говорила впевнено, хоча насправді сильно стискала руки, щоб не було видно, як я хвилююся. — Можливо, тобі і не потрібен цей шлюб, а мені він потрібен. Тож хочеш ти цього чи ні — ми все одно одружимося. Фіктивно, — сказав Мейсон і відпив вина, яке нам щойно принесли. — Говори зі мною на «ти». Я не старий, мені всього двадцять вісім. Я посміхнулася, бо вгадала його вік на вигляд. — Яка різниця? Я шлюбу не хочу. Ніякого — ні фіктивного, ні справжнього. Це ваші справи з батьком. Вирішуйте їх самі, не вплутуйте мене в це, — видихнула я. Я взяла бокал і зробила ковток вина. Воно було дуже смачним, але зараз мені було зовсім не до цього. — Тоді я вб’ю твого батька, — спокійно сказав чоловік, усміхнувся і зробив ще ковток вина. Я здригнулася. Як тільки він згадав батька, я ще сильніше стиснула руки. Я не хотіла, щоб татові щось сталося, і тому вибухнула: — Значить так. Я за тебе не вийду. Ми можемо просто повернути гроші. Все. — Хто сказав, що він програв нам гроші? І хто взагалі сказав тобі, що борг — це гроші? — холодно відповів він. — Твій татусь програв тебе. А я тебе виграв. Ось так, люба. Тебе програли. Живи з цим. Він говорив, але я перестала його чути на фразі: «Твій татусь програв тебе». — Ні… Це неправда… Він не міг… — я почала хитати головою, а сльози підступали до очей. Я різко підвелася з місця і побігла до вбиральні. «Татусь тебе програв» — гуділо в мене в голові. Забігши туди, я почала вмиватися холодною водою. Туш потекла а Я вмилася ще раз та зібрала себе в руки і вийшла з вбиральні. Коли я підійшла до столика, Мейсона вже не було, але лежала записка: «Рахунок я оплатив. Зустрінемось на наступному тижні, щоб обговорити деталі шлюбу. Я привезу контракт». Але мені було всеодно