1 Глава: Світ мафії

Я народилася у світі, де все вирішують гроші — у світі мафії. Я була з ним тісно пов’язана через батька: він був главою одного з кланів. Проте я ніколи туди не лізла, тому що мені це було нецікаво. Найбільше мені не подобалося те, що там усім наказували: що робити, як, коли, навіщо. А я не любила, коли мені наказують. Тому я жила своїм життям. — Ангеліна, вже час вставати, — сказала жінка на вигляд років сорока. — Встаю, Жанно. А де тато? — Містер Сельватор поїхав ще зранку, — відповіла мені Жанна. — Зрозуміло, — сказала я та почала вставати. Усе як завжди: душ, сніданок, університет. — Жанно, я пішла. Буду пізно. Передайте татові, щоб не хвилювався, — сказала я наостанок та вийшла на двір. Там на мене чекав Володимир — мій особистий водій. Він був високим, зі спортивною статурою. Одружений, йому 35 років, майже одноліток мого батька - добрий ранок міс Сельватор - — сказав чоловік та відчинив мені двері чорного Rolls-Royce. Я сіла в машину, і хвилин через двадцять уже була в університеті. До мене одразу вибігла моя найкраща подруга Каріна. Вона була рудоволоса, із зеленими очима та чітко окресленими скулами. У неї була вишукана фігура — дуже струнка, через що за нею бігав майже весь університет. Я ж була кароока, з темним волоссям, і фігура в мене теж була нічогенька. Проте за мною не бігав увесь універ — за мною бігав лише один придурок, Нікіта. Я йому подобаюся ще з першого класу, і він навіть вступив у той самий університет, аби бути поряд зі мною. — Привіт, Ангеліно, — сказала подруга, обіймаючи мене. — Привіт. Як справи? — запитала я. — Усе чудово. А Нікіта попросив передати тобі це, — сказала подруга та простягнула мені рожеву коробочку. — Дивно, що це? — сказала я й відкрила коробочку. Усередині лежала прикраса — золотий браслет із гравіюванням: «Ангеліні — жінці мого серця». — Яка краса… — сказала Каріна, роззявивши рота. — Жах. Я ж просила його нічого мені не дарувати. Де Нікіта? — запитала я у Каріни. Вона стояла й дивилася на мене з таким обличчям, ніби казала: «Ти дурна? Тобі такий подарунок подарували, а ти відмовляєшся».- — Він в аудиторії, сидить на другому поверсі, — відповіла мені Каріна. Я взяла Каріну за руку, і ми разом зайшли до університету. Потім я залишила її на першому поверсі, попросивши почекати, а сама піднялася на другий. Зайшовши в аудиторію, я одразу побачила знайому фігуру: блакитноокий блондин, високий, спортивний і зухвалий. Я відразу впізнала Нікіту. — Нікіто, ану йди сюди, — сказала я, намагаючись зберігати спокій. Нікіта обернувся й, побачивши мене, одразу почав усміхатися. — Йду, любов моя, — сказав він. Він знав, що мене дратує, коли він так мене називає, але йому подобалося мене злити. — Це що таке? — запитала я у Нікіти, показуючи йому коробку. — Твій подарунок. А що, не видно? — Я бачу, що це подарунок. Навіщо? — Тому що ти моя дівчина, — відповів Нікіта. — Я не твоя дівчина, і ти це знаєш. Ти мені не подобаєшся. Скільки разів я тобі це говорила? — сказала я, намагаючись не кричати. — Ти розумієш, що, даруючи мені подарунки, ти мені не сподобаєшся?- Я розвернулася і вийшла з аудиторії, прямуючи на перший поверх до Каріни. Вона стояла та розмовляла по телефону. Побачивши мене, Каріна поклала слухавку. — Ну що, він щось сказав? — запитала Каріна. — Сказав, що дарує подарунок, бо я його дівчина, — сказала я з роздратуванням і сіла на лавочку. Мене переповнювали емоції. По-перше, чому цей Нікіта вирішив, що я його дівчина? А по-друге, він мене вже просто дістав. Це був жах. — Ангеліно, ну не засмучуйся, усе буде добре. Він від тебе відчепиться, просто потрібен час, — сказала Каріна. — Який час?! — крикнула я, але швидко затихла, щоб не привертати зайвої уваги. Я цього не любила. — Я вже одинадцять років чекаю, коли він від мене відчепиться. Та він не те що не відчепився — він ще й в універ мій вступив, — додала я вже тихіше. — Я розумію тебе, Ангеліно. Може, ти скажеш батькові? — запропонувала подруга. — Ти хочеш, щоб мій тато його вбив? Хай ще поживе, — сказала я. Мій тато дійсно міг поламати будь-кого, хто до мене поліз би. Я це чудово знала, тому ніколи не просила в нього допомоги. Ми ще деякий час розмовляли з Каріною, аж раптом мені зателефонував тато. — Ангеліно, швидко додому. Треба поговорити.