Розділ 3

Житняк не спав тієї ночі.
Лежав на боці, дивлячись на стіну. На три зірки. На перекреслену лінію. Вугілля розмазалося від дощу — лінія тепер була розмита, ледь помітна.
Лісна лежала поряд. Дихала тихо, але він знав — вона теж не спить. Знав по тому, як вона лежала — занадто нерухомо. Занадто правильно.
Він простягнув руку. Торкнувся її плеча.
Вона не поворухнулася. Але він відчув — під його пальцями її м'язи напружені, тверді.
— Лісна, — прошепотів він.
Вона не відповіла. Не обернулася.
— Три дні, — сказав Житняк. — У нас три дні.
Лісна повільно перевернулася. Подивилася на нього. В темряві її очі були чорними плямами, без відблиску.
— Ми можемо... — Житняк не знав, що сказати. — Можемо щось зробити.
Лісна підняла руку. Торкнулася його губів пальцем. Тихо. Ніби казала: «не говори».
Але Житняк говорив.
— Я піду до пана Радослава. Попрошу. Скажу, що ти потрібна тут. Що ти працюєш добре. Що...
Лісна похитала головою.
— Тоді до Владислава, — Житняк говорив швидше. — Він казав щось про закони. Що їх можна змінити. Може, він...
Лісна знову похитала головою. Потім взяла його руку — ту, що була зав'язана. Розв'язала тканину. Поріз під нею був темний, припух.
Вона підняла свою руку. Розв'язала свою тканину. Її поріз був такий самий.
Приклала долоню до долоні.
Житняк відчув — тепло. Й біль. І щось інше, що не мало назви.
— Не хочу, щоб тебе забрали, — сказав він.
Лісна дивилася на нього довго. Потім забрала руку. Підійшла до стіни. Взяла вугілля.
Намалювала: дві фігури. Одна висока, одна нижча. Між ними — відстань. Велика, з багатьма лініями.
Потім намалювала третю фігуру — збоку. Меншу за інших.
Показала на третю фігуру. Потім на Житняка.
Він не зрозумів.
Лісна зітхнула. Підійшла до нього. Взяла його руку, поклала на свій живіт.
Житняк здригнувся.
— Ні, — прошепотів він. — Це не...
Лісна кивнула. Повільно, впевнено.
Житняк відсмикнув руку.
— Ти не можеш знати, — сказав він. — Ще занадто рано.
Лісна підійшла до стіни. Намалювала під третьою фігурою лінію. Пряму. Потім перекреслила її.
Підійшла до Житняка. Взяла його обличчя в долоні. Дивилася йому в очі — так близько, що він бачив кожну крапельку світла в її зіницях.
І він зрозумів.
Вона не здогадувалася. Вона знала.
І знала, що його забрали б теж. Третю фігуру. Дитину.
Тому вона мовчала. Тому не їла. Тому була готова піти.
Щоб він лишився. Щоб дитина народилася тут. Не там, куди її везуть.
— Ні, — сказав Житняк. — Ні. Я не дозволю.
Лісна відпустила його. Повернулася до стіни. Стерла малюнок долонею.
Намалювала новий: одну фігуру. Високу. З лінією під ногами.
Показала на лінію. Потім на Житняка.
Він дивився на малюнок. Розумів, що вона каже. Розумів — але не хотів.
— Ти хочеш, щоб я лишився, — сказав він. — А ти підеш.
Лісна кивнула.
— І народиш дитину там. Одна. Без мене.
Лісна знову кивнула.
Житняк підвівся. Підійшов до неї. Взяв вугілля з її руки.
Намалював поруч з її фігурою — другу. Таку саму високу.
— Ні, — сказав він. — Я піду з тобою.
Лісна похитала головою. Стерла його фігуру.
— Я піду, — повторив Житняк.
Лісна намалювала знову: одну фігуру. Потім взяла його руку, поклала на малюнок. Притиснула так сильно, що вугілля розмазалося по стіні, по його долоні.
Потім відпустила. Відійшла від нього. Сіла на підлогу, обхопила коліна.
Житняк стояв, дивлячись на свою долоню. Чорну від вугілля. Червону від крові.
— Я не знаю, як жити без тебе, — сказав він тихо.
Лісна не подивилася на нього. Тільки сиділа. Нерухомо.
А Житняк раптом зрозумів — вона теж не знає. Вона теж боїться. Але йде. Бо інакше не можна.
Він присів поруч з нею. Обняв її — обережно, ніби вона могла розсипатися.
Вона притулилася до нього. Головою до його грудей. І він відчув — вона тремтить. Тихо, дрібно.
Вони сиділи так до світанку. Не говорили. Не рухалися.
Тільки тримали одне одного. Доки за вікном не почало сіріти небо.
Вранці Хромий Микола прийшов раніше, ніж завжди.
Відчинив двері хліва, зайшов всередину. Подивився на Житняка і Лісну — вони сиділи на підлозі, тримаючись за руки.
— Вставайте, — сказав він. — Сьогодні не працюєте. Пан Радослав каже — треба підготувати її до від'їзду.
Житняк підвівся. Лісна теж.
— Що значить «підготувати»? — спитав Житняк.
Микола затягнувся люлькою.
— Помити, причесати, одягнути в чисте. Пан Ярош хоче, щоб вона виглядала пристойно.
— Вона виглядає пристойно, — сказав Житняк.
Микола подивився на Лісну. На її брудну сорочку, на коротке волосся, на худе обличчя.
— Для тебе — може, — сказав він. — Для пана Яроша — ні.
Він підійшов до Лісної. Взяв її за руку.
— Ходімо, — сказав він.
Лісна не поворухнулася.
— Ходімо, кажу.
Лісна подивилася на Житняка.
— Все гаразд, — сказав Житняк, хоча знав — не гаразд. — Йди.
Лісна повільно пішла за Миколою. Біля дверей вона обернулася. Подивилася на Житняка — один раз, довго.
Потім вийшла.
Житняк лишився сам у хліві.
Дивився на стіну. На три зірки. На розмазане вугілля там, де була перекреслена лінія.
Він підійшов до стіни. Торкнувся зірок пальцем.
Перша зірка — його. Друга — Лісної. Третя...
Він не закінчив думку. Не міг.
Взяв вугілля. Намалював четверту зірку. Велику, з багатьма променями.
Під зіркою написав — не літерами, бо не вмів. Намалював: лінію. Пряму. Без перекреслення.
Дорогу.
Потім вийшов із хліва.
Надворі було холодно, сіро. Вітер дув із полів, приносив запах мокрої землі та диму.
Житняк стояв біля хліва, не знаючи, куди йти. Що робити. Руки тряслися, у грудях було порожньо.
— Житняк.
Він обернувся.
Владислав стояв біля панського дому. У руках тримав книжку — ту саму, що позавчора.
Житняк не поворухнувся.
Владислав підійшов ближче. Зупинився на відстані кількох кроків.
— Чув, що Лісну продають, — сказав він.
Житняк не відповів.
— Шкодую, — сказав Владислав.
— Не треба, — Житняк сказав це різко, зло. — Вам не треба шкодувати.
Владислав промовчав. Потім відкрив книжку, перегорнув кілька сторінок.
— Є один закон, — сказав він. — Стаття двадцять третя. «Душа підпалітна може бути викуплена іншим паном, якщо поточний пан дасть дозвіл. Викуп здійснюється за ціною, узгодженою між панами».
Житняк подивився на нього.
— Навіщо ви мені це кажете?
— Тому що мій батько може передумати, — сказав Владислав. — Якщо хтось запропонує більше. Або якщо хтось переконає його, що продавати Лісну — помилка.
— Хто може переконати?
Владислав закрив книжку.
— Я, — сказав він. — Якщо матиму причину.
Житняк дивився на нього довго. Намагався зрозуміти — що він хоче. Чому каже це.
— Яку причину? — спитав він нарешті.
Владислав подивився на панський дім. На вікна, за якими хтось ходив, говорив.
— Моєму батькові потрібні робочі руки, — сказав він. — Але йому також потрібна репутація. Він не хоче, щоб сусіди думали, що він продає душі просто так, без причини.
— І?
— І якщо я скажу йому, що Лісна вагітна, він не продасть її, — сказав Владислав.
Житняк перестав дихати.
— Звідки ви знаєте? — прошепотів він.
Владислав усміхнувся — тонко, ледь помітно.
— Я не знаю, — сказав він. — Але ти щойно підтвердив.
Житняк відступив на крок.
— Ви...
— Спокійно, — Владислав підняв руку. — Я нікому не скажу. Навпаки. Я хочу допомогти.
— Чому?
Владислав подивився на книжку в своїх руках.
— Бо цей закон, — він підняв книжку, — неправильний. Я читав інші книжки. Заборонені. Там пишуть про інші способи. Про волю. Про рівність. Про те, що душі підпалітні — не майно.
Житняк дивився на нього, не розуміючи.
— Ви хочете змінити закон? — спитав він.
— Хочу, — сказав Владислав. — Але не зараз. Не один. Спочатку треба переконати інших. Показати їм, що можна інакше.
— І Лісна — ваш «показ»?
— Ні, — Владислав похитав головою. — Лісна — твоя. Але якщо я допоможу їй лишитися, ти допоможеш мені.
— Як?
Владислав підійшов ближче. Говорив тихо, щоб ніхто не почув.
— Я знаю, що підпалітні мають свої пісні. Свої історії. Свої знаки. Ви передаєте їх одне одному, щоб не забувати. Я хочу записати це. Зберегти. Показати іншим панам, що ви — не тварини. Що ви — люди.
Житняк слухав, не віряючи.
— Ви хочете, щоб я розповів вам наші пісні? — сказав він.
— Так.
— А потім що? Ви покажете їх батькові? Іншим панам? І вони раптом нас відпустять?
— Ні, — сказав Владислав чесно. — Не відразу. Може, ніколи. Але це початок. Розумієш?
Житняк похитав головою.
— Я не розумію, — сказав він. — Ви — син пана. Ви маєте все. Навіщо вам це?
Владислав дивився на нього довго. Потім сказав тихо:
— Бо мій дід був підпалітним.
Житняк здригнувся.
— Що?
— Мій дід, — повторив Владислав. — Батько моєї матері. Він був викуплений, коли був молодим. Став вільним. Одружився. Народилася моя мати. Вона вийшла заміж за пана — за мого батька. Але кров у мене — наполовину підпалітна.
Житняк не знав, що сказати.
— Батько не знає, — продовжив Владислав. — Мати сховала це. Придумала іншу історію. Але я знаю. І не хочу забувати.
Він простягнув руку.
— Допоможи мені, — сказав він. — Я допоможу тобі.
Житняк дивився на руку. Біла, чиста, без шрамів.
Потім подивився на свою. Темна, з порізами, з чорним вугіллям під нігтями.
Він простягнув руку. Потиснув руку Владислава.
— Добре, — сказав він. — Але спочатку Лісна лишається.
— Лишається, — пообіцяв Владислав.
Вони відпустили руки.
Владислав пішов до дому. Житняк дивився йому вслід.
Не знав, чи вірити. Не знав, чи правильно зробив.
Але знав — це єдиний шанс. Єдина тріщина в льоді, крізь яку можна дихати.
І він схопився за неї. Бо інакше — задухнувся б.
Лісну повернули увечері.
Житняк сидів у хліві, чекаючи. Рахував хвилини по ударах свого серця.
Коли двері відчинилися, він підскочив.
Лісна зайшла. Вона була чиста — волосся вимите, сорочка нова, біла. На шиї — хустка, теж нова.
Але обличчя в неї було таким самим. Худим, сірим, з темними колами під очима.
Житняк підійшов до неї. Обняв.
— Владислав обіцяв, — прошепотів він. — Ти лишишся.
Лісна не поворухнулася. Стояла в його обіймах, нерухомо.
Житняк відсунувся. Подивився на неї.
— Лісна?
Вона подивилася на нього. Очі в неї були порожні.
Потім підняла руку. Показала на свій живіт.
Житняк зрозумів.
— Вони знають? — прошепотів він.
Лісна кивнула.
— Хто сказав?
Лісна показала на себе.
Житняк не розумів.
— Ти сама сказала? Як?
Лісна підійшла до стіни. Взяла вугілля. Намалювала: фігуру. Маленьку. Дитину.
Потім намалювала руку, що тягнеться до фігури.
Житняк дивився на малюнок. Потім зрозумів.
— Ти показала їм, — сказав він. — Намалювала.
Лісна кивнула.
— Чому? Я ж казав Владиславу. Він мав сказати батькові сам.
Лісна похитала головою. Підійшла до Житняка. Взяла його руку, поклала на своє серце.
Воно билося швидко, неправильно.
Вона тримала його руку там довго. Потім забрала. Намалювала на стіні ще один малюнок: дві фігури. Одна висока, одна нижча. Між ними — немає ліній. Немає відстані.
Разом.
Житняк дивився на малюнок. Потім на Лісну.
— Вони залишають тебе? — спитав він.
Лісна кивнула.
Житняк відчув — щось здавилося в грудях. Не радість. Щось більше. Те, для чого не було слова.
Він обняв її. Міцно, так, що вона зойкнула — тихо, хрипло.
— Вибач, — прошепотів він. — Вибач.
Лісна обняла його теж. Притулилася лобом до його грудей.
Вони стояли так довго. Доки за вікном не стемніло зовсім.
А потім Лісна відсунулася. Підійшла до стіни. До трьох зірок.
Намалювала четверту. Маленьку, з трьома променями.
Показала на Житняка. Потім на себе. Потім на зірку.
— Ми, — прошепотів Житняк.
Лісна кивнула.
Потім намалювала п'яту зірку. Найменшу.
Під нею — лінію. Не перекреслену. Пряму. Довгу.
Дорогу.
Житняк дивився на малюнок. Розумів — це не кінець. Це початок.
Того, що вони не знають. Того, що страшно. Того, що може вбити.
Але того, без чого не можна.
Він підійшов до стіни. Взяв вугілля. Намалював біля п'ятої зірки — шосту. Велику.
Без пояснення. Просто зірку.
Лісна подивилася на малюнок. Потім на нього.
Усміхнулася. Вдруге за весь час.
І Житняк знав — що б не було далі, яка б дорога не чекала, скільки б ліній не треба було перекреслити — вони підуть.
Разом.
Бо тріщина під ногами тепер була не просто глибокою.
Вона була скрізь. Під кожним кроком. Під кожним подихом.
І єдиний спосіб вижити — не боятися впасти.
А впавши — вчитися літати.