Епілог

Минуло два роки.
Житняк стояв на пагорбі за містом, дивився на схід сонця. Небо було червоне, з фіолетовими смугами. Повітря пахло осінню — вологою землею, опалим листям, димом від далеких печей.
Він приходив сюди кожного ранку. Перед роботою. Просто стояв. Дивився. Дихав.
Відчував, що живе.
За його спиною — місто. Де-небудь там, у домі з синім дахом, спала Лісна. Поруч з нею — Зоря. Дитині вже два з половиною. Вона виросла. Не сильно, але помітно. Навчилася сидіти сама. Іноді тягнулася до речей, що бачила. Не завжди діставала. Але тягнулася.
І усміхалася. Не часто. Але все частіше, ніж рік тому.
Житняк чув — хтось підійшов. Копита тихо стукали по землі. Він не обернувся. Знав, хто це.
— Василь, — сказав він.
Старий кентавр став поряч. Дивився на схід сонця теж.
— Прийшов лист, — сказав Василь.
Житняк здригнувся. Листи приходили рідко. І коли приходили — це означало щось важливе.
— Від кого? — спитав він.
— Не знаю, — Василь простягнув згорнутий папір. — Принесли вчора ввечері. Адресовано тобі.
Житняк узяв папір. Розгорнув. Не вмів читати. Але бачив — там були літери. Багато. І внизу — підпис. Одне слово, знайоме.
Владислав.
— Що там? — спитав Василь.
— Не знаю, — Житняк дивився на літери. — Не вмію читати.
— Хочеш, щоб хтось прочитав?
Житняк помовчав. Потім кивнув.
Василь узяв папір. Почав читати вголос. Повільно, чітко.
«Житняк.
Не знаю, чи дійде цей лист. Не знаю, чи живий ти. Але пишу. Бо обіцяв.
Після твоєї втечі батько лютував. Посилав людей шукати. Місяць. Два. Не знайшли. Хромий Микола казав — вони дійшли до межі. До місця, де закінчуються наші землі. Батько не повірив. Але шукати перестав.
Лісну не покарали. Батько хотів. Але я переконав — вона не винна. Вона не втекла. Її забрали.
Микола... помер. Минулої зими. Від застуди. Перед смертю покликав мене. Сказав — якщо зустрінеш Житняка, передай: «Він дійшов. Як Сірий».
Я не зрозумів тоді. Тепер розумію.
Я продовжую записувати пісні. Твоя пісня — перша в книжці. Я показував іншим панам. Деякі сміялися. Деякі замислювалися. Один запитав: «А що, якщо вони правда люди?»
Це мало. Дуже мало. Але це щось.
Я не знаю, чи побачимося ще. Не знаю, чи правильно я роблю. Але роблю. Бо інакше — не можу.
Живи, Житняк. Живи за всіх, хто не зміг.
Владислав.»
Василь закінчив читати. Згорнув папір. Віддав Житняку.
Житняк тримав листа. Дивився на нього. Не знав, що відчувати.
Микола помер. Той, хто побив його. Хто ламав іншим ноги. Але хто в останню мить дав пораду. Хто не зупинив.
Житняк пам'ятав його обличчя. Важке, зморшкувате. Очі, що бачили занадто багато.
— Спочивай, — прошепотів Житняк. — Як там, де ти є — нехай буде легше, ніж тут.
Він подивився на схід сонця. Воно піднялося вище, стало яскравішим.
— Ти повернешся? — спитав Василь.
— Куди?
— Туди. До Хуториння. Коли-небудь.
Житняк подумав. Довго.
— Не знаю, — сказав він нарешті. — Може, коли Зоря виросте. Може, коли там щось зміниться. Може, ніколи.
Він подивився на Василя.
— Але якщо повернуся — то не як підпалітний. Не як душа. А як вільний. Щоб показати їм — хто втікає, той не помирає. Той живе.
Василь кивнув.
— Покажеш, — сказав він. — Колись.
Вони постояли ще. Мовчки. Дивилися на сонце.
Потім Василь пішов до міста. Житняк лишився.
Тримав листа. Думав про Владислава. Про те, що він продовжує. Записує пісні. Показує панам.
Думав про те, що це мало. Дуже мало.
Але щось.
Маленька тріщина в льоді. Яка, може, колись стане більшою.
Він згорнув листа. Сховав за пазуху. Пішов до міста.
Коли він повернувся до дому, Лісна вже не спала.
Сиділа біля вікна, тримала Зорю на руках. Годувала. Дитина пила молоко, дивилася на матір.
Житняк підійшов. Поцілував Лісну в скроню. Потім поцілував Зорю в лоб.
— Доброго ранку, — прошепотів він.
Лісна подивилася на нього. Посміхнулася. Без звуку. Але посмішка була справжня.
Житняк сів поряч. Дивився, як Зоря п'є молоко. Як її маленькі пальці стискають сорочку Лісної.
— Прийшов лист, — сказав він. — Від Владислава.
Лісна подивилася на нього. В очах — питання.
— Микола помер, — сказав Житняк тихо. — Минулої зими. Перед смертю сказав Владиславу — передати мені: «Він дійшов. Як Сірий».
Лісна завмерла. Потім повільно кивнула.
Житняк не знав, що вона відчувала. Микола бив її. Змушував працювати. Але він же не здав їх. Не зупинив, коли втікали.
— Не знаю, чи він був добрим, — сказав Житняк. — Не знаю, чи він заслужив спокій. Але він допоміг нам. Може, не спеціально. Може, просто не завадив. Але допоміг.
Лісна підняла вільну руку. Торкнулася серця Житняка. Стиснула тканину на грудях.
Житняк зрозумів. Вона каже — не забувай. Не забувай, звідки ти. Не забувай, хто допомагав. Навіть якщо вони не були добрими.
Він накрив її руку своєю.
— Не забуду, — прошепотів він. — Обіцяю.
Зоря закінчила пити. Лісна обтерла їй рота, поклала на коліна.
Дитина дивилася на Житняка. Очі темні, глибокі. Потім — усміхнулася. Тонко, ледь помітно.
Житняк відчув — щось здавилося в грудях. Не біль. Щось інше. Те, що він не вмів назвати. Може, радість. Може, любов. Може, вдячність.
Він простягнув палець. Зоря стиснула його. Міцно. Не відпускала.
— Вона стає сильнішою, — сказав Житняк.
Лісна кивнула. Потім взяла його руку, поклала на голову Зорі.
Вони сиділи так. Троє. Разом.
За вікном місто прокидалося. Чути було голоси, стукіт возів, крики торговців.
Життя йшло. Швидко, безупинно.
А вони сиділи. У маленькій кімнаті. У теплі. У безпеці.
І це було достатньо.
Увечері того дня Житняк пішов до Василя.
Знайшов його в майстерні на першому поверсі. Василь ремонтував стілець — прив'язував ногу мотузкою.
— Василь, — сказав Житняк. — Можу запитати щось?
— Питай.
— Ти вчив когось читати? Тут, у домі?
Василь подивився на нього.
— Вчив. Кількох. Чому?
— Хочу навчитися, — Житняк стискав кулаки. — Хочу читати листи. Хочу читати книжки. Хочу... знати.
Василь відклав мотузку. Випрямився.
— Це довго, — сказав він. — Рік, може, більше. Ти готовий?
— Готовий.
Василь подумав. Потім кивнув.
— Добре. Починаємо завтра. Після роботи. Щовечора по годині.
— Дякую.
— Не дякуй, — Василь усміхнувся. — Просто вчись. Бо коли вмієш читати — знаєш більше. А коли знаєш більше — можеш змінювати більше.
Житняк кивнув.
Він вийшов з майстерні. Піднявся сходами до своєї кімнати.
Лісна вже спала. Зоря теж. Лежали разом, обнявшись.
Житняк підійшов тихо. Ліг поруч. Обняв їх обох.
Заплющив очі. Але не заснув одразу.
Думав про те, що завтра почне вчитися читати. Що через рік, може, зможе прочитати листа від Владислава сам. Що, може, зможе навіть написати відповідь.
Думав про те, що Зоря росте. Що вона стає сильнішою. Що, може, колись вона навчиться ходити. Або говорити. Або хоча б чути.
А може, ні. Може, вона лишиться такою. Особливою. Іншою.
Але живою. Серед людей, що люблять її.
І це було головне.
Він відкрив очі. Подивився у вікно. На небо, де висіли зірки.
Згадав малюнок Лісної. Шість зірок на стіні хліва. Ті, що вони залишили там.
Подумав — чи хтось бачив їх? Чи хтось знає, що вони означають?
Чи, може, дощ змив їх. Або час. І тепер там нічого немає.
Але це не важливо. Бо зірки не на стіні. Зірки — тут. У них. У трьох серцях, що б'ються разом.
Він заплющив очі.
І заснув. Вперше за два роки — без тривожних снів. Без кошмарів. Без страху.
Просто заснув.
Бо знав — завтра буде ще один день. Важкий, може. Але день.
І він проживе його. Разом із Лісною. Разом із Зорею.
У домі, що став їхнім.
Серед людей, що стали родиною.
На землі, що стала волею.
Маленькою. Не ідеальною. Не безмежною.
Але волею.
Справжньою.
Тією, за яку він біг крізь ліс. Крізь дощ. Крізь страх.
Тією, за яку Сірий біг давно. І Микола. І баба. І всі інші, що не дійшли.
Але він дійшов.
І тепер живе.
Не підпалітним. Не душею. Не майном.
А людиною.
Вільною.
І цього — достатньо.
Більше ніж достатньо.
Це все, що є.
Все, що треба.
Все, що буде.
Завжди.
А десь далеко, у Хуторинні, у старому хліві, на стіні ще видно було слабкі сліди вугілля.
Шість зірок.
Дощ не змив їх зовсім. Час не стер.
Вони лишилися. Ледь помітні. Але там.
Свідки того, що хтось колись жив тут. Хтось любив. Хтось мріяв.
Хтось втік.
І дійшов.
До межі. До волі. До дому.
Як Сірий.
Як всі, хто не здається.
Як всі, хто біжить.
Навіть коли темно. Навіть коли страшно. Навіть коли здається — немає шляху.
Біжить.
Бо хто біжить — той живе.
А хто живе — той вільний.
Завжди.