Розділ 13

Столиця з'явилася на горизонті на восьмий день.
Житняк побачив її здалеку — високі будівлі, вежі, дим над дахами. Він стояв на пагорбі, тримаючи Зорю, і не міг відірвати погляду.
— Ми дійшли, — прошепотів він.
Лісна стояла поряд. Дивилася на місто. На обличчі — не радість. Щось інше. Страх, може. Або невпевненість.
Житняк розумів. Столиця — це не воля. Це інша клітка. Більша. Але клітка.
Але там був лікар. Той, що міг знати про Зорю.
— Ходімо, — сказав Житняк.
Вони пішли вниз з пагорба. До міста.
Столиця була великою.
Житняк ніколи не бачив стільки будівель. Стільки людей. Вони йшли вулицями, і навколо був шум, крики, стукіт возів, запах диму та їжі.
Люди дивилися на них. На кінську частину Житняка. На мовчазну Лісну з дитиною. Деякі відвертали погляд. Деякі показували пальцем.
— Дивись, кентаври!
— Чого вони тут роблять?
— Може, втікачі?
Житняк намагався не звертати уваги. Йшов швидко, тримаючи Лісну за руку.
Вони зупинили перехожого — старого чоловіка з паличкою.
— Скажіть, будь ласка, — сказав Житняк. — Де тут лікар? Той, що лікує... незвичайних дітей?
Чоловік подивився на нього. На Зорю. Подумав.
— Доктор Корній, — сказав він. — Живе на Північній вулиці. Будинок з синім дахом. Але...
— Але що?
— Він не приймає всіх, — чоловік похитав головою. — Тільки тих, хто може заплатити. А ви... — він подивився на їхній одяг, потертий, брудний. — Ви навряд чи можете.
— Спробуємо, — сказав Житняк. — Дякую.
Вони пішли на Північну вулицю.
Будинок з синім дахом був великий, цегляний. З високими вікнами, залізною брамою. Біля воріт стояв чоловік — товстий, з червоним обличчям.
— Що треба? — спитав він.
— Нам потрібен доктор Корній, — сказав Житняк. — У нас дитина. Вона хвора.
Чоловік подивився на Зорю. Потім на Житняка.
— Маєте гроші?
— Ні. Але...
— Без грошей доктор не приймає, — чоловік перегородив шлях. — Йдіть.
— Будь ласка, — Житняк не відступав. — Подивіться на неї. Вона не чує. Не відчуває. Тільки бачить. Доктор може знати, як допомогти.
— Не моя справа, — чоловік махнув рукою. — Йдіть, кажу. Поки не покликав варту.
Житняк хотів щось сказати. Але Лісна торкнулася його плеча. Показала — йдемо.
Вони пішли.
Сіли на сходах церкви неподалік. Житняк тримав Зорю, дивився на будинок з синім дахом.
— Ми дійшли до столиці, — сказав він тихо. — А він не приймає. Бо немає грошей.
Лісна дивилася на нього. Потім на Зорю. Підняла руку, торкнулася обличчя дитини.
Зоря дивилася на неї. Не усміхалася. Просто дивилася.
— Що тепер? — прошепотів Житняк. — Куди йти?
Лісна не знала. Він теж не знав.
Вони сиділи довго. Дивилися, як люди проходять повз. Як сідає сонце. Як на вулицях запалюють ліхтарі.
А тоді почули — голос.
— Ви ті, що шукають доктора Корнія?
Житняк обернувся.
Біля них стояла жінка. Молода, в простій сукні, з кошиком у руках. Обличчя доброзичливе, очі уважні.
— Так, — сказав Житняк.
— Я бачила, як ви стояли біля його дому, — сказала жінка. — Чула, що він не прийняв.
— Немає грошей, — Житняк опустив голову.
Жінка помовчала. Потім присіла поряч.
— Можу допомогти, — сказала вона. — Але не так, як ви думаєте.
Житняк подивився на неї.
— Як?
— Доктор Корній справді не приймає без грошей, — сказала жінка. — Але є інше місце. Дім. Для таких, як ви.
— Для таких?
— Для втікачів, — жінка сказала це тихо, щоб ніхто не почув. — Для тих, хто шукає притулку. Там живуть кентаври. Люди. Всі, хто втік від панів. Вони допомагають один одному.
Житняк не вірив.
— Такі місця існують?
— Так, — жінка кивнула. — Не багато. Але є. Я можу відвести вас. Якщо хочете.
Житняк подивився на Лісну. Вона дивилася на жінку. Потім на Житняка. Кивнула.
— Хочемо, — сказав Житняк.
Жінка підвелася.
— Ходімо. Але тихо. Варта не повинна бачити.
Вони пішли за нею.
Дім був на околиці міста.
Старий, дерев'яний, з двома поверхами. Вікна світилися тьмяним світлом. Біля дверей — лавка, на якій сидів чоловік. Кентавр. Старий, з сивою гривою.
Жінка підійшла до нього.
— Василь, — сказала вона. — Привела нових. Втікачі. З дитиною.
Чоловік підвівся. Подивився на Житняка і Лісну. Довго, уважно.
— Звідки? — спитав він.
— З маєтку пана Радослава. Хуториння, — сказав Житняк.
— Далеко, — чоловік кивнув. — Як дійшли?
— Йшли вісім днів. Ховалися. Переправлялися через річку. Нас шукали. Але ми... дійшли.
Чоловік подивився на Зорю.
— Дитина хвора?
— Так. Вона... особлива. Не чує. Не відчуває. Тільки бачить.
Чоловік помовчав. Потім сказав:
— Заходьте. Тут безпечно.
Вони зайшли всередину.
Дім був теплий. На першому поверсі — велика кімната з довгим столом, лавками. За столом сиділи люди. Кентаври. Троє дорослих, двоє дітей.
Вони подивилися на Житняка і Лісну. Не здивовано. Ніби звикли бачити нових.
— Сідайте, — сказав Василь. — Поїсте. Відпочинете. Потім поговоримо.
Житняк і Лісна сіли за стіл. Їм дали тарілки з кашею, хліб, воду.
Вони їли мовчки. Житняк не пам'ятав, коли востаннє їв гарячу їжу. Не пам'ятав, коли востаннє не боявся.
Після їжі Василь підійшов до них.
— Ходімо, — сказав він. — Покажу, де спатимете.
Він повів їх на другий поверх. Там була маленька кімната з двома ліжками, столом, вікном, що виходило на вулицю.
— Тут, — сказав Василь. — Не багато. Але тепло. Безпечно.
— Дякую, — сказав Житняк.
Василь хотів піти. Але зупинився.
— Житняк, — сказав він. — Ти шукав доктора Корнія. Для дитини.
— Так.
— Він не допоможе, — Василь похитав головою. — Він лікує тільки багатих. Але тут, у домі, живе жінка. Марія. Вона була повитухою. Знає про дітей. Може, вона подивиться.
— Подивиться?
— Так. Завтра. Зараз відпочиньте. Ви втомлені.
Василь вийшов. Зачинив двері.
Житняк і Лісна лишилися в кімнаті. Стояли, не рухаючись. Не вірили, що це правда.
Потім Лісна підійшла до ліжка. Поклала Зорю. Дитина не спала. Дивилася на стелю.
Житняк підійшов. Ліг поряд з Лісною і Зорею.
Вони лежали втрьох. На справжньому ліжку. Під дахом. У теплі.
— Ми в безпеці, — прошепотів Житняк. — Вперше. Ми в безпеці.
Лісна торкнулася його руки. Стиснула.
Вони заснули так. Разом. У теплі. Без страху.
Вперше за багато днів.
Вранці прийшла Марія.
Стара жінка, з сивим волоссям, зібраним у вузол. Обличчя добре, очі розумні.
Вона подивилася на Зорю. Довго, уважно. Торкнулася лоба, шиї, грудей. Підняла повіки, подивилася в очі. Ляснула в долоні біля вуха. Вщипнула руку.
Зоря не реагувала. Тільки дивилася.
Марія випрямилася. Подивилася на Житняка і Лісну.
— Розкажіть, — сказала вона. — Все. Від початку.
Житняк розповів. Про те, як народилася Зоря. Про те, що вона людина, а не кентавр. Про те, що не плакала, не реагувала. Про те, як вони втікали. Про повитуху в селі. Про відвар, що майже вбив Зорю. Про те, як вона почала бачити.
Марія слухала. Не перебивала.
Коли Житняк закінчив, вона помовчала. Потім сказала:
— Ваша дитина особлива. Дуже особлива. Я бачила таких. Не багато. Але бачила.
— Вона одужає? — спитав Житняк.
Марія подивилася на Зорю.
— Не знаю, — сказала вона чесно. — Її тіло живе. Серце б'ється. Легені дихають. Але щось усередині... не так. Ніби частина її душі десь далеко. У місці, куди ми не можемо дотягнутися.
— Чому?
— Не знаю, — Марія похитала головою. — Може, через те, що сталося з матір'ю. Може, через щось інше. Тіло — складна річ. Душа — ще складніша.
— Що ми можемо зробити?
Марія помовчала. Потім сказала:
— Любити її. Доглядати. Говорити з нею. Навіть якщо вона не чує. Торкатися її. Навіть якщо вона не відчуває. Дивитися їй в очі. Бо вона бачить. І це головне. Поки вона бачить вас — вона не самотня.
Житняк стискав кулаки.
— Але вона не буде, як інші діти. Не навчиться говорити. Не навчиться ходити, може. Буде потребувати догляду. Завжди.
— Так, — Марія кивнула. — Буде. Але це не означає, що вона не житиме. Не означає, що вона не буде щаслива. По-своєму.
Житняк подивився на Зорю. На маленькі очі, що дивилися на нього.
— Я не знаю, як, — прошепотів він. — Я не знаю, як бути батьком такій дитині.
Марія підійшла до нього. Поклала руку на плече.
— Ніхто не знає, — сказала вона тихо. — Навіть батьки здорових дітей. Усі вчаться. По дорозі. Ти теж навчишся.
Вона подивилася на Лісну.
— Ви обоє навчитеся.
Лісна взяла Зорю на руки. Притиснула до грудей. Очі в неї були мокрі.
Марія підійшла до дверей. Зупинилася.
— Ще одне, — сказала вона. — Ви тут у безпеці. Можете лишитися. Скільки треба. Цей дім — для таких, як ви. Для тих, хто шукає волі. Для тих, хто втік.
— Скільки тут людей? — спитав Житняк.
— Двадцять п'ять, — сказала Марія. — Кентаври, люди. Всі втікачі. Всі шукають нового життя. Тут немає панів. Немає наглядачів. Є тільки ми. І ми допомагаємо один одному.
Житняк не знав, що сказати. Не вірив, що таке можливо.
Марія усміхнулася.
— Відпочиньте, — сказала вона. — Сьогодні ввечері — вечеря. Разом. Познайомитеся з іншими. Дізнаєтеся їхні історії. Розкажете свою.
Вона вийшла.
Житняк і Лісна лишилися в кімнаті. Дивилися одне на одного.
— Ми лишаємося? — спитав Житняк.
Лісна подивилася на Зорю. Потім на вікно. На місто за вікном. Потім на Житняка.
Кивнула. Повільно, впевнено.
— Лишаємося, — сказав Житняк. — Тут. У безпеці. У домі.
Він підійшов до вікна. Дивився на місто. На людей, що ходили вулицями. На димарі, з яких йшов дим. На небо, де пливли хмари.
— Це не те, що я уявляв, — сказав він тихо. — Коли мріяв про волю. Я думав — воля це ліс. Або поле. Або гори. Щось велике. Безмежне.
Він повернувся до Лісної.
— Але воля — це не місце, — продовжив він. — Це... вибір. Можливість вирішувати. Де жити. З ким. Як доглядати дитину. Це маленька кімната в старому будинку. Це тепло. Це люди, що не б'ють. Не продають. Не беруть дітей.
Він підійшов до Лісної. Обняв її і Зорю.
— Це дім, — прошепотів він. — Вперше в житті. Дім.
Лісна притулилася до нього. Заплющила очі.
Зоря дивилася на них. Не усміхалася. Але дивилася. Бачила.
І цього було достатньо.
Увечері вони зійшли вниз.
За столом сиділи всі мешканці дому. Двадцять п'ять осіб. Кентаври — дорослі й діти. Люди — старі й молоді. Всі різні. Але всі з одним у очах — пам'яттю про те, звідки втекли.
Василь підвівся. Подивився на Житняка і Лісну.
— Ось наші нові, — сказав він. — Житняк, Лісна і їхня дитина Зоря. Вони втекли з Хуториння. Пройшли вісім днів крізь ліс. Дитина майже померла. Але вижила. І тепер вони тут. З нами.
Всі за столом кивнули. Деякі усміхнулися.
Житняк стояв, не знаючи, що сказати.
Василь показав на стілець.
— Сідайте, — сказав він. — Їжте. Це ваш дім тепер.
Житняк і Лісна сіли. Їм дали їжу — гарячу, смачну. Житняк їв, але не відчував смаку. Тільки дивився на людей навколо. На обличчя, що усміхалися. На руки, що передавали хліб, воду.
Після вечері Василь підвівся знову.
— У нас є традиція, — сказав він. — Коли приходять нові — вони розповідають свою історію. Якщо хочуть.
Він подивився на Житняка.
— Хочеш розповісти?
Житняк подивився на Лісну. Вона кивнула.
Він підвівся. Дивився на всіх за столом.
— Я не знаю, що казати, — почав він. — Я ніколи не розповідав історій. Тільки співав пісні. Ті, що баба співала.
— Заспівай, — сказав хтось зі столу.
Житняк завагався. Потім кивнув.
Він закрив очі. Згадував слова. Мелодію.
Почав співати. Тихо, хрипло.
Дорога довга, дорога крута,
Під копитами — камінь і глина.
Хто йде по дорозі — той знає, що є
Вітер, що дме, і земля, що трясина.
Але йдемо ми, не дивлячись назад,
Бо там, позаду — тільки темрява.
А там, попереду — хоч теж не видать,
Але є щось, що світить, мов грива.
Він заспівав три куплети. Ті самі, що співав Владиславу. Ті самі, що пам'ятав від баби.
А потім зупинився. Подумав.
І додав новий куплет. Той, що написав сам. Зараз. Тут.
І може, ми не дійдемо до кінця,
І може, впадемо в дорозі.
Але ті, хто з нами, підхоплять нас,
І скажуть: «Ти не самотній. Ти вдома.»
Він замовк. Відкрив очі.
За столом — тиша. Всі дивилися на нього. Деякі плакали.
Потім — оплески. Тихі, але щирі.
Житняк сів. Лісна взяла його за руку. Стиснула.
Василь підвівся.
— Дякую, — сказав він. — За пісню. За історію. За те, що ти тут.
Житняк кивнув. Не міг говорити. Горло стиснуте.
Вечеря продовжилася. Люди говорили, сміялися, ділилися їжею.
А Житняк сидів, тримаючи Лісну за руку, дивлячись на Зорю на її руках.
Думав про те, що це і є воля. Не безмежне поле. Не далекі гори.
А цей стіл. Ці люди. Ця пісня, що він заспівав.
Це відчуття, що хтось сидить поряд. Що хтось розуміє. Що хтось підхопить, якщо впадеш.
Це дім.
І він нарешті знайшов його.
Після стількох днів у дорозі.
Після стількох ночей у страху.
Він знайшов.
І знав — що б не було далі, як би важко не було — він не піде.
Бо тут його родина. Троє. Він, Лісна і Зоря.
І двадцять п'ять інших. Що теж шукали. І теж знайшли.
Дім.
Не ідеальний. Не багатий. Не безпечний назовсім.
Але дім.
І цього — достатньо.
Більше ніж достатньо.
Це все.