Розділ 12

Зоря спала три дні.
Не просто спала — занурилася в щось глибоке, темне. Дихала рівно, серце билося стабільно. Але не прокидалася. Не відкривала очей.
Повитуха казала — це нормально. Тіло відновлюється. Треба чекати.
Житняк і Лісна не відходили від неї. Сиділи в хаті повитухи, біля печі. По черзі тримали Зорю на руках. Зігрівали.
Петро приходив раз на день. Приносив хліб, молоко. Не казав нічого. Тільки дивився на Зорю, хитав головою, йшов.
Повитуха робила свої справи. Лікувала селян, що приходили до неї з болями, з ранами, з хворобами. Не питала Житняка і Лісну про щось. Тільки іноді підходила, перевіряла Зорю. Торкалася лоба, слухала дихання.
— Зміцнюється, — говорила вона. — Повільно. Але зміцнюється.
На третій день Зоря відкрила очі.
Житняк помітив це вранці. Тримав її на руках, дивився у вікно. І раптом відчув — вона поворухнулася. Не так, як раніше — не інстинктивно. А ніби усвідомлено.
Він подивився на неї.
Очі Зорі були відкриті. Дивилися прямо на нього.
Житняк завмер. Не дихав.
— Лісна, — прошепотів він. — Лісна, дивись.
Лісна підскочила. Підбігла. Подивилася на Зорю.
Зоря дивилася на них. Не крізь них, як раніше. А на них. Справді бачила.
— Зоря? — прошепотів Житняк. — Ти... ти бачиш мене?
Дитина не відповіла. Але її погляд зосередився на його обличчі. Слідкував, коли він рухався.
— Вона бачить, — Житняк не вірив. — Вона справді бачить!
Лісна простягнула руку. Торкнулася обличчя Зорі. Дитина повернула голову. Подивилася на Лісну.
Очі в неї були темні, глибокі. Живі.
Лісна заплакала. Притиснула Зорю до грудей. Тремтіла.
Повитуха підійшла. Подивилася на дитину.
— Вона повернулася, — сказала вона тихо. — Не повністю. Але повернулася.
— Що це означає? — спитав Житняк.
— Означає, що відвар подіяв, — повитуха торкнулася лоба Зорі. — Він зміцнив серце. Змусив тіло боротися. І тепер вона тут. Не десь далеко. А тут.
Житняк дивився на Зорю. На маленьке обличчя, що тепер виражало щось. Не радість. Не страх. Просто присутність.
— Вона чує? — спитав він.
Повитуха підійшла ближче. Ляснула в долоні біля вуха Зорі.
Дитина не здригнулася. Не повернула голову.
— Ні, — сказала повитуха. — Не чує.
— А відчуває?
Повитуха торкнулася руки Зорі. Легенько вщипнула.
Дитина не поворухнулася.
— Теж ні.
Житняк стискав Зорю ближче.
— Але вона бачить. Це вже щось. Це...
Він не закінчив. Бо не знав, що сказати. Радість змішувалася з розчаруванням. Зоря жива. Зоря бачить. Але все решта — не працює.
— Можливо, з часом, — сказала повитуха. — Тіло дивне. Іноді воно відновлюється. Повільно. Але відновлюється.
— Скільки треба часу?
— Не знаю, — повитуха похитала головою. — Може, місяці. Може, роки. Може, ніколи.
Житняк подивився на Лісну. Вона дивилася на Зорю. Гладила її волосся, обличчя. Усміхалася крізь сльози.
— Їй треба покласти життя на лікування, — сказав Житняк. — До столиці. До того лікаря, що Владислав казав.
Повитуха подивилася на нього довго. Потім сказала:
— Столиця далеко. Тиждень шляху. Може, більше. Ви втікачі. Вас шукають. Якщо спіймають — заб'ють. Або поверуть назад. І тоді все, що ви зробили — буде даремно.
Житняк знав, що вона права. Але не міг прийняти.
— Тоді що? — спитав він. — Лишатися тут? Ховатися?
— Можете, — повитуха знизала плечима. — Я не проти. Поможу, чим зможу. Але село маленьке. Люди говорять. Рано чи пізно хтось дізнається. І тоді...
Вона не закінчила.
Житняк дивився у вікно. На село, що лежало тихо, спокійно. На церкву на пагорбі. На поля за селом.
— Скільки часу в нас є? — спитав він.
— Не знаю, — сказала повитуха. — Може, тиждень. Може, менше. Петро тримає язик за зубами. Але інші...
Вона не договорила. Але Житняк зрозумів.
Інші не такі. Інші здадуть за винагороду.
Він подивився на Зорю. На маленькі очі, що дивилися на нього.
— Ми підемо, — сказав він. — Сьогодні ввечері. Поки темно.
Лісна подивилася на нього. В очах — страх. Але вона кивнула.
— Куди підете? — спитала повитуха.
— На північ, — сказав Житняк. — Якось дійдемо. До столиці. До лікаря.
Повитуха помовчала. Потім підійшла до шафи. Дістала мішок. Поклала туди хліб, сушене м'ясо, баночку з відваром.
— Візьміть, — сказала вона. — Їжа на кілька днів. І відвар — якщо дитина знову ослабне. По три краплі. Не більше.
Житняк узяв мішок.
— Дякую, — сказав він. — За все.
Повитуха похитала головою.
— Не дякуйте, — сказала вона. — Просто йдіть. І не повертайтеся. Тут вам більше не безпечно.
Вона підійшла до Лісної. Взяла її руку.
— Бережи дитину, — сказала вона тихо. — Вона особлива. Не така, як інші. Але вона твоя. І поки ти тримаєш її — вона жива.
Лісна кивнула. Стиснула руку повитухи.
Повитуха відпустила. Відійшла до печі. Не обернулася.
Житняк і Лісна лишилися в хаті до вечора. Годували Зорю. Збиралися.
Коли стемніло, вони вийшли.
Петро чекав біля воріт. Стояв з конячкою, запряженою у возик.
— Довезу до краю села, — сказав він. — Далі — самі.
— Чому ви допомагаєте? — спитав Житняк. — Ви ж знаєте, що нас шукають.
Петро затягнувся люлькою.
— Моя дружина була підпалітною, — сказав він. — Давно. Я викупив її. Одружився. Вона померла через рік. Від хвороби. Але цей рік — був найкращим у моєму житті.
Він подивився на Житняка і Лісну.
— Тому допомагаю, — сказав він. — Бо хочу, щоб у вас теж був хоча б рік. Хоча б один.
Житняк не знав, що сказати. Тільки кивнув.
Вони сіли на возик. Петро торкнув віжками. Кобила рушила.
Їхали мовчки. Крізь село, повз хати, повз церкву. До краю, де село закінчувалося, а починався ліс.
Петро зупинив возик.
— Тут, — сказав він. — Далі йдіть пішки. На північ. Два дні — дійдете до річки. Там є міст. Переходьте. За річкою — вже інша губернія. Там вас не знають.
— Дякую, — сказав Житняк.
Петро кивнув. Потім дістав із кишені шматок паперу. Простягнув Житняку.
— Це карта, — сказав він. — Приблизна. Але допоможе.
Житняк узяв папір. Не вмів читати. Але бачив — на ній намальовані лінії, позначки.
— Дякую, — повторив він.
Петро повернув возик. Поїхав назад до села.
Житняк і Лісна лишилися на краю лісу. Дивилися на темряву попереду.
— Готова? — спитав Житняк.
Лісна подивилася на Зорю. Дитина спала на її руках. Обличчя спокійне, дихання рівне.
Лісна кивнула.
— Тоді йдемо.
Вони увійшли в ліс.
Йшли вночі. Повільно, обережно. Житняк тримав карту, намагався розібрати в темряві. Бачив тільки смутні обриси — лінію, що мала бути дорогою. Крапку, що мала бути річкою.
Йшли на північ. Орієнтувалися по зірках.
Лісна несла Зорю. Житняк пропонував понести — вона не давала. Тримала дитину міцно, не відпускала.
Через кілька годин вони зупинилися. Сіли під деревом. Їли хліб, пили воду.
Зоря прокинулася. Відкрила очі. Дивилася на Лісну.
Лісна усміхнулася. Торкнулася обличчя дитини. Зоря не відсмикнулася. Просто дивилася.
— Вона дивиться на тебе, — сказав Житняк. — Знає тебе.
Лісна кивнула. Очі в неї світилися.
Житняк подивився на карту знову. Намагався зрозуміти, де вони.
— Якщо йти всю ніч, — сказав він, — до ранку дійдемо до річки. Переправимося. Далі — безпечніше.
Лісна показала на Зорю. Потім на себе. Ніби казала: а вона витримає?
— Не знаю, — чесно сказав Житняк. — Але інакого шляху немає.
Лісна подумала. Потім кивнула.
Вони встали. Пішли далі.
Йшли годину. Дві. Ліс навколо був тихий, темний. Тільки вітер шумів у кронах, та іноді кричала сова.
Нарешті Житняк почув — шум води. Далеко, але чути.
— Річка, — сказав він. — Ми близько.
Вони пішли швидше. Через півгодини вийшли до берега.
Річка була широка, з темною водою. Через неї — міст. Дерев'яний, старий, з провалинами в дошках.
Житняк подивився на міст. Потім на Лісну.
— Думаєш, витримає?
Лісна подивилася на міст. Помовчала. Потім показала: спробуємо.
Житняк першим ступив на міст. Дошки заскрипіли, але витримали. Він пішов далі. Обережно, крок за кроком.
Лісна йшла за ним. Тримала Зорю міцно.
На середині мосту дошка під Житняком хруснула. Він завмер.
— Обережно, — прошепотів він.
Він переступив на іншу дошку. Пішов далі.
Лісна йшла слідом. Повільно. Копита її скрипіли по дереву.
Вони майже дійшли до другого берега, коли почули — голоси.
Далеко, але наближалися.
— Тут! Сліди ведуть до мосту!
— Швидше!
Житняк обернувся. На протилежному березі — факели. Люди. Багато.
— Біжи! — крикнув він.
Вони побігли. Останні метри мосту, на берег, в ліс.
За спиною — крики, гавкіт собак.
— Вони на мосту! Ловіть!
Житняк біг, тягнучи Лісну за руку. Вона біжала, притискаючи Зорю.
За ними — кроки, все ближчі.
Житняк озирнувся. Бачив — чоловік біжить по мосту. Великий, з палицею в руці.
— Стій! — кричав він. — Стій, або вб'ю!
Житняк не зупинявся. Біг далі.
А тоді почув — страшний звук. Тріск дерева.
Обернувся.
Чоловік на мосту провалився. Дошка під ним зламалася. Він впав у воду. Кричав, барахтався.
Інші зупинилися на березі. Не наважувалися йти далі.
— Міст гнилий! Не витримає!
— Повертаємося! Знайдемо інший спосіб!
Вони повернули назад.
Житняк і Лісна стояли в лісі. Дихали важко. Дивилися на міст, що лишився позаду.
— Вони не перейдуть, — сказав Житняк. — Міст гнилий. А інша переправа — далеко.
Лісна кивнула. Але в очах — все ще страх.
— У нас є час, — продовжив Житняк. — Кілька днів. Може, більше. Поки вони знайдуть інший спосіб.
Він подивився на Зорю. Дитина не плакала. Не тремтіла. Просто дивилася на нього. Спокійно.
— Йдемо, — сказав Житняк. — Поки темно.
Вони пішли в ліс. На північ. До столиці. До лікаря.
До волі.
Або до смерті.
Але вже не назад.
Ніколи назад.
Вранці вони знайшли печеру.
Маленьку, але суху. З широким входом, з якого видно було дорогу.
— Тут, — сказав Житняк. — Відпочинемо. Поспимо.
Вони зайшли всередину. Лягли на холодну землю. Лісна тримала Зорю між собою і Житняком.
Зоря не спала. Дивилася на них. По черзі. Спершу на Лісну, потім на Житняка.
Житняк торкнувся її щоки.
— Ти нас бачиш, — прошепотів він. — Чуєш?
Дитина не відповіла. Але погляд її не відривався від його обличчя.
— Може, не чує, — сказав Житняк. — Але бачить. І це головне. Бо коли бачиш — не самотній.
Лісна підняла руку. Поклала на груди Житняка. Там, де серце.
Він зрозумів. Вона каже — ми разом. Троє. Родина.
Він накрив її руку своєю. Стиснув.
— Разом, — прошепотів він. — Завжди.
Вони заснули так. Тримаючись за руки. З Зорею між ними.
А надворі сходило сонце. Перше, яке вони бачили не як підпалітні.
А як вільні.
Голодні, втомлені, переслідувані.
Але вільні.
І це було все.
Це було достатньо.
Принаймні на сьогодні.
Принаймні на цю мить.
Яка, може, була останньою.
А може — першою.
Першою з багатьох.
Перший днем нового життя.
Життя, де Зоря дивиться на них.
Де Лісна усміхається.
Де Житняк не боїться завтрашнього дня.
Бо завтрашнього дня може не бути.
Але сьогодні — є.
Сьогодні вони живі.
Разом.
Вільні.
І цього — достатньо.