Розділ 11

На п'ятий день Зоря перестала дихати.
Житняк помітив це вранці. Підняв дитину — вона була легка, холодна. Груди не рухалися.
— Ні, — прошепотів він. — Ні, ні, ні.
Він струсив її. Обережно, потім сильніше. Нічого.
— Лісна! — закричав він.
Лісна прокинулася, підскочила. Побачила Зорю — кинулася до неї.
Взяла дитину, притиснула до грудей. Слухала. Торкалася шиї, де мало битися серце.
Нічого.
Лісна подивилася на Житняка. Очі в неї були великі, порожні.
Житняк забрав Зорю. Поклав на землю. Схилився над нею.
Торкнувся грудей двома пальцями. Натискав. Раз, другий, третій. Як бачив, як Mиколa робив із мертвим ягням.
Нічого.
Він підніс обличчя до її обличчя. Дихнув у рота. Один раз. Другий.
Нічого.
— Зоря, — шепотів він. — Зоря, будь ласка. Дихай. Дихай!
Він натискав на груди знову. Дихав у рота. Знову й знову.
Лісна сиділа поряч, тремтячи. Не плакала. Просто дивилася.
Житняк не зупинявся. Натискав, дихав, натискав, дихав.
— Не можна, — шепотів він. — Не можна так. Ми майже дійшли. Майже...
Він не закінчив. Бо раптом відчув — під пальцями щось.
Удар.
Слабкий, ледь помітний.
Він завмер. Прислухався.
Ще один удар.
Серце. Воно билося.
— Живе! — закричав він. — Вона живе!
Лісна схопила Зорю. Притиснула до грудей. Слухала.
Так. Серце билося. Повільно, неправильно. Але билося.
Зоря не відкривала очей. Не рухалася. Але груди її почали рухатися. Ледь-ледь. Як крила метелика.
Житняк сидів, дивлячись на неї. Руки тряслися. В голові туман.
— Вона майже померла, — прошепотів він. — Вона...
Лісна торкнулася його губ. Ніби казала: не говори.
Але Житняк говорив.
— Ми не встигнемо, — сказав він. — До столиці ще тиждень, може, більше. Вона не протримається.
Лісна дивилася на нього. Потім на Зорю. Потім знову на нього.
Підняла руку. Показала вперед. На дорогу.
— Ризикнути? — спитав Житняк. — Вийти на дорогу? Попросити про допомогу?
Лісна кивнула.
— Але нас можуть упіймати. Можуть здати панові.
Лісна показала на Зорю. Потім знову на дорогу.
Житняк зрозумів. Вона каже — немає вибору. Або ризикувати. Або дивитися, як Зоря помирає.
Він подивився на дитину. На маленьке обличчя, що ставало прозорим. На губи, сині від холоду.
— Добре, — сказав він. — Спробуємо.
Вони вийшли на дорогу опівдні.
Житняк тримав Зорю, загорнуту в тканину. Лісна йшла поряд, тримала мішок.
Дорога була порожня. Тільки вітер гнав пил, та ворони кружляли над полями.
Вони йшли повільно. Прислухалися.
Через годину почули — стукіт копит. Віддалений, але наближався.
— Хтось їде, — сказав Житняк.
Вони зупинилися. Дивилися назад.
На дорозі — возик. Маленький, дерев'яний, запряжений худою конячкою. За віжками — старий чоловік у потертому каптані.
Житняк подивився на Лісну. Вона кивнула.
Вони лишилися стояти. Чекали.
Возик наближався. Чоловік побачив їх, притримав віжки. Кобила зупинилася.
Чоловік дивився на них. Обличчя в нього було зморшкувате, з густою сивою бородою. Очі маленькі, хитрі.
— Доброго дня, — сказав він.
— Доброго, — відповів Житняк.
Чоловік помовчав. Подивився на Житняка — на кінську частину, на худе тіло. Потім на Лісну. Потім на згорток у руках Житняка.
— Втікачі? — спитав він просто.
Житняк завмер. Не знав, що відповідати. Сказати правду — може здати. Сказати неправду — може не повірить.
— Так, — сказав він нарешті. — Втікачі.
Чоловік кивнув. Ніби це нормально. Ніби щодня бачить втікачів на дорозі.
— Звідки? — спитав він.
— З маєтку пана Радослава. Хуториння.
— Далеко, — чоловік почухав бороду. — Тиждень шляху. Може, більше.
— Знаємо.
Чоловік помовчав. Потім показав на згорток.
— Дитина?
— Так.
— Жива?
— Ледве.
Чоловік подивився на Житняка довго. Потім сказав:
— Куди прямуєте?
— До столиці. Там є лікар. Той, що лікує... таких, як вона.
— Столиця далеко, — чоловік похитав головою. — Ще тиждень. Дитина не протримається.
Житняк стискав Зорю ближче.
— Знаю, — сказав він тихо. — Але інакого шляху немає.
Чоловік подивився на Лісну. Вона стояла мовчки, опустивши голову.
— Вона мати?
— Так.
— І не може говорити?
— Не може.
Чоловік знову почухав бороду. Думав. Потім сказав:
— У мене є сестра. Живе в селі за три години звідси. Вона — повитуха. Лікує дітей. Може, допоможе.
Житняк підвів голову.
— Ви... допоможете нам?
— Можу довезти, — чоловік знизав плечима. — Якщо хочете. Але за це хочу щось.
— У нас немає грошей, — сказав Житняк.
— Не треба грошей, — чоловік подивився на мішок у Лісної. — Що там маєте?
— Хліб. Трохи сушеного м'яса. Воду.
— М'ясо, — кивнув чоловік. — Віддасте м'ясо — довезу.
Житняк подивився на Лісну. Вона відразу зняла мішок, дістала м'ясо. Все, що було. Простягнула чоловікові.
Чоловік узяв. Подивився на м'ясо, кивнув задоволено.
— Гаразд, — сказав він. — Сідайте ззаду. Тільки тихо. І не висовуйтеся. Якщо хтось побачить — я не знаю вас. Зрозуміли?
— Зрозуміли, — сказав Житняк.
Вони залізли на возик. Там було трохи сіна, кілька мішків із зерном. Вони сховалися за мішками, накрилися старим покривалом.
Возик рушив. Повільно, з скрипом.
Житняк лежав, притискаючи Зорю до грудей. Лісна лежала поряд, тримала його руку.
— Чому він допомагає? — прошепотів Житняк. — Він же знає, що ми втікачі. Міг би здати. Отримати винагороду.
Лісна не відповіла. Тільки стискала його руку.
Житняк не знав, чи можна довіряти чоловікові. Не знав, чи дійсно везе їх до сестри. Чи, може, везе до найближчого пана. Або до ловців.
Але вибору не було.
Він лежав під покривалом, слухав, як скрипить возик, як тупотять копита кобили.
Відчував — як під руками Зоря дихає. Ледь-ледь. Як крило метелика.
І молився. Вперше в житті. Не знав, кому. Але молився.
«Нехай доживе. Нехай витримає. Нехай повитуха допоможе».
Повторював це знову й знову. Як заклинання.
Як останню надію.
Село було маленьке.
Житняк побачив його крізь щілину в покривалі. Кілька хат, дерев'яних, закопчених. Колодязь посередині. Церква на пагорбі — стара, з похиленим хрестом.
Возик зупинився біля однієї з хат. Найбільшої.
Чоловік зліз, підійшов до дверей. Постукав.
Двері відчинилися. Вийшла жінка — стара, з сивим волоссям, зібраним у вузол. Обличчя зморшкувате, але очі живі, уважні.
— Петре? — сказала вона. — Що привіз?
— Людей, — сказав чоловік. Петро. — Втікачів. З дитиною. Дитина при смерті.
Жінка подивилася на возик. Підійшла ближче.
— Виходьте, — сказала вона. — Не бійтеся.
Житняк і Лісна вилізли з-під покривала. Стояли, не знаючи, що робити.
Жінка подивилася на них. На кінську частину Житняка. На мовчазну Лісну. На згорток у руках Житняка.
— Покажи, — сказала вона.
Житняк розгорнув тканину. Показав Зорю.
Жінка нахилилася. Подивилася на дитину. Торкнулася лоба, шиї, грудей.
— Вона ледве жива, — сказала вона. — Чому так довго чекали?
— Ми... біжимо п'ять днів, — сказав Житняк. — До столиці. Там лікар...
— До столиці вона не доживе, — перервала жінка. — Навіть до завтра може не дожити.
Житняк відчув — щось обірвалося всередині.
— Ви не можете допомогти? — прошепотів він.
Жінка подивилася на нього довго. Потім сказала:
— Можу спробувати. Але не обіцяю. Вона занадто слабка.
— Будь ласка, — Житняк не соромився, що благає. — Будь ласка. Зробіть що можете.
Жінка кивнула.
— Заходьте, — сказала вона. — Швидко. Щоб ніхто не бачив.
Вони зайшли до хати. Всередині було тепло, пахло травами та димом. На столі — сушені рослини, баночки з рідинами. На стіні — іконки, хрестики.
Жінка показала на лавку.
— Клади дитину сюди.
Житняк поклав Зорю. Жінка розгорнула тканину. Оглянула дитину — все тіло, кожен палець.
— Вона людина, — сказала жінка. — Не кентавр.
— Так, — сказав Житняк. — Народилася такою.
Жінка подивилася на нього. Потім на Лісну.
— Мати — кентавр?
— Так.
— А батько?
— Теж.
Жінка кивнула. Ніби розуміла.
— Таке трапляється, — сказала вона. — Рідко. Але трапляється. Коли мати зазнала травми. Сильної.
Вона подивилася на Лісну. На її горло.
— Ти не можеш говорити?
Лісна похитала головою.
— Хто зробив це з тобою?
Лісна не відповіла. Тільки опустила голову.
Жінка помовчала. Потім повернулася до Зорі.
— Дитина не тільки слабка, — сказала вона. — Вона... інакша. Не бачить. Не чує. Не відчуває. Ніби душа в неї десь далеко.
— Знаємо, — сказав Житняк. — Але вона жива. Серце б'ється.
— Серце б'ється, — згодилася жінка. — Але це не означає, що вона живе. Розумієш?
Житняк не розумів. Не хотів розуміти.
— Що ви можете зробити? — спитав він.
Жінка підійшла до столу. Взяла баночку з темною рідиною.
— Це відвар, — сказала вона. — З трав, що зміцнюють серце. Допомагають дихати. Я спробую дати їй. По крапельці. Може, допоможе.
Вона підійшла до Зорі. Відкрила рота дитини. Капнула кілька крапель відвару.
Зоря не ковтала. Рідина текла з куточка рота.
— Вона не ковтає, — сказала жінка.
— Спробуйте ще, — попросив Житняк.
Жінка спробувала знову. І знову. Нарешті Зоря ковтнула. Один раз.
— Добре, — сказала жінка. — Це добре.
Вона продовжувала капати. По крапельці. Обережно.
Житняк і Лісна стояли поряд. Дивилися. Не дихали.
Після десятої краплі жінка зупинилася.
— Більше не можна, — сказала вона. — Занадто багато — зашкодить.
Вона поклала баночку на стіл. Підійшла до вікна. Дивилася надворі.
— Тепер чекаємо, — сказала вона. — Якщо відвар подіє — вона зміцніє. Якщо ні...
Вона не закінчила.
Житняк підійшов до Зорі. Сів поруч. Взяв її маленьку руку в свою.
— Зоря, — прошепотів він. — Дихай. Будь ласка. Дихай.
Дитина не реагувала. Тільки лежала. Груди ледь рухалися.
Лісна сіла з іншого боку. Взяла другу руку Зорі.
Вони сиділи так довго. Годину. Дві. Не відпускали.
А жінка стояла біля вікна. Дивилася надворі. Мовчала.
І Житняк відчував — як час спливає крізь пальці. Як кожна хвилина може бути останньою.
Як тріщина під ногами стає все ширшою.
І скоро — він упаде.
Вони всі впадуть.
У темряву, що не має дна.
Надворі почало темніти.
Жінка запалила свічку. Світло лягло на обличчя Зорі — біле, прозоре.
— Вона не змінюється, — сказала жінка. — Відвар не діє.
Житняк стискав руку Зорі.
— Дайте ще, — сказав він.
— Не можна. Занадто багато — убє її.
— А якщо нічого не робити — вона теж помре!
Жінка подивилася на нього.
— Так, — сказала вона спокійно. — Помре. Може, сьогодні. Може, завтра. Але помре.
— Ні, — Житняк похитав головою. — Ні. Має бути щось. Щось, що ви можете зробити.
Жінка помовчала. Потім підійшла до столу. Взяла іншу баночку. Менша, з червоною рідиною.
— Є ще один відвар, — сказала вона тихо. — Сильніший. Він може зміцнити серце. Може змусити її дихати. Але...
— Але що?
— Але він небезпечний, — жінка дивилася на баночку. — Якщо організм слабкий — серце може не витримати. Зупиниться.
Житняк дивився на баночку. На червону рідину, що світилася при свічці.
— Яка імовірність? — спитав він.
— Не знаю, — жінка похитала головою. — Може, половина. Може, менше.
Житняк подивився на Зорю. На маленьке тіло, що майже не дихало.
— А якщо не давати?
— Тоді вона точно помре. Сьогодні або завтра.
Житняк подивився на Лісну. Вона дивилася на нього. В очах — питання.
Він не знав, що відповісти. Не знав, що правильно.
Дати відвар — може, врятує. А може, вб'є.
Не давати — точно помре.
Він дивився на Зорю. На маленьке обличчя, що нічого не виражало.
Думав про те, що вона народилася для волі. Що вона не підпалітна. Що вона — людина.
Думав про те, що вона не знає, що таке жити. Що вона тільки існує. Десь далеко, у місці, куди ніхто не може дотягнутися.
Думав про те — чи має він право ризикувати її життям? Чи має право вирішувати?
І не знаходив відповіді.
Тільки знав — якщо не спробує, ніколи не дізнається. Ніколи не пробачить собі.
Він подивився на жінку.
— Дайте відвар, — сказав він.
Жінка дивилася на нього довго. Потім кивнула.
— Хай буде, — сказала вона.
Вона відкрила баночку. Рідина всередині була густа, пахла різко — травами та чимось гірким.
Жінка підійшла до Зорі. Відкрила рота дитини.
— Тримайте її, — сказала вона. — Якщо почне конвульсувати — тримайте міцно.
Житняк і Лісна взяли Зорю. Тримали обережно, але міцно.
Жінка капнула одну краплю на язик Зорі.
Зоря не поворухнулася.
Друга крапля.
Нічого.
Третя.
І тоді — дитина здригнулася. Один раз. Різко.
— Тримайте! — сказала жінка.
Зоря здригалася. Все тіло напружене, вигнуте. Рот відкритий, але без звуку.
Житняк тримав її. Відчував — як під руками маленьке тіло б'ється, як серце стукає неправильно, надто швидко.
— Зоря, — шепотів він. — Зоря, триматися. Триматися!
Лісна притискала дитину до грудей, гойдала. Губи в неї рухалися — ніби щось казала. Ніби співала. Хоча звуку не було.
Конвульсії тривали. Довго. Занадто довго.
А потім — зупинилися.
Зоря обм'якла. Лежала нерухомо.
Житняк торкнувся її шиї. Шукав пульс.
Нічого.
— Ні, — прошепотів він. — Ні!
Він знову натискав на груди. Дихав у рота.
Жінка стояла збоку. Дивилася. Обличчя в неї було сумне.
— Вона пішла, — сказала вона тихо.
— Ні! — закричав Житняк. — Вона не пішла! Вона не може!
Він не переставав. Натискав, дихав, натискав, дихав.
Лісна плакала. Беззвучно. Сльози текли рікою.
— Зоря, — шепотів Житняк. — Зоря, повернись. Повернись до нас. Будь ласка...
Він не переставав. Навіть коли руки затерпли. Навіть коли жінка торкнулася його плеча, намагалася зупинити.
— Досить, — сказала вона. — Вона пішла.
— Ні!
Він натискав знову.
І тоді — відчув.
Під пальцями.
Удар.
Слабкий.
Ще один.
Серце.
Воно билося.
— Вона жива! — закричав він. — Вона жива!
Жінка кинулася до дитини. Торкнулася шиї. Слухала.
— Так, — прошепотіла вона. — Так. Серце б'ється.
Зоря не відкривала очей. Не рухалася. Але дихала. Тихо, але дихала.
Житняк сидів, тримаючи її. Тремтів весь.
Лісна обняла їх обох. Плакала й усміхалася одночасно.
— Вона витримала, — сказала жінка. — Не знаю як. Але витримала.
Житняк дивився на Зорю. На маленьке обличчя, що тепер мало трохи кольору. На груди, що рухалися чіткіше.
— Зоря, — прошепотів він. — Моя дівчинко. Ти зробила це. Ти витримала.
Дитина не відповіла. Але він відчував — вона тут. Не так далеко, як раніше.
Ближче.
І в цьому було все.
Маленьке. Тонке, як нитка.
Але життя.
Справжнє.