Розділ 10

Ліс був темний.
Не просто темний — повністю чорний. Житняк не бачив перед собою нічого. Тільки відчував — гілки, що хльостали по обличчю, корені, що чіплялися за копита, землю під ногами, що була нерівна, з ямами.
Він біг, тримаючи Зорю однією рукою, другою прокладаючи шлях. За ним — Лісна. Він чув її дихання, важке, хрипке.
— Швидше, — прошепотів він, хоча знав — вона не може швидше.
Вони бігли годину. Може, більше. Житняк не знав. Час зупинився. Був тільки ліс, тільки темрява, тільки страх.
Страх, що їх наздоженуть. Що почують собаки. Що побачать факели.
Але поки що — нічого. Тільки тиша. Густа, тривожна.
Нарешті Житняк зупинився. Спинився об дерево, дихав важко. Лісна зупинилася поряд, впала на коліна.
— Ти гаразд? — прошепотів Житняк.
Лісна кивнула. Але він бачив — вона не гаразд. Дихає так, ніби повітря не вистачає. Тремтить.
Він присів поруч. Подивився на Зорю. Дитина спала. Або була непритомна. Він не розумів різниці. Торкнувся її лоба — теплий. Дихання — тихе, але рівне.
— Живе, — прошепотів він. — Вона живе.
Лісна простягнула руку. Торкнулася обличчя Зорі. Один раз. Потім забрала.
Житняк подивився навколо. Темрява така, що він не бачив дерев. Тільки відчував їх — великі, старі, що стояли навколо, як стіни.
— Треба йти далі, — сказав він. — Поки не світає.
Лісна кивнула. Підвелася. Хиталася, але стояла.
Вони пішли далі. Повільніше тепер. Обережніше.
Житняк намагався йти на північ. Владислав казав — столиця на північному сході. Треба йти крізь ліс, потім вийти на дорогу. Там будуть повозки, купці, мандрівники. Можна приєднатися до когось. Або йти паралельно дорозі, не показуючись.
Але зараз Житняк не знав, де північ. Не бачив зірок. Тільки темрява над головою.
Він ішов наосліп. Намацував дорогу. Сподівався, що йде правильно.
А потім почув — далеко, за спиною — гавкіт.
Собаки.
Житняк зупинився. Обернувся. Нічого не бачив. Тільки чув — гавкіт ставав ближчим.
— Вони йдуть, — прошепотів він.
Лісна схопила його за руку. Стиснула. Міцно.
— Біжимо, — сказав Житняк.
Вони побігли. Швидше, ніж раніше. Не розбираючи дороги. Просто бігли.
Гавкіт ставав ближчим. Тепер чути було голоси. Чоловічі, грубі.
— Туди! Бачиш сліди?
— Бачу! Свіжі!
— Давай, швидше!
Житняк біг, відчуваючи — як серце вискакує з грудей, як ноги підкошуються, як Зоря важчає на руках.
Лісна відставала. Він чув — вона спіткнулася, впала. Підвелася. Біжить знову.
— Лісна! — прокричав він.
Вона наздогнала його. Обличчя в неї було розбите, на щоці — кров.
Житняк схопив її за руку. Тягнув за собою.
Вони бігли ще. Довго. Доки Житняк не побачив — попереду світло. Тьмяне, сіре.
Світанок.
Ліс закінчувався. Попереду — галявина. А за галявиною — щось велике, темне. Будівля.
— Туди, — задихано сказав Житняк.
Вони вибігли на галявину. Біля будівлі Житняк зупинився.
Це була стара млин. Дерев'яний, напівзруйнований. Колесо стояло нерухомо, обросле мохом.
— Сховаємося тут, — сказав Житняк.
Вони забігли всередину. Млин був порожній, холодний. Пахло цвіллю та мишами. На підлозі — старе сіно, гниле.
Житняк підвів Лісну на другий поверх — там було темніше, безпечніше. Вони сховалися в кутку, за старими мішками.
Гавкіт ставав ближчим.
Житняк притиснув Лісну до себе. Накрив Зорю рукою, щоб не кричала. Хоча знав — вона не кричатиме. Вона ніколи не кричала.
Вони сиділи нерухомо. Дихали тихо, ледь помітно.
Гавкіт під млином. Собаки кружляли, нюхали землю.
— Тут! Сліди ведуть сюди!
— Перевір млин!
Кроки. Важкі. Хтось заходив всередину.
Житняк стискав Лісну. Відчував — вона тремтить. Він теж тремтів.
Кроки на сходах. Хтось піднімався.
Житняк дивився на вхід. Бачив — світло факела, тінь на стіні.
Чоловік зайшов на другий поверх. Озирнувся. Тримав факел високо.
Житняк бачив його обличчя. Не знав цього чоловіка. Не слуга пана Радослава. Хтось інший.
Чоловік підійшов ближче. До мішків, де вони ховалися.
Житняк затримав дихання. Лісна теж. Зоря лежала між ними, не рухалася.
Чоловік простягнув руку. До мішків.
І тоді — голос знизу:
— Є хтось?
— Ні! — крикнув чоловік. — Порожньо!
Він повернувся. Пішов вниз.
Житняк не дихав. Чекав.
Кроки віддалялися. Гавкіт теж. Голоси затихали.
— Мабуть, далі пішли!
— Перевір ще раз!
— Навіщо? Тут нікого!
— Добре. Ідемо до річки. Може, там сховалися.
Кроки віддалялися. Гавкіт теж.
Потім — тиша.
Житняк сидів, не рухаючись. Лічив хвилини. Одну, другу, п'яту, десяту.
Нічого.
Він випустив подих.
— Пішли, — прошепотів він.
Лісна не відповіла. Тільки тремтіла.
Житняк обняв її. Тримав, доки вона не перестала тремтіти.
Потім подивився на Зорю. Дитина дихала. Тихо, рівно. Ніби нічого не сталося.
— Вона навіть не злякалася, — прошепотів Житняк.
Лісна подивилася на нього. В очах — питання.
— Вона не злякалася, бо не розуміє, — сказав Житняк. — Не розуміє, що ми втікаємо. Що нас шукають. Що можуть убити.
Він торкнувся обличчя Зорі.
— Може, так краще, — додав він. — Може, краще не розуміти.
Лісна похитала головою. Підняла руку, поклала на груди Житняка. Там, де серце.
Він зрозумів. Вона каже — краще розуміти. Краще відчувати. Навіть якщо боляче. Навіть якщо страшно.
Бо інакше — не живеш. Тільки існуєш.
Як Зоря.
Вони лишилися в млині до вечора.
Спали по черзі. Житняк спав першим — кілька годин, важко, без сновидінь. Прокинувся від того, що Лісна торкнулася його плеча.
Надворі вже темніло. Крізь щілини в стінах просочувалося червоне світло заходу.
— Час іти? — прошепотів Житняк.
Лісна кивнула.
Житняк підвівся. М'язи боліли, спина горіла. Він розім'яв ноги, руки. Потім взяв Зорю.
Дитина не прокидалася весь день. Тільки дихала. Іноді ковтала, коли Лісна підносила їй груди.
Житняк боявся — вона не прокинеться. Але серце билося. Грудка піднімалася й опускалася.
Живе.
Вони вийшли з млина. Надворі було тихо, спокійно. Вітер приніс запах вологої землі та димом.
— Дим, — сказав Житняк. — Десь недалеко село.
Лісна показала в протилежний бік. Від диму.
Житняк кивнув. Правильно. Треба уникати сіл. Там можуть бути люди пана Радослава. Або просто люди, що зловлять втікачів за винагороду.
Вони пішли на північ. Житняк орієнтувався по заході — там сонце сідало. Значить, північ — праворуч.
Йшли повільно, обережно. Прислухалися до кожного звуку.
Через годину вийшли до струмка. Вузького, з холодною водою.
— Вода, — сказав Житняк.
Вони присіли біля струмка. Пили. Вода була холодна, чиста, смакувала землею.
Житняк намочив тканину, обтер обличчя Лісної. Там, де була кров від падіння.
Вона не здригнулася. Тільки дивилася на нього.
— Болить? — спитав він.
Лісна похитала головою. Але він бачив — обличчя в неї напружене.
— Відпочинемо трохи, — сказав Житняк.
Вони сиділи біля струмка. Їли хліб із мішка. Він був сухий, твердий. Але їли.
Зоря не їла. Лісна намагалася її годувати — але дитина не смоктала. Тільки лежала, дихала.
— Вона слабшає, — сказав Житняк тихо.
Лісна подивилася на нього. В очах — страх.
— Треба йти швидше, — продовжив Житняк. — До столиці. До лікаря.
Лісна кивнула.
Але Житняк знав — вони не можуть йти швидше. Лісна ледве тримається. А він несе Зорю. Важко йти швидко з дитиною на руках.
Два тижні до столиці, казав Владислав. Два тижні для того, хто може йти вдень і вночі, хто не ховається, хто не втікає.
Для них — може, місяць. Може, більше.
Зоря не протримається місяць.
Житняк дивився на дитину. На маленьке обличчя, що ставало все більш прозорим. Шкіра в неї була біла, з синіми прожилками.
— Зоря, — прошепотів він. — Не здавайся. Будь ласка.
Дитина не відреагувала.
Житняк поцілував її лоб. Потім підвівся.
— Ходімо, — сказав він. — Поки темно.
Вони пішли далі.
Опівночі почався дощ.
Спочатку — дрібний, ледь помітний. Потім — сильніший. Холодний, колючий.
Житняк зупинився. Розгорнув тканину, накрив нею Зорю. Щоб не промокла.
Лісна йшла поряд, опустивши голову. Хустка на ній промокла, прилипла до обличчя.
Дощ посилювався. Земля під ногами ставала слизькою. Копита Житняка ковзали, він спіткався, впав на коліна. Підвівся.
Лісна підійшла, підтримала його.
— Гаразд, — сказав він. — Я гаразд.
Але він не був гаразд. Ноги підкошувалися. В голові туман. Він не пам'ятав, коли останній раз спав нормально. Коли останній раз їв досхочу.
Вони йшли ще годину. Дві. Дощ не вщухав.
Нарешті Житняк побачив — попереду дерево. Велике, з широкою кроною. Під ним — сухіше.
— Туди, — сказав він.
Вони дійшли до дерева. Сіли під ним, спиною до стовбура.
Дощ барабанив по листю. Вода стікала вниз, але не доходила до них. Тут було майже сухо.
Житняк розгорнув Зорю. Подивився на неї. Дитина дихала — але дуже тихо. Ледь помітно.
— Вона холодна, — сказав він.
Лісна торкнулася Зорі. Кивнула. Потім розстебнула свою сорочку. Взяла дитину, поклала собі на груди. Шкіра до шкіри.
Зігрівала.
Житняк дивився на них. На Лісну, що тремтіла від холоду, але тримала дитину біля грудей. На Зорю, що не рухалася, тільки дихала.
Він зняв свою сорочку. Накрив ними обох.
— Спи, — сказав він. — Я чергуватиму.
Лісна подивилася на нього. Хотіла заперечити. Але не мала сил.
Вона заплющила очі. Тримала Зорю. Дихала рівно.
Житняк сидів, дивлячись у темряву. Дощ не вщухав. Холод кусав оголене тіло. Але він не рухався.
Думав про те, скільки ще йти. Скільки ще днів. Скільки ще ночей.
Думав про те, чи витримають. Чи доживе Зоря.
Думав про пісню Сірого. Про межу, де закінчуються панські землі.
Про те, чи дійшов Сірий до неї. Чи знайшов волю.
Чи просто помер десь у лісі. Один, голодний, змерзлий.
І ніхто не знайшов його тіла. Бо ніхто не шукав. Бо всім було все одно.
Житняк подивився на Лісну і Зорю. Вони спали, притулившись одна до одної.
— Я не дам вам померти, — прошепотів він. — Обіцяю. Ми дійдемо. До столиці. До лікаря. До...
Він не закінчив. Бо не знав, до чого вони дійдуть.
До волі? До нового життя? До чогось кращого?
Або просто до смерті. Повільної, холодної, у лісі, далеко від усіх.
Він не знав.
Але біг.
Бо інакше не міг.
Вранці дощ припинився.
Житняк не спав всю ніч. Тільки сидів, дивився в темряву. Прислухався до кожного звуку.
Коли посвітліло, Лісна прокинулася. Подивилася на Житняка. Побачила, що він не спав. Торкнулася його обличчя — стурбовано.
— Гаразд, — сказав він. — Просто не міг заснути.
Він подивився на Зорю. Дитина дихала. Тихо, але дихала.
— Вона тепла? — спитав він.
Лісна кивнула. Показала, що Зоря трохи тепліша, ніж вчора.
Житняк випустив подих.
— Добре, — сказав він. — Значить, йдемо далі.
Вони підвелися. Житняк одягнув сорочку — мокру, холодну. Але краще, ніж нічого.
Лісна загорнула Зорю в тканину. Віддала Житняку.
Вони пішли на північ. Сонце сходило праворуч — значить, йшли правильно.
Через годину вийшли на дорогу. Широку, з глибокими колією від возів.
Житняк зупинився. Дивився на дорогу.
— Владислав казав — йти вздовж дороги, але не по дорозі, — сказав він. — Так безпечніше.
Лісна кивнула.
Вони пішли вздовж дороги. Ховаючись у лісі, але не віддаляючись занадто.
Йшли весь день. Зустріли двох мандрівників — далеко, на дорозі. Сховалися, чекали, поки пройдуть.
Ввечері знайшли печеру. Маленьку, але суху.
Житняк розклав вогонь. Дрова були вологі, але він намагався. Нарешті вогонь розгорівся — маленький, ледь помітний.
Вони сіли біля вогню. Їли останні шматки хліба. Пили воду.
Зоря не їла. Лісна намагалася годувати — але дитина не смоктала. Тільки лежала.
Житняк бачив — Лісна плаче. Беззвучно. Сльози текли по щоках, але вона не витирала.
Він обняв її.
— Вона виживе, — сказав він. — Обіцяю.
Але він не знав, чи зможе дотримати обіцянки.
Знав тільки одне — вони на волі. Вперше в житті.
Ніхто не каже їм, що робити. Ніхто не б'є. Ніхто не продає.
Вони вільні.
Але ця воля холодна. Голодна. Смертельна.
І Житняк не знав — що краще. Помирати вільним. Чи жити підпалітним.
Він дивився на вогонь. На маленькі язики полум'я, що танцювали в темряві.
Думав про Зорю. Про те, що вона народилася людиною. Що вона не підпалітна.
Думав про те, що вона може не дожити до столиці. Може, помре тут, у печері, на його руках.
І ніхто не дізнається. Ніхто не згадає.
Буде тільки маленьке тіло, загорнуте в тканину, закопане десь у лісі.
І три зірки на стіні хліва, що ніхто не побачить.
Але принаймні — вона помре вільною.
Не душею. Не майном.
Людиною.
І в цьому було щось.
Маленьке.
Але щось.