Розділ 9

Житняк почав готуватися на третьому місяці.
Не говорив нікому. Навіть Лісній. Просто робив. Повільно, обережно.
Збирав речі. Маленькі, непомітні. Шматок хліба, що лишався після вечері — ховав за каменем біля хліва. Мотузку, що знайшов біля конюшні — сховав під соломою. Шматок тканини, що Mиколa викинув — виправ, висушив, заховав.
Кожна річ окремо — нічого. Разом — можливість.
Можливість втекти.
Він не знав, коли саме. Не знав, як саме. Тільки знав — треба бути готовим.
Бо півроку минали швидко. Надто швидко.
Зорі вже було три місяці. Вона трохи виросла — але все ще не реагувала. Не плакала. Не дивилася на них. Тільки лежала, дихала, іноді смоктала груди Лісної.
Але не жила. Не по-справжньому.
Житняк бачив — Лісна слабшала. Не від роботи. Від того, що годувала дитину, яка не відповідала. Від того, що дивилася в очі, що дивилися крізь неї.
Він намагався допомагати. Брав Зорю на руки, коли Лісна працювала. Гойдав її, співав їй. Навіть коли знав — вона не чує.
Співав, бо інакше не міг. Бо тиша була гіршою за все.
Одного вечора, коли Лісна спала, а Зоря лежала на його руках, він заспівав пісню Сірого.
Ту, що заборонена. Ту, про яку Mиколa казав не співати.
Він співав тихо, ледь чутно. Слова були старі, діалектні. Баба співала їх йому один раз. Тільки один. Перед тим, як її забрали.
Сірий біжить, біжить крізь ліс,
За ним гавкають, за ним б'ють.
Але Сірий не зупиниться,
Бо знає — там, попереду, є межа.
Межа, де кінчаються землі панські,
Межа, де починається воля.
І Сірий біжить, не дивлячись назад,
Бо знає — хто зупиниться, той згине.
А хто дійде до межі —
Той стане вільним.
І ніхто не знайде його там.
Бо за межею — інший світ.
Він закінчив. Сидів у тиші, тримаючи Зорю.
А потім почув — скрипнула дошка.
Він обернувся.
Хромий Mиколa стояв біля дверей. Дивився на нього. Обличчя нерухоме.
Житняк завмер. Не дихав.
Mikola підійшов ближче. Сів навпроти. Дивився на Житняка довго.
— Знаєш, що буде, якщо я скажу панові, що ти співаєш заборонені пісні? — спитав він нарешті.
Житняк не відповів.
— Він накаже побити тебе, — продовжив Mиколa. — Двадцять ударів. Може, більше. Можеш не вижити.
Житняк стискав Зорю ближче.
— Але я не скажу, — сказав Mikola тихо.
Житняк подивився на нього.
— Чому?
Mikola затягнувся люлькою. Дим пішов угору, синій, густий.
— Бо я теж співав цю пісню, — сказав він. — Давно. Коли був молодий. Коли думав, що можу втекти.
— І чому не втік?
Mikola подивився на свою ногу. Ту, що була зламана, що зрослася неправильно.
— Спробував, — сказав він. — Дійшов до лісу. Майже до межі. А потім впав. Зламав ногу. Не міг бігти далі. Вони знайшли мене. Привели назад. Микола був добрий — не вбив. Тільки зламав ногу ще раз. Щоб я запам'ятав.
Житняк мовчав.
— Відтоді я тут, — продовжи Mиколa. 

— Не біжу. Не співаю. Тільки дивлюся, як інші живуть. Як інші помирають.
Він подивився на Зорю.
— Вона не виживе, — сказав він. — Ти це знаєш?
— Ні, — Житняк сказав це різко. — Я не знаю. Вона жива. Вона дихає. Вона...
— Вона не жива, — перервав Mиколa. 

— Не так, як треба. Я бачив таких. Вони не живуть довго. Місяць, два, півроку. Потім щось трапляється. Зупиняється дихання. Зупиняється серце. І все.
Житняк дивився на Зорю. На маленьке обличчя, що не виражало нічого.
— У столиці є лікар, — сказав він тихо. — Владислав казав. Той, що може знати, як допомогти.
Mikola кивнув.
— Знаю. Він мені теж казав.
— І?
— І нічого, — Mиколa плюнув під ноги. — Столиця — далеко. Два тижні дороги. Ти не дійдеш. Тебе спіймають за день. Може, за два. Але спіймають.
— Може, ні, — сказав Житняк.
Mikola дивився на нього довго. Потім усміхнувся — тонко, без радості.
— Може, — сказав він. — Як Сірий. Може, дійдеш до межі. Може, станеш вільним.
Він підвівся. Пішов до дверей. Зупинився.
— Житняк, — сказав він, не обертаючись.
— Так?
— Якщо втечеш — бери її з собою, — Mиколa кивнув на Лісну, що спала. — Бо без тебе вона не виживе. Пан Радослав убє її. Скаже, що вона допомогла тобі втекти. Навіть якщо не допомагала.
Житняк не відповів.
— І ще одне, — Mиколa обернувся. Подивився йому в очі. — Якщо вирішиш — роби швидко. Не чекай. Не думай. Просто біжи. Бо хто думає — той зупиняється. А хто зупиняється — той гине.
Він вийшов.
Житняк лишився сам з Зорею і Лісною. Дивився в темряву. Думав про слова Миколи.
Про те, що треба брати Лісну.
Про те, що треба бігти. Швидко. Не зупиняючись.
Думав про те, чи зможе. Чи витримає Лісна дорогу. Чи виживе Зоря.
І не знаходив відповіді.
Тільки знав — якщо лишиться — Зоря помре. Тут, у хліві, на його руках.
А якщо побіжить — може, теж помре. По дорозі, від холоду, від голоду.
Але хоча б буде шанс.
Маленький. Тонкий, як нитка.
Але шанс.
На четвертому місяці пан Радослав знову прийшов дивитися на Зорю.
Житняк стояв біля хліва, тримаючи дитину. Лісна стояла поряд, тримала його руку.
Пан Радослав ішов повільно, підпираючись палицею. Владислав ішов поруч, обличчя напружене.
Вони зупинилися. Пан Радослав подивився на Зорю.
— Покажи, — сказав він.
Житняк простягнув руки.
Пан Радослав подивився на дитину довго. Потім простягнув руку, торкнувся її ніг. Людських ніг.
— Все ще не виросло, — сказав він.
— Ні, пане, — сказав Житняк.
Пан Радослав подивився на Владислава.
— Ти казав, що через кілька місяців.
— Так, батьку, — Владислав говорив рівно, спокійно. — Але в книжках написано — іноді це займає більше часу. До року.
— До року? — пан Радослав підняв брову. — Це багато.
— Так, батьку. Але вона жива. Здорова. Росте.
Пан Радослав знову подивився на Зорю. Вона лежала на руках Житняка, не рухаючись. Очі відкриті, але порожні.
— Вона дивна, — сказав пан Радослав.
— У якому сенсі, пане? — спитав Житняк, хоча знав.
— Не плаче. Не ворушиться. Ніби... — він не закінчив. — Ніби не тут.
Житняк мовчав.
Пан Радослав випрямився.
— Ще два місяці, — сказав він. — Якщо через два місяці кінська частина не з'явиться — матимемо розмову. Серйозну.
Він подивився на Житняка.
— Розумієш?
— Так, пане.
Пан Радослав пішов до дому. Владислав затримався. Підійшов ближче.
— Два місяці, — прошепотів він. — Це все, що я зміг вибороти.
— Знаю, — Житняк дивився на Зорю. — Дякую.
— Що робитимеш?
Житняк не відповів одразу. Подивився на Лісну. Вона дивилася на нього — очі повні страху і питання.
Потім подивився на Владислава.
— Утечемо, — сказав він тихо. — За тиждень. Може, два. Як буде можливість.
Владислав кивнув.
— Я допоможу, — сказав він. — Дам карту. Їжу. Все, що зможу.
— Чому ви це робите? — спитав Житняк.
Владислав подивився на нього довго. Потім сказав:
— Бо мій дід утік. І я народився. А якщо він не втік би — мене б не було. Може, ти теж втечеш. І твоя дитина — або її діти — будуть жити. Вільно.
Він простягнув руку. Житняк потиснув її.
— Тиждень, — сказав Владислав. — Я підготую все. Чекай на знак.
Він пішов.
Житняк і Лісна лишилися біля хліва. Дивилися одне на одного.
— Ти готова? — спитав Житняк.
Лісна помовчала. Потім кивнула. Один раз. Впевнено.
Житняк обняв її. Обережно, щоб не здавити Зорю між ними.
— Я не знаю, що буде, — прошепотів він. — Не знаю, чи вижимемо. Чи дійдемо. Але...
Лісна торкнулася його губ пальцем. Ніби казала: «не говори».
Потім взяла його руку. Поклала на живіт Зорі. Там, де билося маленьке серце.
Він відчув — як воно б'ється. Швидко, невпинно.
— Поки воно б'ється, — сказав Житняк, — ми біжимо.
Лісна кивнула.
Вони зайшли до хліва. Зачинили двері.
І почали готуватися.
До того, що може бути останньою дорогою.
Або першою.
До волі.
Наступного тижня Житняк побачив знак.
Він працював на полі, оре землю під озимі. Лісна працювала поряд, збирала камені.
Хромий Mиколa був далеко, курив біля дерева.
Житняк підняв голову — і побачив. На паркані, що відділяв поле від лісу, сиділа ворона. Велика, чорна.
На шиї у неї — біла стрічка.
Житняк завмер. Дивився на ворону. Вона дивилася на нього — одним оком, потім другим.
Потім злетіла. Полетіла в ліс. Біла стрічка майоріла на вітрі.
Житняк подивився на Лісну. Вона теж бачила. Дивилася на ліс, куди полетіла ворона.
Потім подивилася на Житняка. Кивнула.
Сьогодні.
Житняк подивився на небо. Сонце вже починало сідати. Ще дві-три години роботи. Потім — повернення до хліва. Потім — ніч.
Темна, довга ніч.
Ідеальна для втечі.
Він закінчив оре борозну. Відчепив плуг. Пішов до Миколи.
— Закінчили, — сказав він.
Mиколa подивився на поле. Кивнув.
— Йдіть, — сказав він. — Сьогодні більше не треба.
Житняк і Лісна пішли до хліва. Йшли повільно, ніби нічого особливого не було.
Але серце в Житняка билося так, що він боявся — Mиколa почує.
Вони зайшли до хліва. Зачинили двері.
Зоря лежала на соломі, загорнута в тканину. Дихала тихо, рівно.
Житняк підняв її. Притиснув до грудей.
— Сьогодні, — прошепотів він. — Ми йдемо сьогодні.
Лісна підійшла до кута, де вони ховали речі. Дістала мішок — маленький, зшитий із шматків. Усередині — хліб, сушене м'ясо, вода в бурдюку.
Дістала мотузку. Шматок тканини. Ніж — маленький, іржавий, що Житняк знайшов біля кузні.
Все, що мали. Все, що могли взяти.
Житняк дивився на речі. Потім на Лісну. Потім на Зорю.
— Ми готові, — сказав він.
Лісна кивнула. Але в очах у неї був страх.
Житняк обняв її. Поцілував лоб.
— Все буде добре, — прошепотів він. — Обіцяю.
Але він не знав, чи правда це. Не знав, чи зможе дотримати обіцянки.
Знав тільки одне — якщо лишаться — Зоря помре. Тут, у хліві.
А якщо побіжать — хоча б буде шанс.
Вони чекали до півночі. Сиділи в темряві, не палячи свічки. Тримали одне одного.
Зоря спала на руках Житняка. Дихала тихо, ледь чутно.
Коли надворі стало зовсім темно, коли місяць сховався за хмари, Житняк підвівся.
— Час, — прошепотів він.
Лісна підвелася теж. Взяла мішок. Закинула на плече.
Житняк підійшов до дверей. Обережно відчинив. Надворі було темно, тихо. Тільки вітер шумів у деревах.
Він озирнувся. На хлів, де вони прожили стільки часу. На стіну, де Лісна малювала зірки. На підлогу, де народилася Зоря.
Потім подивився на Лісну.
— Готова?
Вона кивнула.
— Тоді йдемо.
Вони вийшли з хліва. Тихо, обережно. Пішли до лісу.
Не озираючись.
Не зупиняючись.
Бо хто зупиняється — той гине.
А хто біжить — той має шанс.
Маленький.
Але шанс.
І Житняк біг. Утримуючи Зорю при грудях. Відчуваючи, як Лісна біжить поряд.
Біг до межі.
Туди, де закінчуються панські землі.
Туди, де починається воля.
Або смерть.
Але вже не рабство.
Ніколи більше.