Розділ 8

Зоря не плакала.
Це було перше, що Житняк помітив. Інші діти, про яких він чув — плакали. Кричали вночі, будили всіх. Вимагали їсти, вимагали тепла.
Зоря мовчала.
Вона лежала на руках у Лісної, дивилася в порожнечу великими темними очима. Іноді відкривала рот — шукала груди. Пила. Потім знову закривала очі, засинала.
Але не плакала.
Лісна годувала її, притискала до грудей, гойдала. Але Житняк бачив — щось не так. Щось у тому, як Лісна дивиться на дитину. Не з радістю. З чимось іншим.
Зі страхом.
Він сидів поряд, дивився на них обох. На Лісну, що обхопила Зорю руками, ніби боялася, що хтось забере. На Зорю, що дихала тихо, майже нечутно.
— Вона не плаче, — сказав Житняк нарешті.
Лісна подивилася на нього. Очі в неї були мокрі.
— Чому вона не плаче? — повторив він.
Лісна не відповіла. Тільки притиснула Зорю ближче.
Житняк простягнув руку. Торкнувся обличчя дитини. Воно було тепле, м'яке. Але коли він торкнувся її щоки, вона не поворухнулася. Не відреагувала.
— Лісна, — сказав він тихо. — Щось не так.
Лісна подивилася на нього. Потім на дитину. Потім знову на нього.
Підняла руку. Торкнулася свого горла. Там, де не було голосу.
Житняк зрозумів.
— Ні, — прошепотів він. — Ні. Це не те саме.
Але Лісна кивала. Повільно, впевнено.
Житняк забрав руку від дитини. Сидів, дивлячись у підлогу.
Думав про те, що Зоря не плаче. Не кричить. Навіть коли їй має бути холодно. Навіть коли їй має бути голодно.
Думав про те, що Лісна не може говорити. Не може кричати.
Думав про те, чи передається це. Чи може дитина народитися без голосу, як і мати.
— Може, вона просто тиха, — сказав він нарешті. — Може, такою народилася.
Лісна дивилася на нього. Не кивала. Не хитала головою. Просто дивилася.
І Житняк бачив у її очах — вона не вірить. Вона знає, що щось не так.
Але не хоче вимовити це вголос. Навіть жестами. Навіть малюнком.
Бо якщо вимовити — стане правдою.
Пан Радослав прийшов дивитися на дитину через тиждень.
Житняк і Лісна стояли біля хліва. Зоря була загорнута у шматок білої тканини — той, що дав Mиколa. Житняк тримав її на руках.
Пан Радослав ішов повільно, спираючись на палицю. Владислав йшов поряд, тримаючи книжку.
Вони зупинилися за кілька кроків.
— Ось вона? — спитав пан Радослав.
— Так, пане, — сказав Житняк.
— Дай подивитися.
Житняк простягнув руки. Пан Радослав підійшов ближче, подивився на дитину.
Зоря лежала нерухомо, дивилася в нікуди. Не плакала. Не ворушилася.
Пан Радослав довго дивився. Потім сказав:
— Маленька.
— Так, пане.
— І тиха.
— Так, пане.
Пан Радослав простягнув руку. Торкнувся обличчя Зорі. Вона не відреагувала.
— Де кінська частина? — спитав він.
Житняк завмер.
— Ще не виросла, пане, — сказав він, як домовлявся з Владиславом.
— Не виросла? — пан Радослав підняв брову. — Я ніколи не чув про таке.
— Так буває іноді, — втрутився Владислав. — Я читав у книжках. У кентаврів-немовлят кінська частина формується пізніше. Через кілька місяців.
Пан Радослав подивився на нього.
— У яких книжках?
— У старих, батьку. З вашої бібліотеки.
Пан Радослав помовчав. Потім знову подивився на Зорю.
— Добре, — сказав він. — Тоді зачекаємо. Але якщо через півроку не з'явиться — матимемо розмову.
Він повернувся до Житняка.
— Доглядай її. І щоб мати працювала. Місяць минув. Може повертатися до роботи.
— Вона ще слабка, пане, — сказав Житняк.
— Не моя проблема, — пан Радослав відвернувся. — Давала дітей — має працювати. Інакше навіщо я її годую?
Він пішов до дому. Владислав затримався. Подивився на Житняка, потім на Зорю.
— Скільки часу в нас є? — прошепотів Житняк.
— Півроку, — відповів Владислав так само тихо. — Може, трохи більше, якщо батько забуде. Але потім...
Він не закінчив.
— Що тоді? — наполягав Житняк.
Владислав подивився йому в очі.
— Тоді він дізнається правду. І забере її.
— Куди?
— Не знаю, — Владислав похитав головою. — Може, продасть. Може, відпустить. Може...
Він не договорив. Але Житняк зрозумів.
Може, уб'є.
Бо дитина, що народилася від кентаврів, але не є кентавром — це аномалія. Це порушення порядку. Це щось, що не має права існувати.
— Я не дам, — сказав Житняк тихо.
— Як? — Владислав дивився на нього. — Що ти зробиш? Втечеш?
Житняк не відповів.
— Куди втечеш? — продовжив Владислав. — У ліс? Вони знайдуть тебе за день. У місто? Там тебе одразу упіймають. Підпалітних не буває у містах без дозволу.
— Тоді що? — Житняк стискав Зорю ближче. — Просто чекати? Поки він забере її?
Владислав помовчав. Потім сказав:
— Є один спосіб.
Житняк подивився на нього.
— Який?
— Якщо я переконаю батька, що Зоря — цінна. Що вона особлива. Що її треба зберегти, не продавати. Може, він послухає.
— Чому вона цінна? — спитав Житняк. — Вона не кентавр. Вона не може працювати, як ми. Що в ній цінного?
Владислав подивився на Зорю. На маленьке обличчя, що дивилося в нікуди.
— Вона — перша, — сказав він тихо. — Перша людина, народжена від кентаврів. Це... унікально. Це може означати щось важливе.
— Що саме?
— Не знаю, — Владислав похитав головою. — Але знайду. У книжках. У записах. Щось має бути.
Він пішов до дому.
Житняк лишився з Зорею на руках. Подивився на Лісну. Вона дивилася на нього — очі повні страху.
— Півроку, — сказав Житняк. — У нас півроку.
Лісна кивнула. Потім взяла його руку. Стиснула.
Вони стояли так довго. Тримаючи одне одного. Тримаючи Зорю між собою.
Знаючи — час іде. Швидко. Невпинно.
І коли він скінчиться — доведеться обирати.
Між покорою і втечею.
Між життям і смертю.
Між тим, що правильно, і тим, що можливо.
Лісна повернулася до роботи наступного дня.
Житняк бачив, як вона йде — повільно, тримаючись за стіну. Живіт у неї ще болів, ноги ледве тримали. Але вона йшла.
Бо інакше — Хромий Mиколa прийде з батогом.
Житняк лишився в хліві з Зорею. Пан Радослав дозволив — перші два місяці хтось має бути з дитиною. Потім Житняк теж повернеться до роботи.
Він сидів на підлозі, тримаючи Зорю на руках. Вона спала більшість часу. Іноді прокидалася, відкривала очі. Дивилася на нього — але не фокусувала погляд. Ніби бачила щось крізь нього.
Житняк намагався розговорювати з нею. Тихо, щоб ніхто не чув.
— Зоря, — казав він. — Моя дівчинко. Моя маленька.
Вона не реагувала. Не усміхалася. Не ворушилася.
— Ти чуєш мене? — питав він. — Будь ласка, покажи, що чуєш.
Нічого.
Він торкався її руки. Пальці дитини іноді стискалися навколо його пальця. Але не завжди. Не кожного разу.
Він підносив її до грудей, співав їй пісню — ту, що співала баба. Про дорогу, про вітер.
Зоря не реагувала.
Житняк сидів, тримаючи її, і відчував — як щось здавлюється всередині. Не біль. Не страх. Щось гірше.
Відчай.
Бо він розумів — Лісна була права. Зоря не тільки не плакала.
Вона не чула. Не бачила. Не відчувала.
Вона була тут. Але ніби не була.
Ніби її душа десь далеко. У місці, куди він не міг дотягнутися.
Увечері Лісна повернулася.
Житняк побачив її здалеку. Вона йшла, хитаючись, тримаючись за паркан. Обличчя біле, губи сині.
Він вискочив з хліва, підбіг до неї. Підхопив під руку.
— Лісна, ти гаразд?
Вона не відповіла. Тільки спиралася на нього, важко дихала.
Він завів її до хліва. Посадив на підлогу. Вона одразу згорнулася, обхопила живіт руками.
— Болить? — спитав Житняк.
Лісна кивнула.
Житняк підійшов до кута, де зберігав воду. Налив у мисочку, приніс їй.
— Пий, — сказав він.
Лісна пила повільно, обережно. Вода стікала з куточків її рота, капала на сорочку.
Коли допила, відставила мисочку. Подивилася на Зорю, що лежала на соломі, загорнута в тканину.
Простягнула руки.
Житняк передав їй дитину. Лісна притиснула Зорю до грудей, заплющила очі.
Житняк сидів поряд, дивився на них. На Лісну, що тремтіла від втоми. На Зорю, що не рухалася, не плакала.
— Вона не реагує, — сказав він тихо. — Я пробував говорити з нею. Співати. Торкатися. Але вона... ніби не тут.
Лісна відкрила очі. Подивилася на нього. Потім на дитину.
Підняла руку. Обережно торкнулася обличчя Зорі. Провела пальцем по щоці, по носу, по губах.
Зоря не поворухнулася.
Лісна забрала руку. Дивилася на свої пальці. Потім подивилася на Житняка.
В очах у неї було щось таке, що він не міг назвати. Не страх. Не жаль. Щось інше.
Прийняття.
Вона знала. З самого початку. Що Зоря не як інші діти. Що вона особлива. Не в хорошому сенсі.
У сенсі, що вона може не вижити.
— Ні, — сказав Житняк. — Ні. Я не прийму цього.
Лісна дивилася на нього.
— Вона буде гаразд, — продовжив він. — Просто треба час. Вона маленька. Вона...
Він не закінчив. Бо не знав, що сказати. Не знав, як переконати себе. Як переконати Лісну.
Лісна підняла руку. Торкнулася його обличчя. Провела пальцями по щоці — там, де була волога.
Він не знав, що плаче. Не відчував.
Але вона відчула. І витерла його сльози. Обережно, ніжно.
Потім підняла Зорю до його обличчя. Ніби показуючи: «дивись. Дивись на неї. Вона тут. Вона жива».
Житняк дивився на дитину. На маленьке обличчя, що не виражало нічого. На очі, що дивилися в нікуди.
Він простягнув руку. Торкнувся її лоба. Відчув — тепло. Життя.
— Зоря, — прошепотів він. — Моя Зоря. Будь ласка. Покажи, що ти тут. Покажи, що чуєш мене.
Дитина не відреагувала.
Але Житняк не відпускав руки. Тримав її на лобі Зорі. Відчував — як під його долонею б'ється маленьке серце. Швидко, невпинно.
Поки воно б'ється — є надія.
Маленька. Тонка, як нитка.
Але є.
Владислав прийшов пізно ввечері.
Житняк не спав. Сидів біля стіни, тримаючи Зорю. Лісна спала поряд, згорнувшись.
Владислав тихо зайшов, присів на корточки.
— Можемо говорити? — прошепотів він.
Житняк кивнув.
Владислав дістав книжку. Не ту, в яку записував пісні. Іншу. Стару, пожовклу.
— Я шукав, — сказав він тихо. — У всіх книжках, що є в бібліотеці батька. Про кентаврів, про народження, про аномалії.
— І?
— І знайшов щось, — Владислав відкрив книжку на закладці. — Тут написано, що іноді — дуже рідко — кентаври народжують людей. Це трапляється, коли... коли мати зазнала сильної травми. Фізичної або емоційної.
Житняк подивився на Лісну. На її горло, де не було голосу.
— Лісна, — прошепотів він.
— Так, — Владислав кивнув. — Те, що з нею зробили — могло вплинути на дитину. Змінити її. Зробити... іншою.
Житняк стискав Зорю ближче.
— Тут ще написано, — продовжив Владислав, — що такі діти рідко виживають. Вони... слабкі. Не можуть їсти нормально. Не ростуть. Не...
— Досить, — перервав Житняк. — Досить.
Владислав закрив книжку.
— Вибач, — сказав він. — Я думав, ти маєш знати.
— Я не хочу знати, — Житняк дивився на Зорю. — Хочу, щоб вона жила. Це все.
Владислав помовчав. Потім сказав:
— Є ще одне.
Житняк подивився на нього.
— Тут написано, — Владислав провів пальцем по сторінці, — що в столиці є лікар. Той, що займається такими випадками. Дивними народженнями. Він може знати, як допомогти.
— Столиця, — повторив Житняк. — Це далеко.
— Дуже далеко. Два тижні їзди.
— І ваш батько не відпустить мене.
— Ні, — Владислав похитав головою. — Не відпустить.
Житняк дивився на Зорю. На маленьке обличчя, що не реагувало ні на що.
— Тоді навіщо ти кажеш мені це? — спитав він тихо.
Владислав подивився йому в очі.
— Бо іноді знання — це все, що в нас є, — сказав він. — Навіть якщо ми не можемо ним скористатися. Навіть якщо воно тільки робить боляче.
Він підвівся. Поклав книжку на підлогу.
— Залишаю тобі, — сказав він. — Може, знайдеш щось ще. Щось, що я пропустив.
Він пішов до дверей. Зупинився.
— Житняк, — сказав він, не обертаючись.
— Так?
— Якщо вирішиш втікати — я не зупиню. Не скажу батькові. Дам фору. Скільки зможу.
Житняк дивився на його спину.
— Чому?
Владислав повернув голову. Профіль його у темряві був різким, чітким.
— Бо мій дід теж утік, — сказав він тихо. — Давно. І якби не втік — я б не народився.
Він вийшов.
Житняк лишився сам з Зорею і сплячою Лісною. Взяв книжку, що залишив Владислав. Відкрив її.
Не вмів читати. Але дивився на літери, на малюнки, на схеми.
Намагався зрозуміти. Намагався знайти щось. Щось, що допоможе.
Але знаходив тільки слова, яких не розумів. Тільки малюнки, що нічого не пояснювали.
Він закрив книжку. Поклав на підлогу.
Подивився на Зорю.
— Півроку, — прошепотів він. — У нас півроку, щоб вирішити.
Дитина не відповіла. Тільки лежала на його руках, дихала тихо.
Але Житняк відчував — під його долонею б'ється серце. Маленьке, але сильне.
Поки воно б'ється — він не здасться.
Поки Зоря жива — він знайде спосіб.
Навіть якщо для цього доведеться втекти.
Навіть якщо доведеться йти туди, куди ніколи не ходив.
У столицю. До лікаря. До того, хто може знати.
Він дивився в темряву. Думав про дорогу. Довгу, небезпечну.
Думав про те, що Владислав обіцяв не зупиняти.
Думав про те, що Mиколa казав: є речі, що панам не треба знати.
Думав про пісню Сірого. Ту, що заборонена. Ту, про яку ніхто не говорить.
Про те, що Сірий утік. І не повернувся.
І ніхто не знайшов його тіла.
Може, це неправда. Може, його спіймали. Може, вбили.
А може — ні.
Може, він дійшов. Кудись. Туди, де немає панів. Де немає батогів.
Може.
І Житняк тримався за це «може».
Як за останню соломинку.
Як за останню зірку в темряві.
Як за останню надію, що лишилася.