Розділ 7

Лісна почала кривавити на п'ятому місяці.
Житняк прокинувся вночі від того, що вона тряслася. Не від холоду — від чогось іншого. Він торкнувся її плеча — воно було гаряче, мокре від поту.
— Лісна?
Вона не відповіла. Тільки стискала його руку — так сильно, що нігті вгризалися в шкіру.
Житняк засвітив огарок свічки, що Владислав приніс тиждень тому. Жовте світло розлилося по хліву.
Він побачив — на соломі під Лісною темна пляма. Велика, що розповзалася.
Кров.
— Ні, — прошепотів він. — Ні, ні, ні.
Він підхопив Лісну на руки. Вона була легка — занадто легка. Вся вага її тіла була в животі, що округлився.
Він виніс її з хліва. Надворі було темно, холодно. Місяць ховався за хмарами. Тільки сніг світився — тьмяно, мертво.
Житняк біг до панського дому. Копита його ковзали на снігу, але він не падав. Не міг. Ніс Лісну, притискаючи до грудей. Відчував — як вона тремтить, як з неї виходить тепло, як під його руками вологіє її сорочка.
Він гупнув у двері панського дому. Раз, другий, третій.
— Допоможіть! — кричав він. — Будь ласка! Допоможіть!
Двері відчинилися. Хромий Mикола стояв на порозі, напіводягнений, з люлькою в зубах.
— Що ти... — він побачив Лісну. Побачив кров. Обличчя в нього стало білим. — Заноси. Швидко.
Житняк заніс Лісну всередину. Mikola показав на кімнату збоку — маленьку, з лавкою, застеленою чимось білим.
— Клади сюди.
Житняк поклав Лісну на лавку. Вона не відкривала очей. Тільки дихала — часто, поверхово.
Mikola схилився над нею. Торкнувся її лоба, її живота. Потім подивився на кров.
— Скільки вже? — спитав він.
— Не знаю, — Житняк тремтів. — Щойно побачив.
Mikola випрямився. Подивився на Житняка.
— Вийди, — сказав він.
— Ні.
— Вийди, кажу. Тут не місце для тебе.
— Я не піду!
Mikola схопив його за плече. Смикнув до дверей.
— Якщо хочеш, щоб вона вижила — вийдеш. Бо я не можу працювати, коли ти стоїш тут і трясешся.
Житняк дивився на Лісну. Вона лежала нерухомо, обличчя біле, губи сині.
— Вона помре? — прошепотів він.
Mikola не відповів. Тільки штовхнув Житняка до дверей.
— Чекай надворі. Якщо буде потрібно — покличу.
Двері зачинилися перед Житняком.
Він стояв у коридорі панського дому. Перший раз у житті — всередині. Навколо нього — темрява, тиша, запах воску. На стінах — картини, що дивилися на нього мертвими очима.
Він сів на підлогу. Притис голову до колін. Дихав — рвано, неправильно.
Думав про те, що Mikola сказав: «Так буває». Про свого сина, що не вижив. Про дружину, що померла.
Думав про те, що обіцяв Лісній. Що їхня дитина не буде підпалітним.
Але дитина не могла бути нічим. Якщо її не буде.
Він сидів довго. Не знав, скільки. Час зупинився. Був тільки холодна підлога під ним, тільки темрява навколо, тільки страх усередині.
А потім почув — крик.
Не Лісної. Вона не могла кричати.
Інший крик. Тонкий, різкий. Який він ніколи не чув.
Крик дитини.
Житняк підскочив. Ринув до дверей. Відчинив їх.
Mikola стояв біля лавки. У руках у нього — щось маленьке, загорнуте в білу тканину. Щось, що рухалося, що кричало.
Лісна лежала на лавці. Очі заплющені, обличчя білe. Між її ногами — кров. Багато. Занадто багато.
— Вона... — Житняк не міг закінчити.
— Жива, — сказав Mиколa коротко. — Але слабка. Втратила багато крові.
Він подивився на згорток у своїх руках.
— Це твоя дитина, — сказав він. — Дівчинка.
Житняк підійшов. Подивився на згорток.
Там, усередині білої тканини — маленьке обличчя. Червоне, зморщене, мокре. Очі заплющені. Рот відкритий. І з того рота — крик. Голосний, пронизливий.
— Вона... плаче, — прошепотів Житняк.
— Так, — Mikola простягнув йому дитину. — Візьми.
Житняк взяв. Обережно, ніби тримав щось, що може розсипатися. Дитина в його руках була легка — легша, ніж пташеня. Але тепла. Жива.
Вона не переставала кричати.
— Чому вона кричить? — спитав Житняк.
— Бо народилася, — Mikola повернувся до Лісної. Почав обмотувати її живіт чистою тканиною. — Бо холодно. Бо страшно. Тому й кричать.
Житняк дивився на дитину. На маленьке обличчя, що звело від крику. На крихітні кулачки, що стискалися й розтискалися.
— Лісна... — почав він.
— Спить, — сказав Mikola, не обертаючись. — І нехай спить. Їй треба сили. Багато сили.
Він закінчив обмотувати. Випрямився. Витер руки об штани — вони були червоні від крові.
— Візьми дитину до хліва, — сказав він. — Зігрій. Не клади на холодну солому — помре. Тримай на руках. Або на грудях. Розумієш?
Житняк кивнув.
— А Лісна?
— Лісна лишається тут, — Mиколa подивився на неї. — Доки не зміцніє. Може, день. Може, два. Я доглядатиму.
— Але...
— Але нічого, — Mиколa

підійшов до Житняка. Подивився йому в очі. — Слухай мене. Вона втратила багато крові. Якщо піде гарячка — помре. Якщо кров не зупиниться — помре. Якщо буде рухатися — помре. Тому вона лишається тут. А ти — йдеш до хліва. З дитиною. І не повертаєшся, поки я не скажу. Зрозумів?
Житняк дивився на Лісну. Вона лежала нерухомо, дихала ледь помітно. Під білою тканиною на її животі проступала червона пляма.
— Зрозумів, — прошепотів він.
Він вийшов із кімнати. Дитина в його руках не переставала кричати.
Житняк ніс дитину до хліва крізь темряву. Сніг падав знову — дрібний, колючий. Він загорнув дитину в свою сорочку, притиснув до грудей.
Вона кричала. Не переставала. Крик її ріжучий, як ніж.
Він не знав, що робити. Як зупинити крик. Як зігріти. Як доглянути.
Він нічого не знав про дітей. Ніколи не тримав їх. Ніколи не бачив, як вони народжуються.
Тільки чув історії. Про тих, хто помер. Хто не вижив першої ночі. Першого тижня. Першого місяця.
Він зайшов до хліва. Всередині було темно, холодно. На соломі, де спала Лісна — темна пляма крові.
Житняк сів на чисте місце. Розгорнув сорочку. Подивився на дитину.
Вона була маленька. Настільки маленька, що він боявся торкнутися. Шкіра на ній червона, з білими плямами. Волосся мокре, чорне. Руки тонкі, як гілки. Ноги...
Житняк завмер.
Ноги в неї були людські. Обидві. Не кінські.
Він подивився нижче. Там, де мало бути кінське тіло — не було. Було тільки людське. Маленьке, червоне.
— Ти... — він не міг вимовити. — Ти не кентавр.
Дитина кричала. Не знаючи, що він каже. Не розуміючи.
Житняк дивився на неї довго. Потім обережно торкнувся її руки. Пальці дитини одразу стиснулися навколо його пальця. Міцно, інстинктивно.
Він відчув — щось здавилося в грудях. Не біль. Не страх. Щось інше.
— Людина, — прошепотів він. — Ти людина.
Він не знав, що це означає. Не знав, чому так сталося. Чи траплялося таке раніше.
Але знав одне — вона не буде підпалітною. Бо підпалітними були тільки кентаври.
А вона — людина.
Він притиснув її до своїх грудей. Загорнув у сорочку. Лягів на бік, обережно, щоб не задавити. Зігрівав її своїм тілом.
Вона поступово перестала кричати. Тільки хлипала тихо, судорожно. Потім заспокоїлася. Заснула.
Житняк лежав, не рухаючись. Відчував — як її маленьке серце биється проти його грудей. Швидко, як крила колібрі.
Він дивився в темряву. Думав про Лісну. Про те, чи вижила вона. Чи дихає.
Думав про те, що народила людину. Не кентавра. Людину.
Думав про те, що це означає. Для неї. Для дитини. Для нього.
І не знаходив відповіді.
Тільки тримав дитину біля грудей. І не відпускав.
Бо це було все, що він міг зробити.
Вранці прийшов Владислав.
Житняк не спав. Тільки лежав, тримаючи дитину. Вона спала, дихала тихо, рівно.
Владислав зайшов до хліва. Подивився на Житняка. Потім на дитину.
— Микола сказав, — промовив він тихо. — Що народилася.
Житняк кивнув.
— Лісна?
— Жива. Слабка. Але жива.
Житняк випустив подих, якого не знав, що тримав.
Владислав підійшов ближче. Присів на корточки.
— Можна подивитися?
Житняк обережно відсунув край сорочки. Відкрив обличчя дитини.
Владислав дивився довго. Потім сказав:
— Вона... не кентавр.
— Знаю, — сказав Житняк.
— Це... — Владислав не закінчив. Подивився на Житняка. — Це траплялося раніше?
— Не знаю. Ніколи не чув.
Владислав випрямився. Ходив по хліву, думав.
— Батько має знати, — сказав він нарешті.
— Ні, — Житняк сказав це різко. — Ні. Він не може знати.
— Чому?
— Бо якщо дізнається — забере її. Скаже, що вона не душа підпалітна. Що не належить йому. І забере.
Владислав дивився на нього.
— Ти думаєш, він забере?
— Не знаю, що він зробить, — Житняк притиснув дитину ближче. — Але не хочу ризикувати.
Владислав помовчав. Потім сказав:
— Я не скажу. Обіцяю.
— Чому?
— Бо ти правий, — Владислав підійшов до стіни. До малюнка, що Лісна намалювала — дерево з корінням, зірки. — Вона не підпалітна. Вона — вільна. З народження.
Житняк дивився на нього.
— Але ваш батько...
— Мій батько не дізнається, — перервав Владислав. — Ніхто не дізнається. Будемо казати, що вона кентавр. Що просто маленька. Що ноги ще не сформувалися. Так буває іноді.
— Це неправда.
— Знаю, — Владислав подивився на нього. — Але це єдиний спосіб. Розумієш?
Житняк повільно кивнув.
Владислав підійшов до дверей. Зупинився.
— Як назвеш? — спитав він.
Житняк не думав про ім'я. Не встиг.
Він подивився на дитину. На маленьке обличчя, що спало спокійно.
Згадав пісню. Ту, що співав Владиславу. Про дорогу, що не має кінця.
Згадав слова: «А там, попереду — хоч теж не видать, але є щось, що світить, мов грива».
— Зоря, — сказав він тихо. — Назву її Зоря.
Владислав усміхнувся. Тонко, ледь помітно.
— Гарне ім'я, — сказав він.
Він вийшов.
Житняк лишився сам з Зорею. Дивився на неї. На те, як вона спить. Як її груди підіймаються й опускаються.
— Зоря, — повторив він. — Моя Зоря.
Дитина не прокинулася. Тільки поворушилася, стиснула кулачки.
Житняк поцілував її лоб. Обережно, ледь торкаючись.
— Ти не будеш підпалітною, — прошепотів він. — Обіцяю. Ти будеш вільною.
Він не знав, як дотримає обіцянки. Не знав, що треба зробити.
Але знав одне — вона народилася людиною. І це вже щось. Це вже початок.
Він тримав її біля грудей. Зігрівав. Оберігав.
І думав про Лісну. Про те, що вона віддала своє життя — не для того, щоб народити кентавра.
А для того, щоб народити свободу.
Маленьку, крихку, що кричить і тремтить.
Але живу.
І в цьому було все.
Лісну повернули через два дні.
Житняк сидів у хліві з Зорею, коли двері відчинилися. Хромий Mikola завів Лісну всередину. Вона ледве тримала на ногах, спиралася на його плече.
Житняк підскочив. Хотів підбігти, обійняти. Але Mиколa, зупинив його поглядом.