Розділ 6

Зима прийшла раптово.
Житняк прокинувся від холоду. Не від вітру — від тиші. Тієї особливої тиші, що буває тільки коли падає сніг.
Він відкрив очі. Крізь щілини в стіні просочувалося біле світло — не сіре, як завжди, а біле, чисте. Він підвівся, подивився у вікно.
Сніг падав товстими пластівцями. Повільно, безшумно. Уже вкрив землю — товстим шаром, що ховав під собою бруд, калюжі, тріщини.
Лісна спала, згорнувшись під його сорочкою. Живіт у неї вже округлився — не сильно, але помітно. Вона дихала важко, через рот.
Житняк обережно поклав руку на її живіт. Відчув — під долонею щось поворухнулося. Штовхнуло. Один раз, другий.
Він усміхнувся. Вперше за багато днів.
Лісна відкрила очі. Подивилася на нього, потім на його руку на її животі. Поклала свою руку зверху.
Вони сиділи так довго. Не говорили. Просто відчували — як під їхніми долонями живе щось нове. Щось, що не знає ще про хліви, про батоги, про пана Радослава.
Щось, що просто живе.
Двері хліва відчинилися. Холод ворвався всередину, різкий, кусючий.
Хромий Mikола стояв на порозі, засипаний снігом.
— Сніг пішов, — сказав він. — Треба чистити подвір'я. Зараз.
Житняк підвівся.
— Лісна теж? — спитав він.
Микола подивився на неї. На округлий живіт під тонкою сорочкою.
— Ні, — сказав він. — Вона лишається. Але ти — виходь. І одягни щось. Замерзнеш.
Він пішов.
Житняк подивився на Лісну. Вона дивилася на нього — очі спокійні, але він бачив — вона боїться. Боїться лишатися одна.
— Я швидко, — сказав він. — Обіцяю.
Лісна кивнула. Але не відпустила його руку.
Житняк обережно визволив пальці. Поцілував її долоню — швидко, ніби боячись, що хтось побачить.
Вона торкнулася його обличчя. Провела пальцями по губах, по підборіддю. Ніби запам'ятовувала.
Житняк одягнув сорочку — ту, що була з діркою на грудях. Вона не грила. Але це було все, що в нього було.
Він вийшов із хліва.
Сніг падав густо, засліплював. Житняк ледве бачив перед собою. Тільки білу пелену, що рухалася, ширяла, осідала на землі.
Хромий Mikola стояв біля конюшні з лопатою.
— Бери, — кинув він другу лопату Житняку. — Треба розчистити дорогу від воріт до дому. Потім — подвір'я. Потім — стежки до всіх будівель.
Житняк узяв лопату. Дерев'яна, важка, з тріснутою ручкою.
Він почав розчищати. Набирав сніг, кидав убік. Набирав, кидав. Сніг був мокрий, важкий. Після кожної лопати руки тряслися.
Микола працював поряд. Мовчки, методично. Тільки дихання чути — важке, хрипке.
Вони працювали годину. Може, дві. Житняк не знав — час зливався в одне біле провалля. Був тільки сніг, тільки лопата, тільки біль у спині.
Коли він зупинився перевести дух, побачив — на порозі панського дому стоїть Владислав. Дивиться на них.
Житняк не подивився на нього. Продовжив працювати.
Але Владислав підійшов. Ступав обережно, сніг під його чоботами скрипів.
— Мороз сильний, — сказав він. — Може, треба зробити перерву?
Микола випрямився.
— Ваш батько не казав робити перерву, — сказав він.
— Але вони замерзнуть.
— Замерзнуть — зігріються роботою, —Mиколаa затягнувся люлькою. — Так завжди було.
Владислав подивився на Житняка. Той не підняв голову. Тільки набирав сніг, кидав, набирав знову.
— Житняк, — покликав Владислав.
Житняк зупинився. Подивився на нього.
— Сьогодні ввечері, — сказав Владислав тихо. — Після роботи. Продовжимо?
Житняк кивнув. Один раз. Швидко.
Владислав повернувся до дому.
Микола подивився на Житняка.
— Що він від тебе хоче? — спитав він.
— Пісні, — сказав Житняк. — Хоче записати наші пісні.
Микола плюнув під ноги. Слина замерзла на снігу, темною плямою.
— Навіщо йому це?
— Не знаю, — Житняк знову взявся за лопату. — Каже, щоб не забули.
Микола довго дивився на нього. Потім сказав:
— Ти знаєш пісню про Сірого?
Житняк здригнувся.
— Знаю.
— Не співай йому її, — сказав Mиколa тихо. — Чуєш? Не співай.
Житняк подивився на нього.
— Чому?
Микола повернувся до роботи.
— Бо є речі, що панам не треба знати, — сказав він. — Навіть добрим.
Він більше не говорив. Тільки працював. А Житняк стояв, тримаючи лопату, і думав про Сірого. Про пісню, яку співала баба. Про те, як закінчувалася та пісня.
Він не співав її ніколи. Боявся. Бо в ній було щось таке, що не можна було казати вголос.
Щось про волю. Про втечу. Про те, що Сірий не помер під батогом.
Про те, що він пішов. І ніхто не знайшов його тіла.
До вечора вони закінчили.
Подвір'я було чисте — сніг відкинутий до країв, стежки розчищені. Житняк ледве стояв на ногах. Руки тряслися так, що він не міг утримати лопату. Він кинув її на землю, спершись об стіну конюшні.
Хромий Mikola підійшов до нього. Подивився на його руки — вони були червоні, з тріщинами, з яких сочилася кров.
— Йди до хліва, — сказав він. — І доглядай за нею. Вночі може бути гірше.
Житняк кивнув. Пішов до хліва, хитаючись.
Лісна сиділа біля стіни, загорнута в його сорочку. Побачила його — підскочила, підбігла. Торкнулася його обличчя, його рук. Побачила кров — очі в неї стали великими, переляканими.
Житняк обняв її.
— Все гаразд, — прошепотів він. — Просто холодно було.
Лісна підвела його до стіни, посадила. Взяла свою хустку, зірвала край. Почала обмотувати його руки.
Житняк дивився, як вона це робить. Повільно, обережно. Білі смуги тканини обгорталися навколо червоних тріщин.
— Не треба, — сказав він. — Хустка твоя.
Лісна похитала головою. Продовжила обмотувати.
Коли закінчила, підняла його руки до своїх губ. Поцілувала кожну долоню. Крізь тканину.
Житняк відчув — щось здавилося в горлі. Не біль. Щось інше.
— Я не заслуговую на тебе, — сказав він тихо.
Лісна подивилася на нього. Похитала головою. Потім взяла його руку, поклала на свій живіт.
Там, під долонею — штовхнуло. Сильно.
— Він відчуває тебе, — прошепотів Житняк.
Лісна кивнула. Посміхнулася — тонко, ледь помітно.
Вони сиділи так довго. Тримаючи його руку на її животі. Відчуваючи — як між ними і дитиною є щось. Щось, що не можна розірвати. Навіть холодом. Навіть снігом. Навіть болем.
А потім двері хліва відчинилися.
Владислав стояв на порозі. У руках — книжка. Пуста, з чистими сторінками.
— Можна? — спитав він.
Житняк подивився на Лісну. Вона кивнула.
— Заходьте, — сказав Житняк.
Владислав зайшов. Присів на підлогу — не близько, але й не далеко. Поклав книжку між ними.
— Готовий? — спитав він.
Житняк подивився на книжку. На чисті сторінки, що чекали.
Подивився на Лісну. Вона дивилася на нього — очі спокійні, впевнені.
— Готовий, — сказав Житняк.
Владислав відкрив книжку. Дістав олівець.
— Розкажи мені про роди, — сказав він. — Про тих, хто був до вас.
Житняк зачинив очі. Згадував. Слова баби. Слова, які вона казала йому, коли він був малий. Слова, які він не розумів тоді. Але пам'ятав.
— Був рід Вітрових, — почав він. — Мій рід. Ми носили вишивку на грудях — червону й чорну. Це означало вітер і землю. Ми були швидкі. Могли бігти довго, не зупиняючись. Нас використовували для передачі вістей. Від маєтку до маєтку. Від міста до міста.
Владислав записував. Олівець скрипів по паперу.
— Ще, — сказав він. — Які були роди?
— Був рід Водяних, — продовжив Житняк. — Вони носили сині нитки в гривах. Вміли плавати. Могли переходити річки, навіть глибокі. Їх використовували для перевезення вантажів через воду.
— Ще.
— Був рід Лісних, — Житняк подивився на Лісну. — Вони носили зелені стрічки на хвостах. Знали ліс. Могли знайти дорогу в темряві. Їх використовували для полювання.
Лісна торкнулася свого хвоста. Короткого, підстриженого. Там, де колись були стрічки.
— Лісна з того роду? — спитав Владислав.
— Не знаю, — сказав Житняк. — Може. Або з іншого. Вона не каже.
Владислав подивився на Лісну.
— Можеш намалювати? — спитав він. — Твій знак роду?
Лісна помовчала. Потім взяла вугілля. Намалювала на підлозі: дерево. З корінням, що йшло глибоко в землю. І з гілками, що тягнулися до неба.
Під деревом — фігуру. Кентавра. Маленького, з довгою гривою.
Владислав дивився на малюнок довго.
— Це ти? — спитав він.
Лісна кивнула.
— А дерево?
Лісна показала на малюнок. Потім на своє горло. Потім знову на дерево.
Житняк зрозумів.
— Це її пам'ять, — сказав він тихо. — Дерево, де вона народилася. Де її забрали.
Владислав записав це. Потім подивився на Житняка.
— Ти казав, що є пісні, — сказав він. — Можеш заспівати?
Житняк завмер. Думав про те, що сказав Микола. Про Сірого. Про те, що є речі, які панам не треба знати.
— Не всі пісні можна співати, — сказав він.
— Чому?
— Бо деякі — небезпечні.
Владислав відклав олівець.
— Небезпечні для кого?
Житняк не відповів.
Владислав помовчав. Потім сказав:
— Я не прошу співати заборонені пісні. Тільки ті, що можна. Ті, що не зашкодять.
Житняк подивився на Лісну. Вона дивилася на нього. Потім кивнула. Один раз.
— Добре, — сказав Житняк. — Заспіваю одну. Стару. Про дорогу.
Він закрив очі. Згадував мелодію. Слова. Голос баби, що співала це, коли він засинав.
Почав співати. Тихо, хрипло. Голос у нього був не співочий — ламаний, з перервами. Але він співав.
Дорога довга, дорога крута,
Під копитами — камінь і глина.
Хто йде по дорозі — той знає, що є
Вітер, що дме, і земля, що трясина.
Але йдемо ми, не дивлячись назад,
Бо там, позаду — тільки темрява.
А там, попереду — хоч теж не видать,
Але є щось, що світить, мов грива.
І може, ми не дійдемо до кінця,
І може, впадемо в дорозі.
Але ті, хто після нас, підуть далі,
І згадають нас, коли будуть на порозі.
Він закінчив. Відкрив очі.
Владислав сидів нерухомо. Олівець у його руці тремтів.
— Це... — він не закінчив.
Житняк чекав.
— Це найсумніша пісня, яку я чув, — сказав Владислав тихо.
— Це не сумна пісня, — сказав Житняк. — Це правдива пісня.
Владислав записав слова. Повільно, старанно. Коли закінчив, закрив книжку.
— Дякую, — сказав він.
Житняк кивнув.
Владислав підвівся. Пішов до дверей. Зупинився на порозі.
— Житняк, — сказав він, не обертаючись.
— Так?
— Ця пісня... про дорогу. Вона про волю?
Житняк помовчав.
— Ні, — сказав він. — Вона про те, що воля — це не місце. Це не те, куди ти йдеш. Це те, що ти несеш у собі. Навіть коли йти нема куди.
Владислав кивнув. Вийшов.
Двері зачинилися за ним.
Житняк сидів, дивлячись на малюнок Лісної. На дерево з глибоким корінням.
Лісна підійшла до малюнка. Дорисувала щось. Маленьку зірку на гілці дерева.
Показала на Житняка. Потім на себе. Потім на зірку.
— Ми, — прошепотів Житняк.
Лісна кивнула. Потім дорисувала ще одну зірку. Меншу. Під деревом.
— Дитина, — сказав Житняк.
Лісна посміхнулася. Поклала його руку на свій живіт.
Там, під долонею — знову штовхнуло. Ніби відповідало.
Житняк сидів, тримаючи руку на її животі. Дивився на малюнок. На дерево. На зірки.
Думав про пісню, яку щойно заспівав. Про дорогу, що не має кінця.
Думав про те, що Владислав записав ці слова. І тепер вони будуть жити. Навіть коли Житняка не буде. Навіть коли Лісної не буде.
Слова лишаться.
І, може, хтось колись прочитає їх. І зрозуміє.
Що підпалітні — не тільки ті, хто під батогом.
Що вони — ті, хто пам'ятає. Хто співає. Хто несе в собі щось, що не можна забрати.
Навіть коли забирають все інше.
Вночі сніг посилився.
Житняк не спав. Слухав, як вітер виє за стіною. Як сніг скрипить на даху.
Лісна спала поряч. Дихала важко, неспокійно. Іноді ворушилася, іноді стогнала тихо.
Житняк тримав її руку. Боявся відпустити.
Думав про те, що буде, коли дитина народиться. Де вона спатиме. Що їстиме. Як виростатиме.
Думав про те, що пан Радослав сказав: «Дитина буде моєю власністю з першого дня».
Думав про те, що Владислав сказав: «Систему можна змінити. Зсередини».
Думав про те, що Хромий Mikola сказав: «Мій син не вижив».
І думав про пісню. Про дорогу, що не має кінця.
Про те, що вони йдуть. Навіть коли не знають куди. Навіть коли не бачать світла попереду.
Йдуть. Бо інакше — не можна.
Він заплющив очі. Притиснув долоню Лісної до своїх губ.
— Обіцяю тобі, — прошепотів він так тихо, що навіть вітер не почув. — Наша дитина не буде підпалітним. Не буде душею. Не буде майном.
Він не знав, як це зробить. Не знав, чи взагалі можливо.
Але обіцяв.
Бо обіцянки — це все, що в нього було. Все, що він міг дати.
І він тримався за них. Як тримаються за соломинку, коли тонуть.
Як тримаються за зірку, коли йдуть у темряві.
Як тримаються за пісню, коли забувають слова.
Він тримався.
І не відпускав.