Розділ 5

Пан Радослав викликав Житняка на третій день після того, як Лісна лишилася.
Хромий Микола прийшов уранці, коли Житняк і Лісна ще спали.
— Вставай, — сказав він. — Тебе кличе пан.
Житняк прокинувся, сів. Лісна прокинулася теж, подивилася на нього — очі широкі, налякані.
— Тільки тебе, — сказав Микола. — Вона лишається.
Житняк підвівся. Ноги тряслися. Він не знав, чого чекати. Не знав, що скаже пан.
Лісна торкнулася його руки — хусткою. Він подивився на неї. Вона кивнула. Один раз. Ніби казала: «все буде гаразд».
Але Житняк не вірив.
Він вийшов із хліва. Микола повів його до панського дому. Вони йшли мовчки — тільки копита стукали об землю, тільки вітер шумів у деревах.
Біля дому Микола зупинився.
— Заходь через головний вхід, — сказав він. — Пан чекає в кабінеті.
Житняк здригнувся.
— Через головний?
Микола кивнув.
— Так наказав.
Житняк ніколи не заходив через головний вхід. Підпалітні заходили тільки через бічний — через кухню, через двір. Головний вхід був для панів. Для гостей.
Він підійшов до дверей. Подихав глибоко. Штовхнув.
Всередині було темно, прохолодно. Підлога — дерев'яна, начищена до блиску. На стінах — картини в рамах, великі, з обличчями, яких Житняк не знав. Пахло воском, димом, чимось солодким.
Він стояв у дверях, не наважуючись увійти.
— Заходь.
Голос пана Радослава. З глибини дому.
Житняк зайшов. Копита його стукали по дереву — занадто голосно, занадто різко. Він намагався ступати тихіше, але не виходило.
Кабінет був у кінці коридору. Двері відчинені.
Житняк увійшов.
Пан Радослав сидів за столом — великим, дубовим, заваленим паперами. На стіні за ним — полиці з книжками. На столі — свічка, олівець, чорнильниця.
Владислав стояв збоку, біля вікна. Руки за спиною. Обличчя нерухоме.
— Підійди, — сказав пан Радослав.
Житняк підійшов. Зупинився за три кроки від столу. Опустив голову.
Пан Радослав дивився на нього довго. Потім сказав:
— Владислав розповів мені про Лісну.
Житняк не поворухнувся.
— Казав, що вона вагітна. Від тебе.
Житняк кивнув.
— Дивись на мене, коли я говорю.
Житняк підняв голову. Пан Радослав дивився на нього — обличчя спокійне, без гніву. Але й без тепла.
— Ти знав, що потрібен мій дозвіл? — спитав пан.
— Знав, пане.
— І все одно?
Житняк помовчав.
— Так, пане, — сказав він.
Пан Радослав кивнув. Взяв олівець, постукав ним по столу. Звук монотонний, як удари серця.
— Я міг би тебе покарати, — сказав він. — За порушення правил.
Житняк не відповів.
— Але не буду, — пан Радослав відклав олівець. — Знаєш чому?
— Ні, пане.
— Бо Владислав переконав мене, що це вигідно. Дитина — це ще одна душа. Ще один працівник. Через п'ятнадцять років він або вона зможе працювати на мене. Це інвестиція.
Житняк стискав кулаки.
— Але є умови, — продовжив пан Радослав. — Ти слухаєш?
— Так, пане.
— Перше: дитина народиться тут, на моїх землях. Вона буде моєю власністю з першого дня. Друге: ти продовжиш працювати, як і раніше. Без полегшень, без відпочинку. Третє: Лісна працюватиме доти, доки зможе. Після пологів — місяць відпочинку. Потім знову до роботи.
Житняк слухав, відчуваючи, як щось здавлюється в грудях.
— І четверте, — пан Радослав підвівся. Підійшов до Житняка. Став близько — так, що Житняк відчував запах тютюну та вина. — Четверте: ти маєш бути вдячним. Розумієш?
Житняк не розумів.
— Я міг продати Лісну, — сказав пан Радослав. — Міг розділити вас. Міг убити дитину, ще до народження. Але я цього не зробив. Тому що я — добрий пан. Тому що дбаю про своїх душ. І ти маєш це пам'ятати.
Він простягнув руку. Поклав на плече Житняка — важко, як вантаж.
— Будеш пам'ятати?
Житняк дивився йому в очі. Бачив там — не жорстокість. Не радість. Тільки впевненість. Тільки знання, що він правий. Що він робить правильно.
І Житняк зрозумів — це і є найстрашніше. Не злі пани. Не ті, що б'ють. А ті, що вірять. Вірять, що роблять добро.
— Буду пам'ятати, пане, — сказав Житняк тихо.
Пан Радослав усміхнувся. Прибрав руку.
— Добре, — сказав він. — Можеш іти.
Житняк повернувся до дверей.
— Житняк.
Він зупинився.
— Владислав хоче з тобою поговорити. Щось про пісні, про історії. Я дозволяю. Але тільки у вільний час. Робота — на першому місці.
— Так, пане.
Житняк вийшов.
Владислав наздогнав його на сходах.
— Зачекай, — сказав він.
Житняк зупинився. Не обернувся.
Владислав підійшов ближче. Говорив тихо:
— Знаю, що ти зараз відчуваєш.
— Не знаєте, — сказав Житняк.
— Знаю, — наполягав Владислав. — Ти думаєш, що я такий самий, як він. Що я використав тебе.
Житняк мовчав.
— Можливо, так, — сказав Владислав. — Можливо, я використав. Але це не означає, що я не хочу допомогти.
Житняк обернувся.
— Ви допомогли, — сказав він. — Лісна лишилася. Дитина буде жити. Це те, чого ви хотіли?
Владислав похитав головою.
— Я хотів, щоб ти зрозумів, — сказав він. — Що система можна змінити. Зсередини. Повільно. Але можна.
— Ви не змінили систему, — сказав Житняк. — Ви просто переконали батька, що дитина — вигідна інвестиція.
Владислав стиснув губи.
— Так, — сказав він. — Так я і зробив. Бо інакше він не послухав би. Але це початок. Розумієш?
— Ні, — сказав Житняк. — Не розумію.
Він пішов вниз сходами. Владислав не зупиняв його.
Біля хліва чекав Хромий Микола.
Житняк побачив його здалеку. Мікола курив, спираючись на палицю.
— Ну? — спитав він, коли Житняк підійшов.
— Дозволив, — сказав Житняк.
Микола затягнувся люлькою.
— Значить, дитина твоя?
— Так.
Микола кивнув. Довго дивився на Житняка. Потім сказав:
— Мій син теж народився тут.
Житняк здригнувся.
— У вас є син?
— Був, — Mikola плюнув під ноги. — Давно. Тридцять років тому. Батько пана Радослава тоді правив. Син мій народився слабким. Не вижив.
Житняк не знав, що сказати.
— А мати? — спитав він тихо.
— Померла під час пологів, — Mикола сказав це без емоції. Ніби про погоду. — Так буває.
Він повернувся до Житняка.
— Тому слухай мене добре, — сказав він. — Лісна має їсти. Має відпочивати. Має берегти себе. Бо якщо ні — дитина не виживе. І вона теж.
— Я знаю, — сказав Житняк.
— Не знаєш, –Микола