Розділ 4

Житняк не спав тієї ночі.

Поки Лісна лежала поряд, дихаючи тихо, він сидів на підлозі, намагаючись пригадати все, що чув про ліси навколо Хуториння. Лісник розказував колись — там є ягоди, є вода, є печери, де можна сховатися. Але це було давно. І не факт, що правда.

Він встав обережно, щоб не розбудити Лісну. Підійшов до вікна — тонка штора тріщала від вітру. За склом був темний двір, безлюдний. Він вийшов на вулицю.

Холодний повітря вдарив у груди. Ночі вже ставали холоднішими — зима наближалася. Житняк дихав, дивлячись на темну лінію лісу за полями.
Лісна прокинулася через кілька годин. Побачила його біля вікна, підійшла безшумно. Показала рукою на себе, потім на двері — «я готова».

Вони зібрали все, що могли взяти. Лісна знайшла стару тканину — білу, тонку, але міцну. Розрізала її на шматки. Один — для Зорі, щоб обернути, інші — про запас. У неї були ножиці, маленькі, гострі. Житняк не знав, звідки вони взялися, але не питай.

Вона взяла небагато хліба — засохлого, твердого. Схованого від денного раціону. Житняк зрозумів — вона планувала це давно. Запасалася, готувалася. Можливо, ще до того, як у них народилася дитина.
Лісна взяла і невеликий глек з водою — тієї ж, що пили з колодязя. Додала щось зелене, ароматне — сушену траву. Показала Житняку — «цілюща».

Вони вийшли близько опівночі. Житняк відкрив хлів — двері скрипіли, але не дуже. Лісна пішла першою, тримаючи в одній руці Зорю, в іншій — глек. Житняк ніс запасну тканину та хліб.

Перша ніч була найскладнішою. Вони не знали, як рухатися темрявою. Житняк, хоч і кентавр, не був звичний до лісу. Його копита застрягали в коренях, він перечіплювався через упавші дерева.
Лісна ж, навпаки, рухалася впевнено. Вона йшла попереду, не дивлячись назад. Інколи зупинялася, принюхувалася, слухала. Потім кивала Житняку — «тут безпечно» або «десь далеко люди».

До світанку вони знайшли першу зупинку — невелику печеру між камінням. Лісна перевірила її обережно, заглянула всередину. Потім показала Житняку — «тут можна сховатися».

Вдень вони відпочивали. Лісна витягла з глека трохи води, додала тієї ж трави. Почала годувати Зорю — маленькими ложечками, обережно. Дитина пила, не плача. Житняк дивився з дивом — він не знав, що немовля можна годувати так.
Ввечері, коли сонце почало сідати, Лісна показала Житняку на горизонт — «там місто». Житняк дивився — бачив тільки темну лінію між небом і землею. Але вірив. У неї були інші знання, інші очі.

Другий день був важчим. У Зорі почалася лихоманка. Дитина гарячіла, дихала важко. Лісна не налякалася — у неї була сушена трава іншого кольору. Вона намочила тканину в річці, змочила дитині лоб.

«Моя мати була знахаркою», — пояснила Житняку жестами. «Навчила мене, перш ніж...» — вона торкнулася горла. Житняк розумів — перш ніж її позбавили голосу.
Третього дня вони зустріли першу небезпеку. Кінь-одичалий — дикий, злий, голодний. Він побачив їх і пішов на них. Житняк інстинктивно загородив Лісну та Зорю. Але Лісна не сховалася за ним — вона виступила вперед.

Вона не кричала — не могла. Але витягнула зі своїх речей маленьку квітку, жовту, яскраву. Показала її коню. Кінь зупинився, дихав важко. Потім повільно відступив, ніби визнав її владу над собою.
«Дикі тварини мене чують», — пояснила Житняку. «Це дар. Чи прокляття — не знаю».

Четвертого дня дощ застав їх у відкритому полі. Вони знайшли укриття під великим дубом. Лісна дістала із запасів сушені ягоди — чорні, кисло-солодкі. Дала Житняку та собі. Вони їли, дивлячись на дощ, слухаючи його краплі на листі.

«Ти знаєш дорогу», — сказав Житняк. Це не було питання.

Лісна кивнула. Потім вказала на себе: «Тут» — торкнулася голови. Потім на лінію, яку вони перетинали: «Тут» — торкнулася серця. Житняк розумів — вона мала хорошу пам'ять, знала дорогу на карті, яку бачила в голові.
П'ятого дня вони зустріли людей. Охоронці з сусіднього маєтку, які патрулювали кордон. Лісна показала Житняку на приховане місце — щілина в скелі. Вони сховалися там, ледь дихаючи. Люди пройшли поряд, не побачивши їх.

«Я знаю їх ритм», — пояснила Лісна жестами. «Охоронці патрулюють тут щодня, в однаковий час».
Шостого дня ноги Житняка вже боліли сильно. Кінські ноги не були створені для довгих прогулянок по нерівній місцевості. Лісна зупинилася, подивилася на нього з занепокоєнням. Потім дала йому якісь листя — зелені, гіркі. «Для сил», — показала вона.

Житняк жував листя. Смак був гидкий, але він відчув, як сили повертаються. «Що це?» — спитав він.

«Листя дерева, що росте тільки в цих лісах», — Лісна показала на далеку вершину. «Зміцнює копит, дає витривалість».
Сьомого дня вони побачили місто. Воно було далеко, але Житняк чув людські голоси, собачий гавкіт, стукіт возів. «Там безпечно?» — спитав він Лісну.

Вона кивнула впевнено. «Там є люди, що допомагають таким, як ми. Я чула про них від...» — вона зупинилася, торкнулася горла. «Від тих, хто не може говорити».

Восьмого дня, близько полудня, вони дішли до перших будинків. Житняк не міг повірити — вони справді зробили це. Вісім днів крізь ліс, з немовлям, з мінімальним запасом. Дитина вижила. Вони вижили.
Лісна показала на маленький дім на околиці. «Там», — показала вона. «Василь та Марія. Вони допомагають. Я їх знаю... з чужинних» — вона знову торкнулася горла.

Житняк дивився на Лісну з новою повагою. Він розумів — її знання не прийшли ні звідки. Хтось навчив її цим шляхам, цим травам, цим словам без слів. Хтось готував її до цього дня.

«Ти планувала це?» — спитав він тихо.

Лісна подивилася на нього. Потім на Зорю, що спала в її руках. Потім на місто впереди.

«Ми», — показала вона. «Ми повинні були».

Житняк зрозумів. Це не було випадковістю. Не були вони просто втікачами. Це була місія. Втеча з маєтку, яка стане початком чогось нового.

Більшого.

Вони підійшли до будинку. Лісна постукала в двері. Три удари, потім два, потім один. Складний ритм.
Двері відчинилися. На порозі стояв чоловік — високий, сивий, з добрими очима. Він подивився на Лісну, потім на Житняка, потім на Зорю.