Розділ 2

Дощ почався вранці.
Житняк прокинувся від того, що крапля впала йому на обличчя. Холодна, велика. Він відкрив очі — над ним, у дірі даху, сірів ранок. Крапля за краплею падали вниз, на солому, на його плече, на підлогу.
Лісна ще спала. Лежала згорнувшись, обхопивши себе руками. Хустка на ній промокла — темні плями розповзалися по білій тканині.
Житняк підвівся. Зняв свою сорочку, накрив нею Лісну. Вона не прокинулася. Тільки дихнула глибше, поворухнулася.
Він стояв, дивлячись на неї. На стіні над нею — три зірки. Третя була свіжа, вугілля ще не змилося. А під зірками — лінія. Перекреслена.
Він торкнувся лінії пальцем. Вугілля розмазалося, залишило чорний слід на шкірі.
Двері хліва відчинилися. Хромий Mikола стояв на порозі, мокрий, з краплями на обличчі.
— Вставай, — сказав він.
Житняк кивнув.
— Сьогодні в конюшню, — продовжив Микола. — Пан Радослав каже, треба чистити стайло. Коні приїдуть увечері.
Житняк знову кивнув.
Микола подивився на Лісну.
— Вона теж піде. Буде допомагати.
— Вона хвора, — сказав Житняк.
Микола підійшов до Лісної. Зігнувся, торкнувся її плеча. Вона прокинулася — різко, здригнувшись. Очі в неї були широко відкриті, переляканих.
— Не хвора, — сказав Микола. — Просто не їсть. Це не хвороба. Це дурість.
Він випрямився.
— Одягайтеся. За десять хвилин біля конюшні.
Він вийшов. Дощ за дверима шумів — рівно, монотонно.
Лісна сиділа, дивлячись на двері. Обличчя в неї було сіре, губи тріснуті. Вона торкнулася сорочки, якою Житняк накрив її. Подивилася на нього.
Житняк подав їй сорочку.
— Одягай, — сказав він.
Вона похитала головою. Віддала сорочку йому.
— Лісна...
Вона знову похитала головою. Встала, поправила хустку. Пішла до дверей.
Житняк одягнув сорочку. Вона була волога, холодна. Він вийшов за Лісною.
Конюшня була найбільшою будівлею на дворі. Червона цегла, високий дах, великі двері з петлями. Всередині — десять стійл, кожне з дерев'яною перегородкою та годівницею. Пахло сіном, гноєм, чимось кислим.
Житняк заходив сюди вперше. Кентаврам не дозволялося заходити до конюшні. Це було правило — не записане, але всі знали. Коні панські. Конюшня панська. Кентаври — ні.
Але сьогодні Хромий Mикола стояв біля дверей і чекав.
— Входьте, — сказав він.
Житняк увійшов першим. Лісна — за ним.
Всередині було темно, волого. Через вікна просочувалося сіре світло, але воно не доходило до кутів. Там була тільки темрява, густа, з запахом старого сіна.
Микола показав на стійло в кінці конюшні.
— Це, — сказав він. — Вичистити. Винести гній, змінити солому, помити годівницю. До вечора має бути чисто.
Житняк підійшов до стійла. Воно було брудне — гній лежав товстим шаром, змішаний із соломою та чимось темним, що могло бути кров'ю. Пахло різко, аж їло в носі.
— Відра там, — Микола показав на кут. — Лопата теж. Починайте.
Він вийшов. Двері зачинилися за ним.
Житняк стояв, дивлячись на стійло. Потім подивився на Лісну. Вона дивилася на стійло теж. Обличчя в неї було нерухоме.
Він узяв лопату. Почав збирати гній, накидати у відро. Запах був такий, що хотілося блювати. Він дихав ротом, неглибоко, але це не допомагало.
Лісна взяла відро. Понесла до дверей, вилила надворі. Повернулася з порожнім.
Вони працювали мовчки. Житняк накидав — вона виносила. Накидав — виносила. Дощ за вікнами не вщухав, стукав по даху, по стінах.
Після третього відра Житняк почув — Лісна зупинилася. Не рухається.
Він обернувся.
Вона стояла біля стіни конюшні. Дивилася на щось. Він підійшов ближе, подивився теж.
На стіні висіла сідла. Старі, шкіряні, з тріснутими ременями. А поруч — уздечки. Металеві, з вудилами.
Лісна дивилася на уздечки. Не відриваючись.
Житняк торкнувся її плеча.
— Що? — прошепотів він.
Вона не відповіла. Підняла руку, торкнулася уздечки. Провела пальцем по металу. Він був холодний, з іржею на стиках.
Потім вона торкнулася вудил. Тих, що йдуть у рот коню.
Житняк зрозумів.
— Ні, — сказав він тихо. — Ні, це не те саме.
Лісна подивилася на нього. Очі в неї були темні, глибокі. Вона підняла руку до свого горла. Торкнулася там, де був голос.
— Лісна...
Вона похитала головою. Опустила руку. Взяла відро. Пішла до дверей.
Житняк дивився їй услід. Потім знову подивився на уздечку. На вудила.
Він ніколи не думав про це. Про те, як виглядає уздечка. Про те, що вона означає.
Але тепер бачив. І не міг перестати бачити.
До полудня вони закінчили з першим стійлом.
Житняк сидів на підлозі, спершись спиною на перегородку. Руки тряслися, в роті був смак жовчі. Він не блював, але було близько.
Лісна сиділа поруч. Не торкаючись, але близько. Дихала важко, неглибоко.
Микола прийшов перевірити. Подивився на стійло, кивнув.
— Непогано, — сказав він. — Тепер друге.
Житняк подивився на нього.
— Сьогодні має бути три, — сказав Mиколa. — До вечора. Встигнете?
Житняк не відповів.
— Питаю — встигнете?
— Встигнемо, — сказав Житняк.
Микола затягнувся люлькою. Дим піднявся до стелі, завис там синьою хмарою.
— Добре, — сказав він. — Бо якщо ні — будете чистити вночі. Без їжі.
Він пішов до дверей. Зупинився, обернувся.
— Ах так, — сказав він. — Забув сказати. Увечері приїдуть гості. Пан Радослав їх чекає. Будуть дивитися на коней. І на вас теж, може.
— На нас? — Житняк не зрозумів.
— Ну так, — Микола усміхнувся. — Пан Ярош із сусідньої губернії. Має маєток більший, ніж у пана Радослава. І душ підпалітних у нього більше. Хоче побачити наших. Порівняти.
Житняк стиснув кулаки.
— Розумієш? — Микола підійшов ближче. — Тебе будуть дивитися. Перевіряти. Як коня перед покупкою. Зуби, копита, спину. Все.
— Нас не продають, — сказав Житняк.
— Ще не продають, — відповів Микола. — Але пан Радослав думає. Казав мені вчора. Каже, може, треба зменшити кількість душ. Менше їсть, менше проблем.
Він підійшов до Лісної. Присів перед нею.
— Особливо тих, що не їдять, — сказав він тихо.
Лісна дивилася на нього. Не моргаючи.
Микола встав.
— Закінчуйте роботу, — сказав він. — І готуйтеся. Увечері має бути чисто. Ви теж.
Він вийшов. Дощ за дверима посилився, барабанив по даху так, що аж конюшня дзвеніла.
Житняк сидів, дивлячись у порожнечу. Думав про те, що сказав Mиколaa. «Порівняти». «Як коня перед покупкою».
Лісна торкнулася його руки. Він здригнувся, подивився на неї.
Вона дивилася на нього. Потім підняла руку, показала на двері. Потім на себе. Потім на нього.
Житняк не розумів.
Лісна зітхнула. Взяла його руку, перевернула долонею вгору. Намалювала пальцем: три фігури. Одна висока, дві нижчі.
— Микола, ти, я? — прошепотів Житняк.
Лісна похитала головою. Перекреслила середню фігуру. Показала на двері. Потім намалювала нову фігуру — збоку, окремо.
Житняк дивився на малюнок. Потім зрозумів.
— Владислав?
Лісна кивнула.
— Що з ним?
Лісна намалювала лінію від фігури Владислава до двох інших. Потім торкнулася лінії, провела пальцем — ніби розрізала.
Житняк похитав головою.
— Я не розумію, — сказав він. — Що ти хочеш?
Лісна подивилася на нього довго. Потім стерла малюнок. Встала. Підійшла до стіни, де висіли уздечки.
Зняла одну. Принесла до Житняка. Поклала йому на долоню.
Уздечка була важка, холодна. Метал різав шкіру.
— Навіщо? — спитав Житняк.
Лісна взяла уздечку. Підняла до свого обличчя. Ніби хотіла одягнути.
Житняк схопив її за руку.
— Ні, — сказав він різко. — Ні!
Лісна не відсмикнулася. Дивилася на нього — очі спокійні, порожні.
— Лісна, що ти хочеш сказати? — Житняк не відпускав її руку.
Вона опустила уздечку. Поклала на підлогу. Потім взяла руку Житняка, поклала на уздечку. Поклала свою руку зверху.
Стиснула.
Житняк відчув — метал різав обом. Їхня кров змішалася на холодному залізі.
Лісна дивилася на нього. І він бачив у її очах — не страх. Не біль. Щось інше. Те саме, що вчора. Те, що не вмирало.
Рішучість.
Вона забрала руку. Піднялася. Пішла до другого стійла.
Житняк сидів, дивлячись на свою долоню. Кров текла з порізу, змішувалася з брудом.
Він подивився на уздечку. Потім на Лісну.
Вона вже працювала. Набирала гній лопатою, кидала у відро. Ніби нічого не сталося.
Але Житняк знав — сталося. Щось змінилося. Знову. Ще більше.
І він не знав, що це означає. Але відчував — як відчуваєш, що тріщина під ногами стала ширшою.
Увечері дощ припинився.
Житняк і Лісна стояли біля конюшні, мокрі, брудні. Три стійла були чисті, пахли свіжою соломою. Руки в Житняка тряслися, спина горіла. Він ледве стояв.
Лісна тримала його за руку. Він не знав, коли вона взяла його за руку. Просто відчув — вона тримає. Міцно.
Хромий Mиколa прийшов із відром води.
— Мийтеся, — сказав він. — Швидко.
Житняк взяв воду, облив обличчя. Холодна, з глиною. Вона змила бруд, але запах лишився. Він тер руки, шию, груди — але запах не виходив.
Лісна мила руки. Повільно, старанно. Вода стікала з пальців червона — від крові, що не зупинилася.
Микола подивився на її руку.
— Порізалася?
Лісна не відповіла.
— Питаю — порізалася?
Вона кивнула.
Микола взяв її руку, подивився на поріз. Він був глибокий, край рваний.
— Як?
Лісна показала на лопату.
Микола подивився на лопату. Потім на Житняка.
— У тебе теж є поріз?
Житняк показав долоню. Поріз був такий самий — глибокий, рваний.
Микола дивився на їхні руки довго. Потім відпустив Лісну.
— Дурні, — сказав він. — Обидва дурні.
Він дістав із кишені шматок тканини, розірвав навпіл. Кинув їм.
— Зав'яжіть. І не кажіть панові, що порізалися тут. Скажете — впали. Розумієте?
Житняк кивнув.
— Добре, — Mиколa повернувся до панського дому. — Чекайте тут. Гості приїдуть скоро.
Він пішов.
Житняк зав'язав тканину на долоні. Вона одразу промокла. Він не звертав уваги.
Лісна теж зав'язала. Потім підняла руку, подивилася на тканину. Вона була біла, як її хустка.
Вона торкнулася свого порізу крізь тканину. Потім торкнулася порізу Житняка.
Він подивився на неї. Вона дивилася на нього.
І він раптом зрозумів — вона зробила це спеціально. Поріз. Кров. Уздечка.
Це було не випадково.
— Навіщо? — прошепотів він.
Лісна не відповіла. Тільки взяла його руку — ту, що була зав'язана. Підняла до своєї. Приклала долоню до долоні.
Кров крізь тканину змішалася знову.
І Житняк відчув — тепло. Не від крові. Від чогось іншого. Від того, що між ними було щось. Щось, чого не можна розірвати.
Навіть якщо їх продадуть. Навіть якщо розлучать. Навіть якщо вб'ють.
Кров лишиться. Змішана. Одна.
Гості приїхали, коли сутеніло.
Житняк чув їх здалеку — стукіт копит, скрип коліс, голоси. Він стояв біля конюшні, тримаючи руку Лісної. Вона не відпускала. Він теж.
Карета зупинилася біля панського дому. Вийшов чоловік — високий, товстий, у довгому сюртуці з хутром. Обличчя в нього було червоне, мокре від поту. Він дивився навколо, кивав.
Пан Радослав вийшов назустріч. Вони обнялися, щось сказали одне одному — Житняк не чув слів, тільки сміх.
Потім пан Ярош подивився на конюшню. Показав рукою.
Пан Радослав кивнув. Вони пішли до конюшні.
Хромий Mиколa вийшов із тіні.
— Стійте прямо, — сказав він тихо. — Не дивіться в очі. Відповідайте, тільки якщо запитають.
Житняк випрямився. Лісна теж.
Пани підійшли ближче.
— Ось, — сказав пан Радослав. — Мої підпалітні. Цей — Житняк. Працює п'ятнадцять років. Сильний, витривалий.
Пан Ярош обійшов Житняка. Дивився на нього — зверху донизу, збоку. Потім підійшов ближче, торкнувся його плеча.
— Худий, — сказав він.
— Працює багато, — відповів пан Радослав. — Але їсть нормально. Не хворіє.
— Зуби покажи, — сказав пан Ярош.
Житняк розтулив губи. Пан Ярош подивився на зуби, кивнув.
— Копита?
Житняк підняв задню ногу. Пан Ярош присів, подивився на копито. Провів пальцем по підошві.
— Тріщина, — сказав він. — Бачиш?
— Вижила, — сказав пан Радослав. — Не заважає працювати.
Пан Ярош встав. Обтер руки об сюртук.
— Скільки за такого даси?
— Не продаю, — сказав пан Радослав швидко. — Він мені потрібен.
— Жаль, — пан Ярош подивився на Лісну. — А ця?
Пан Радослав помовчав.
— Ця... менш корисна, — сказав він. — Не говорить. Не їсть добре. Але працює.
Пан Ярош підійшов до Лісної. Дивився на неї довго.
— Молода?
— Років дев'ятнадцять, здається.
— Може давати потомство?
Пан Радослав знизав плечима.
— Не знаю. Не перевіряв.
Пан Ярош простягнув руку, торкнувся обличчя Лісної. Вона не відсмикнулася. Тільки дивилася вперед, не моргаючи.
Житняк стиснув кулаки. Нігті вгризлися в долоні, в поріз. Кров потекла знову.
— Чому не говорить? — спитав пан Ярош.
— Не знаю, — сказав пан Радослав. — Така прийшла.
Пан Ярош відпустив її обличчя. Обійшов збоку, подивився на хвіст. Він був короткий, підстрижений.
— Хто стриг?
— Вона сама, — сказав пан Радослав. — Або хтось інший. Не знаю.
Пан Ярош повернувся до пана Радослава.
— Продаси?
Пан Радослав подивився на Лісну. Потім на Житняка. Потім знову на пана Яроша.
— Скільки даси?
Житняк перестав дихати.
Пан Ярош усміхнувся.
— Сто карбованців.
— Мало.
— Сто п'ятдесят. Більше не дам. Вона слабка, не говорить. Для мене це ризик.
Пан Радослав помовчав.
— Домовились, — сказав він. — Сто п'ятдесят.
Житняк не чув більше нічого. Тільки шум у вухах, гучний, як грім.
Він дивився на Лісну. Вона дивилася на нього.
І він бачив у її очах — не страх. Не жаль. Тільки спокій. Холодний, глибокий.
Ніби вона знала. Ніби чекала на це.
Пани пішли до дому. Домовлятися про папери, про дату.
Хромий Mиколa підійшов до Житняка і Лісної.
— Чули? — спитав він.
Житняк не відповів.
— Через три дні приїде забирати, — сказав Микола. — Готуйтеся.
Він пішов.
Житняк і Лісна лишилися біля конюшні. Дощ почався знову — тихий, холодний.
Лісна не відпускала руку Житняка. Він теж не відпускав.
Вони стояли так довго. Поки не стемніло зовсім. Поки дощ не змив кров із їхніх рук.
Але він не міг змити того, що було всередині.
Того, що тріщина під ногами тепер була не просто ширшою.
Вона була глибокою. Настільки, що крізь неї вже було видно дно.
І там не було нічого. Тільки темрява.
Але Житняк дивився в неї. І знав — треба стрибати.
Бо стояти більше неможливо.