Розділ 1

Житняк прокинувся від того, що Лісна торкнулася його плеча. Не пальцем — хусткою. Тільки вона знала: так можна, не порушуючи правила.
Він відкрив очі. На стіні — дві зірки. Його і її. Продряпані нігтем у дереві, ледве помітні. А поряд — новий малюнок: двері. З ключем.
Житняк повернув голову. Подивився на Лісну. Вона сиділа, обхопивши коліна, і дивилася на нього. В темряві хліва її обличчя було сірим, розмитим. Тільки очі видно — великі, чорні.
Вона показала на малюнок. Потім на двері хліва. Потім знову на малюнок.
Житняк не зрозумів.
Лісна підвелася. Підійшла до дверей, присіла біля них. Провела пальцем по щілині між дошками. Там, де світло просочувалося всередину. Вона торкалася щілини — раз, другий, третій. Ніби рахувала щось.
Житняк устав. Підійшов до неї. Присів поряд.
— Що? — прошепотів він.
Лісна подивилася на нього. Потім витягла з-за пазухи щось маленьке, біле. Папірець. Той самий, що Житняк витяг із відра вчора.
Він забув про нього. Забув, що сховав за сорочку. А Лісна знайшла. Коли — він не знав. Може, вночі, коли він спав. Може, раніше.
Вона розгорнула папірець. Він був розмоклий, літери розпливлися, але щось ще можна було розібрати. Житняк не вмів читати, але бачив — там було три слова. Коротких. Одне з них він бачив раніше — на мішках з борошном, що возили до панської комори.
Лісна показала на перше слово. Потім на себе. Потім на друге слово — і показала на Житняка. Третє слово вона обвела пальцем. Раз, два, три рази.
Житняк не розумів.
Вона зітхнула. Звук вийшов хриплий, ламаний, ніби крила ворона. Вона підвелася, підійшла до стіни. Взяла шматок вугілля — той, яким малювала зірки. Намалювала нове: дві фігури. Кентаври. Одна вища, одна нижча. Між ними — лінія. Пряма, товста.
Житняк дивився на малюнок. Потім на Лісну. Потім знову на малюнок.
— Це ми, — сказав він.
Лісна кивнула.
— А лінія?
Лісна провела пальцем по лінії. Потім показала на двері. Потім на ліс за вікном — там, де сірів ранок.
Житняк зрозумів. Але не хотів розуміти.
— Ні, — сказав він. — Ні.
Лісна дивилася на нього. Не моргаючи.
— Ти знаєш, що буде, — сказав Житняк. — Ти ж знаєш.
Лісна кивнула. Потім підняла руку — і торкнулася своєї шиї. Там, де був голос.
Житняк відвернувся.
Надворі щось хруснуло. Кроки. Важкі, нерівні. Хромий Микола.
Лісна швидко стерла малюнок долонею. Сховала папірець за пазуху. Сіла на своє місце, обхопила коліна.
Житняк устав, відійшов до протилежного кута. Серце в нього билося так, що здавалося — Микола почує.
Двері хліва відчинилися. Микола стояв на порозі, з люлькою в зубах. Дим від неї виповзав назовні, синій, різкий.
— Вставайте, — сказав він. — Сьогодні не в поле. Пан Радослав каже — у двір. Треба дрова порубати.
Житняк кивнув.
Микола подивився на Лісну.
— Ти теж, — сказав він. — Будеш носити.
Лісна не поворухнулася.
Микола зайшов усередину. Підійшов до неї. Присів на корточки — так, що їхні обличчя були на одному рівні.
— Я сказав — будеш носити, — повторив він тихо.
Лісна подивилася на нього. Очі в неї були порожні.
Микола витягнув руку. Торкнувся її хустки — білої, єдиної. Потягнув за край.
— Гарна хустка, — сказав він. — Біла. Чиста. Було б шкода, якби забруднилася.
Лісна не відсмикнулася. Не заплакала. Тільки дивилася.
Микола відпустив хустку. Підвівся.
— Носитимеш дрова, — сказав він. — І слухатимеш. Бо інакше...
Він не закінчив. Просто повернувся і вийшов.
Житняк стояв, стискаючи кулаки. Нігті вгризалися в долоні, але він не розтискав пальців.
Лісна сиділа нерухомо. Потім повільно підняла руку і поправила хустку.
Панський двір був великий.
Житняк бачив його багато разів, але ніколи не звикав. Дім — двоповерховий, цегляний, з високими вікнами та зеленим дахом. Перед домом — сад, обгороджений залізною решіткою. За садом — конюшні, комора, стайня. Все чисте, побілене, з черепицею, що блищала на сонці.
А за воротами двору — хлів. Дерев'яний, похилений, з дахом, крізь який текло.
Житняк і Лісна стояли біля дровітні. Це була купа колод — старих, сухих, з тріщинами. Поряд лежала сокира — великі, важка, з дерев'яним топорищем.
Хромий Mikola показав на колоди.
— Рубай, — сказав він Житняку. — Все. До вечора.
Потім повернувся до Лісної.
— А ти будеш носити до комори. Там складай. Рівно. Щоб не падало.
Лісна кивнула.
Микола постояв, подивився на них. Потім пішов до панського дому. Зайшов через бічний вхід — той, яким заходила прислуга.
Житняк узяв сокиру. Вона була холодна, важка. Він поклав колоду на пеньок, замахнувся, вдарив. Сокира увійшла в дерево, застрягла. Він смикнув, витягнув, вдарив знову. Колода розкололася.
Лісна підняла половину. Понесла до комори. Йшла повільно, обережно. Копита її залишали сліди на вологій землі.
Житняк рубав далі. М'язи на руках напружувалися, спина боліла, долоні починали пекти. Але він не зупинявся. Колода за колодою. Удар, розкол, наступна.
Після третьої колоди він почув — щось шкребнуло об дерево. Звук тихий, ледь чутний. Він обернувся.
Лісна стояла біля комори. Тримала в руках шматок вугілля. Малювала на стіні — швидко, обривчасто. Житняк не бачив, що саме. Тільки те, що вона малює.
Потім вона побачила його. Зупинилася. Сховала вугілля. Підняла дрова і понесла далі.
Житняк повернувся до роботи.
Вони працювали до полудня.
Сонце стояло високо, пекло спину. Житняк скинув сорочку — вона прилипла до шкіри, заважала. Він повісив її на паркан, продовжив рубати. Груди в нього були мокрі від поту, на ребрах видно були старі шрами — від ременів плуга.
Лісна носила дрова. Туди-сюди, туди-сюди. Вона не зупинялася, не відпочивала. Тільки ходила — повільно, мовчки.
Житняк бачив — вона худне. З кожним днем все більше. Ребра проступають крізь сорочку, шия стає тоншою. Вона не їсть. Віддає свою їжу йому. Він просив не робити так. Вона не слухала.
Коли вона проходила повз нього з черговою охапкою, він зупинив її.
— Лісна, — сказав він тихо.
Вона подивилася на нього.
— Треба їсти, — сказав Житняк. — Будь ласка.
Лісна дивилася на нього довго. Потім кивнула. Один раз. Але він знав — вона знову не з'їсть.
Вона пішла до комори. Він дивився їй услід.
А потім почув голос.
— Вона тобі хто?
Житняк обернувся.
На порозі панського дому стояв хтось. Молодий чоловік — у сорочці, жилеті, з книжкою в руках. Обличчя в нього було бліде, волосся світле, зачесане назад.
Владислав. Син пана Радослава.
Житняк випустив сокиру. Опустив голову.
— Нікто, пане, — сказав він.
Владислав підійшов ближче. Став на відстані кількох кроків — не близько, але й не далеко.
— Дивишся на неї так, ніби вона тобі хтось, — сказав він.
Житняк не відповів.
Владислав помовчав. Потім подивився на Лісну — вона якраз виходила з комори.
— Вона та, що не говорить?
— Так, пане.
— Чому не говорить?
— Не знаю, пане.
Владислав кивнув. Відкрив книжку, перегорнув кілька сторінок. Почав читати вголос:
— «Стаття дванадцята. Душі підпалітні є власністю пана, на землях якого вони народилися або до земель якого були приєднані. Душі підпалітні зобов'язані працювати на пана без платні, без права відмови, без права відходу».
Він закрив книжку.
— Знаєш цей закон?
— Ні, пане, — сказав Житняк. — Не вмію читати.
— А чув про нього?
Житняк помовчав.
— Чув, — сказав він.
Владислав знову подивився на Лісну. Вона стояла біля комори, тримаючи дрова, і дивилася на них. Обличчя в неї було нерухоме.
— Є ще одна стаття, — сказав Владислав. — Вісімнадцята. «Душі підпалітні не мають права на потомство без дозволу пана. Потомство, народжене без дозволу, належить панові і може бути відділене від матері за його рішенням».
Житняк стиснув кулаки.
Владислав подивився на нього.
— Розумієш, про що я?
— Так, пане.
— Добре, — Владислав повернувся до дому. Зробив кілька кроків, зупинився. — Є ще один закон. Незаписаний. Той, що ти не почуєш ніде. Хочеш знати, який?
Житняк не відповів.
— Той, що можна змінити, — сказав Владислав тихо. — Якщо знати як.
Він зайшов у дім. Двері зачинилися за ним.
Житняк стояв, дивлячись на зачинені двері. Серце билося швидко, неправильно. У вухах шуміло.
Лісна підійшла до нього. Торкнулася плеча — хусткою.
Він подивився на неї. Вона дивилася на нього — очі широко відкриті, чорні.
— Я не знаю, що він мав на увазі, — сказав Житняк.
Лісна кивнула. Але він бачив — вона знає. Вона розуміє щось, чого він не розуміє.
Вона підняла руку. Показала на дім. Потім на ліс. Потім на нього.
Житняк не розумів.
Лісна зітхнула. Взяла його руку, перевернула долонею вгору. Намалювала пальцем на його долоні: лінію. Пряму, чітку.
Житняк подивився на лінію. Потім на Лісну.
— Між нами? — прошепотів він.
Лісна похитала головою. Показала на дім, потім на лінію на його долоні. Потім провела пальцем поперек лінії — перекреслила її.
Житняк зрозумів.
— Ти божевільна, — сказав він.
Лісна усміхнулася. Вперше. Він бачив її посмішку вперше за всі місяці. Вона була страшна — губи тріснуті, зуби білі на тлі темного обличчя. Але це була посмішка.
Вона стерла лінію з його долоні. Підняла дрова. Пішла до комори.
Житняк дивився їй услід. Потім подивився на свою долоню. Там, де була лінія, шкіра була чиста. Але він відчував — ніби щось лишилося. Ніби хтось написав на ній щось, чого не можна стерти.
Увечері Хромий Mиколa прийшов перевірити роботу.
Він оглянув комору — дрова лежали рівно, складені одне на одне. Кивнув.
— Непогано, — сказав він. — Завтра продовжите.
Житняк кивнув.
Микола подивився на Лісну. Вона стояла збоку, опустивши голову.
— Ти їла сьогодні? — спитав він.
Лісна кивнула.
Микола підійшов до неї. Схопив за підборіддя, змусив піднять голову. Дивився їй в обличчя довго.
— Брешеш, — сказав він. — Бачу.
Лісна не відповіла.
Микола відпустив її. Підійшов до Житняка.
— Ти їй даєш свою їжу?
Житняк мовчав.
— Відповідай.
— Вона не бере, — сказав Житняк.
— Але ти даєш.
Житняк кивнув.
Микола затягнувся люлькою. Дим пішов з носа, синій, густий.
— Слухай мене добре, — сказав він тихо. — Якщо вона помре з голоду — це буде твоя вина. Розумієш?
Житняк не відповів.
— Пан Радослав не любить, коли душі помирають даремно, — продовжив Микола. — Це збиток. А за збиток хтось має відповідати. Будеш ти.
Він повернувся до Лісної.
— А ти, — сказав він. — Якщо не хочеш їсти — твоя справа. Але якщо помреш — він, — він кивнув на Житняка, — отримає за це. Розумієш?
Лісна дивилася на Миколу. Потім на Житняка. Обличчя в неї було білим.
Микола плюнув під ноги. Пішов до воріт.
Житняк і Лісна лишилися на подвір'ї. Сонце сідало за ліс, небо ставало сірим. Вітер тягнув із полів — холодний, пахнув димом і мокрою землею.
Лісна підійшла до Житняка. Взяла його руку. Стиснула.
Він подивився на неї. Вона дивилася на нього — очі повні чогось, чого він не міг назвати. Не страху. Не жалю. Чогось іншого.
Вона підняла його руку до своїх губ. Поцілувала долоню — там, де малювала лінію.
Потім відпустила. Пішла до хліва.
Житняк стояв, дивлячись на свою долоню. Відчував — там, де вона торкнулася губами, шкіра пекла. Не від болю. Від чогось іншого.
Він стиснув руку в кулак. Пішов за нею.
Вночі Житняк не міг спати.
Він лежав на боці, дивлячись у темряву. Лісна спала поряд — дихала тихо, рівно. У неї на обличчі лежала тінь від вікна — смуга місячного світла перетинала її щоку, губи, підборіддя.
Житняк думав про те, що сказав Владислав. «Той, що можна змінити». Що це означає? Як можна змінити закон? Хто може?
Він думав про малюнок Лісної. Про лінію. Про те, як вона перекреслила її.
Він думав про те, що сказав Микола. «Якщо помреш — він отримає за це».
Він не хотів, щоб вона помирала. Але й не хотів, щоб вона жила так. У хліві. Під батогом. Без голосу.
Він простягнув руку. Торкнувся її плеча — обережно, щоб не розбудити.
Але вона не спала.
Вона відкрила очі. Подивилася на нього.
Житняк забрав руку.
— Вибач, — прошепотів він.
Лісна похитала головою. Потім взяла його руку. Поклала собі на груди — там, де серце.
Житняк відчув — воно билося. Швидко, сильно.
Вона тримала його руку там довго. Потім підвела до своїх губ. Поцілувала пальці — по одному. Повільно.
Житняк не дихав.
Лісна опустила його руку. Потім підвелася. Підійшла до стіни. Намалювала вугіллям: зірку. Нову. Третю.
Під зіркою — лінію. Перекреслену.
Вона обернулася до Житняка. Показала на малюнок. Потім на нього. Потім на себе.
Житняк подивився на малюнок. На перекреслену лінію.
— Я не знаю як, — сказав він.
Лісна підійшла до нього. Присіла поряд. Взяла його обличчя в долоні — обережно, ніжно.
Подивилася йому в очі.
Він бачив у її очах — не надію. Не віру. Щось інше. Те, чого в нього не було. Те, що не вмирало.
Волю.
Лісна відпустила його. Лягла назад. Закрила очі.
Житняк дивився на неї довго. Потім подивився на стіну. На перекреслену лінію.
Він не знав, що це означає. Але знав — щось змінилося. Між ним і нею. Між ними і світом.
Щось маленьке. Ледь помітне.
Але воно було.
І він відчував його — як відчуваєш тріщину в льоді. Не бачиш. Але знаєш: під ногами вже не твердо.