Пролог

Житняк пам'ятав день, коли його бабу продали.
Не весь день — тільки те, як вона стояла біля воріт і тримала в руках мішечок з насінням. Льону, здається. Або маку. Він тоді ще не розумів різниці. Розумів тільки, що баба стоїть не так, як завжди — занадто прямо, занадто тихо. І що мішечок у неї тремтить.
Пан Радослав тоді був молодший. Стояв поруч зі своїм батьком — старим паном, що помер через три роки. Житняк не пам'ятав його обличчя. Пам'ятав тільки чоботи — високі, з пряжками, які блищали на сонці так, що боліли очі.
Баба подала мішечок покупцеві. Той зважив його на долоні, кивнув. Сказав щось паново — Житняк не розібрав слів, тільки тон. Як про худобу. Як про мішок зерна.
Баба обернулася. Подивилася на Житняка. І тоді зробила те, чого робити було не можна — присіла перед ним на коліна. На обидва. На землю. При панах.
Хромий Микола тоді ще не був наглядачем. Був просто Миколою, що стояв збоку й стискав у руці батіг так сильно, що білі пальці видно було навіть здалеку.
Баба торкнулася сорочки Житняка. Там, де була вишивка. Маленька, червоно-чорна, на грудях — знак роду Вітрових. Вона не сказала нічого. Просто торкнулася. А потім встала і пішла за воротами.
Житняк біг за нею. Копита його застрягали в калюжі біля порогу, він упав, підвівся, біг далі. Кричав. Не пам'ятав, що кричав — може, «бабо», може, просто кричав.
Микола зупинив його. Не батогом — рукою. Схопив за сорочку, смикнув назад. Тканина затріщала. Житняк почув, як щось дзеленькнуло об каміння — нитка. Червона нитка з вишивки.
Баба не обернулася.
Це було дванадцять років тому. Житняк пам'ятав це так, ніби вчора. Ніби зараз. Ніби завжди.
Підпалітні вставали до схід сонця.
Не тому, що будили — просто знали. Хто не встав вчасно, того Хромий Микола виводив за гриву. А коли Микола тягнув за гриву, хтось завжди кричав. Не від болю — від того, що грива це святе. Це пам'ять. Це те, що лишалося.
Житняк прокидався від холоду. Хлів, де вони спали, був дерев'яний, з щілинами в стінах. Через них тягло вітром, і вітер пахнув гноєм, димом, мокрою глиною. Іноді ще сіном — коли пани косили луки за ярами.
Він лежав на боці, підібравши ноги. Людські руки — під голову, щоб не мерзли. Кінські ноги — зігнуті, щоб займати менше місця. Лісна спала поряд. Вона завжди спала поряд, хоча ніхто їм не казав. Просто так вийшло — після того дня, коли її привезли.
Житняк не знав, звідки її привезли. Вона не могла сказати. Горло в неї було… не порізане. Гірше. Хтось колись давно, коли вона ще була дитиною, зробив щось таке, що голос у неї залишився, але слова — ні. Вона могла тільки видавати звуки — низькі, хрипкі, як у вороні, що підстрелили, але вона ще жива.
Перші кілька місяців вона не підходила ні до кого. Стояла в кутку хліва, головою до стіни, і тремтіла. Навіть коли давали їсти. Навіть коли Хромий Микола наказував виходити на роботу.
Один раз він її вдарив. Не батогом — кулаком. Прямо в людську частину, в ребра. Вона впала, але не заплакала. Не закричала. Тільки дивилася на нього — очі великі, темні, порожні.
Микола відступив. Житняк бачив це. Відступив, ніби від чогось страшного.
Того вечора Житняк приніс їй хліба. Положив на підлогу, не підходячи близько. Вона не взяла. Тільки подивилася на хліб, потім на Житняка. Потім знову на хліб.
Наступного дня він приніс води. Вона випила. Не дивлячись на нього.
Через тиждень вона вперше торкнулася його плеча. Не рукою — хусткою. Білою хусткою, єдиним, що в неї було. Вона торкнулася, і Житняк відчув — не тканину. Відчув щось інше. Ніби хтось сказав йому: «я бачу тебе». Не «я знаю твоє ім'я». Не «я розумію». Просто — «я бачу».
З того дня вона спала поруч.
Схід сонця над Хуторинням був сірий.
Не тому, що небо було сірим — просто світло виходило крізь туман, крізь дим, крізь той бруд, що завжди висів у повітрі над панськими землями. Сонце підіймалося десь за лісом, але до хліва доходило вже вимученим, втомленим, ніби йому теж треба було працювати.
Житняк устав першим. Відсунув Лісну від себе — обережно, щоб не розбудити. Вона не прокинулася. Спала, підібравши коліна до грудей, обхопивши себе руками. Хустка її сповзла з голови, і він бачив її волосся — коротке, неохайне, порізане, ніби хтось робив це сокирою.
Він не знав, хто порізав. Не питав. Питати було небезпечно.
Житняк вийшов із хліва.
Надворі було холодно. Ще не зима, але вже не осінь — та пора, коли земля твердішає, а ранки пахнуть льодом. Він постояв, дихаючи паром. Копита його застигли за ніч — тепер треба було розім'яти, щоб не кульгати. Він переступив з ноги на ногу, потім потягнувся — людськими руками вгору, спиною назад. Щось хруснуло в хребті.
Біля колодязя стояв Хромий Mикола.
Він не дивився на Житняка. Курив люльку — коротку, глиняну, з тріщиною збоку. Дим від неї йшов вгору, синій, різкий. Пахло тютюном і чимось іще — може, дьогтем. Може, кров'ю.
Житняк підійшов до колодязя. Опустив відро. Воно шкребнуло об стінки, плюхнуло на дно. Він почав тягнути — мотузка різала долоні, але він не відпускав. Відро піднялося, хитке, наполовину порожнє. Вода в ньому була темна, з плівкою чогось зеленого.
— Пий, — сказав Микола.
Житняк не подивився на нього. Зачерпнув воду долонею, випив. Вона була холодна, смакувала залізом і глиною.
— Сьогодні в поле, — сказав Микола. — Пан Радослав каже, є ще ділянка. Треба оре до заморозків.
Житняк кивнув.
— І веди ту, — Микола кивнув на хлів. — Лісну. Нехай теж працює. Досить їй сидіти.
Житняк стиснув долоні. Вода витекла між пальців.
— Вона не може, — сказав він. — Ви ж бачили.
— Бачив, — Микола затягнувся люлькою. — І що? Руки в неї є. Ноги є. Значить, може.
— Вона не витримає, — Житняк сказав це тихо, але так, щоб Микола почув.
Микола повернувся до нього. Обличчя в нього було важке, з глибокими зморшками біля рота. Очі — маленькі, темні, втоплені. Він дивився на Житняка довго. Потім усміхнувся.
— Не витримає, — повторив він. — А ти витримаєш?
Житняк не відповів.
— Ти витримаєш, — сказав Микола. — Бо ти — розумний. Бо ти знаєш, що буде, якщо ні.
Він повернувся і пішов до панського двору. Кульгав — ліва задня нога в нього була коротша, зламана колись, зрослася неправильно. Від цього він хитався під час ходьби, ніби човен на хвилях.
Житняк дивився йому вслід. Потім подивився на воду у відрі. Там, на дні, плавало щось біле. Може, пір'я. Може, папір.
Він опустив руку, витягнув. Папір. Маленький клаптик, розмоклий, з розмитими літерами. Він не вмів читати, але бачив — там було написано щось паново. Якесь слово. Може, ім'я.
Він сховав папірець за пазуху. Потім набрав нове відро води і поніс до хліва.
Лісна прокинулася, коли він поставив відро біля неї.
Вона не здригнулася, не підскочила — просто відкрила очі. Подивилася на нього. Потім на відро. Потім знову на нього.
Житняк присів поряд.
— Треба пити, — сказав він.
Вона не поворухнулася.
— Микола каже, сьогодні в поле, — сказав Житняк. — Каже, ти теж маєш йти.
Лісна подивилася на свої руки. Вони в неї були тонкі, з виступаючими костяшками пальців. Нігті обламані, шкіра тріснута. Вона підняла праву руку, торкнулася горла. Там, де колись був голос.
Житняк не знав, що сказати. Він ніколи не знав, що сказати їй. Слова не допомагали. Вони нічого не змінювали.
Він простягнув руку, торкнувся її плеча. Вона не відсмикнулася. Дивилася на нього — очі великі, темні, без сліз.
— Я буду поряд, — сказав він.
Вона кивнула. Один раз. Потім взяла відро і випила.
Поле починалося за ярами.
Житняк йшов попереду, тягнучи плуг. Лісна йшла позаду, несучи мішок з насінням. Мішок був важкий — видно було по тому, як вона згиналася під ним, як копита її застрягали в глині.
Хромий Микола йшов збоку, з батогом у руці. Він не говорив. Тільки курив і дивився вперед, туди, де небо зустрічалося з землею.
Поле було велике. Житняк не знав, скільки в ньому десятин — не вчили рахувати. Знав тільки, що воно тягнулося до лісу, а ліс був далеко. Так далеко, що дерева здавалися маленькими, як гілки, забиті в землю.
Плуг був старий, залізний, важкий. Житняк чіпляв його за ремені на грудях — людських грудях, там, де кінчалася сорочка. Ремені різали шкіру, але він не знімав. Якщо зняти — Микола б побачив. А якщо побачив би — дав би новий плуг. Ще важчий.
Він став у початку поля. Натягнув ремені. Плуг скрипнув, зарився в землю. Житняк штовхнув — копитами, ногами, всім тілом. Плуг поїхав.
Земля була холодна, тверда, з каменями. Плуг чіпляв камені, підкидав їх, застряв. Житняк смикав, тягнув, відчував, як ремені вгризаються в м'ясо. Дихав важко, ротом, паром.
Лісна йшла за ним. Кидала насіння в борозну. Він не бачив її, але чув — як шкребне мішок об землю, як тихо дзвенькають камінці під її копитами.
Хромий Mikola курив.
Вони працювали до полудня.
Житняк не знав, коли був полудень. Знав тільки, що сонце стояло високо, і тінь від нього була коротка, як обрубок. Спина в нього палала. Груди — там, де ремені — теж. Він відчував, як кров розмочує сорочку, як вона липне до шкіри.
Микола свиснув. Один раз.
Житняк зупинився. Плуг застряг у борозні. Він стояв, дихаючи, не випускаючи ременів.
— Їсти, — сказав Микола.
Житняк відчепив плуг. Ремені лишилися на грудях — він не зняв, бо знав: якщо зняти, то не зможе знову надіти. Шкіра розбухне, і ремені не налізуть.
Лісна сіла на землю. Поклала мішок поруч, обхопила коліна руками. Вона не дивилася на Житняка. Дивилася кудись убік, туди, де ліс.
Микола дістав з торби хліб. Два шматки — один більший, один менший. Кинув більший Житняку, менший — Лісній.
— На, — сказав він. — І швидко. Ще половина лишилася.
Житняк підняв хліб. Він був сухий, твердий, з тріщинами. Пах кислим. Він надкусив — зуби заболіли, але він жував. Ковтав, не розжовуючи до кінця.
Лісна не їла. Тримала хліб у руках, дивилася на нього.
— Їж, — сказав Житняк.
Вона подивилася на нього. Потім на хліб. Потім простягнула руку і подала йому свій шматок.
— Не треба, — сказав Житняк.
Вона не забрала руку. Тримала хліб, дивлячись на нього.
Житняк узяв хліб. З'їв. Він смакував гірше, ніж його власний.
Після роботи вони поверталися тією ж дорогою.
Сонце сідало за ліс, і небо ставало червоним. Не яскраво-червоним — тьмяним, ніби в ньому розчинили кров.
Житняк ледве йшов. Копита його підкошувалися, груди пекли, в роті був смак солі і заліза. Він тримав плуг на ремені, боячись відчепити — якщо відчепить, то впаде.
Лісна йшла поруч. Мішок у неї був порожній, але вона тримала його, немов він усе ще був важкий.
Коли вони дійшли до хліва, Хромий Mиколa зупинив їх.
— Завтра так само, — сказав він. — І післязавтра. Поки не засієм.
Житняк кивнув.
Микола подивився на Лісну.
— А ти, — сказав він. — Ти їстимеш. Розумієш?
Лісна не відповіла. Не подивилася на нього. Просто стояла.
Микола затягнувся люлькою. Потім плюнув під ноги і пішов.
Житняк заліз у хлів. Впав на підлогу, на бік. Груди пекли так, що він не міг дихати нормально. Дихав урвисто, хапаючи повітря ротом.
Лісна лягла поряч. Не торкаючись. Просто поряд.
Вони лежали так довго. Не говорили. Не було що говорити.
А потім Житняк відчув — вона торкнулася його плеча. Не рукою. Хусткою.
Він не поворухнувся. Тільки закрив очі.
І згадав бабу. Як вона стояла біля воріт. Як тримала мішечок. Як торкнулася вишивки.
Він торкнувся своєї сорочки. Там, де була вишивка. Тепер там була дірка. Маленька, рівна, як від ножа.
Він тримав пальці на дірці і не забирав їх до самого сну.