розділ 4

Скільки ми так пролежали на холодній підлозі й гадки не мою. Мені здавалося, що моя свідомість покидала мене кілька раз. Точно якісь провали в пам’яті з’явилися.

Тіло усе трусило від страху. Ще такою беззахисною я ніколи себе не почувала. Те, що творилося в цій квартирі, наводило скажений жах. Хотілося якомога швидше покинути це місце. З усім цим божевіллям, що в ньому твориться. Тільки ось…

Я розуміла, що це ще не все. Чомусь була впевнена, що дівчинка таки жива. Тільки потрібно зрозуміти де вона. Бо оце ось, що було біля нас, точно не вона. Тільки та примара також зникла, ніби її й не було. В приміщенні панувала мертва тиша. Тиша, яка важким тягарем падає на вуха. Тільки й чутно наше шумне дихання.

- Пішли звідси, Ір. – прохрипів збоку Ярослав.

Чудові слова, так і кортить вхопитись за них та забратись звідси якомога далі. Але щось мене зупиняє, сама не розумію, що мною керує. Впевнена, що розгадка тут, в цій квартирі.

- Ні, Яр. Зайдемо ще раз у спальню дівчинки. Ми щось пропустили. – мовила я, та стала підійматись на ноги.

Ярослав швидше оговтався та поспішив мені допомогти. Я бачила по виразу його обличчя, що моя ідея затриматись, йому зовсім не до вподоби. Та покинути все як є, я не могла. Просто відчувала, що все відкриється тут.

Ми піднялися й оглянулись навколо. Квартиру заливало денне світло, й таке враження, що все, що відбувалось до того просто жахливі ведіння, які нам пощастило бачити двом одночасно.

Я першою поспішила до спальні Вероніки. Більше не намагалася використати свої здібності. Стала заглядати в шафу, шухляди, під ліжко. Цього разу все довго роздивлялася, ніби бачила вперше.

- Наші вже все тут перевірили. Нічого підозрілого не знайшли. – повідомив Ярослав, але також зазирав у кожен куточок.

- Яр, глянь, дзеркало на місці в коридорі? Думаю, саме його потрібно шукати… - кинула йому і знову повернулась до пошуків зачіпок в цій кімнаті.

Я була впевнена, що це повинне бути саме тут. Що Вероніка і є наша ниточка, щоб розплутати цей клубок.

Ярослав на кілька хвилин покинув мене, й швидко повернувся.

- Нічого немає. Знаєш, Іро. Мені вже здається, що то все просто якась мара на нас найшла. – похитав головою чоловік та втомлено відкинувся на одвірок.

- Яка мара, Яре?! Ти сам там був, сам все бачив… - вигукнула я.

- Ну, зараз я б не повірив би сам собі. Й точно нікому б про це не розповідав… - пробубнів собі під ніс чоловік.

- Я знаю, що це досить незвично. Містично й неймовірно. Але коли ми чогось не знаємо, це не означає, що воно неможливе. – спокійно проговорюю я та ловлю погляд приятеля. – Я впевнена, що нам потрібне оте дзеркало, яке ми якоби бачили. Саме воно нас привело в ту кімнату й до того…

- Духа? Примари? Химери? – почав перебирати назви, щоб якось схарактеризувати те, що ми бачили.

- Химери… будемо це називати химерою. – кивнула я.

- Ти думаєш, воно має бути тут? В цій кімнаті? – спитав мене Яр, вже погодившись залишитись.

- Не знаю, здається я вже все навколо оглянула. – знизала я плечима, та розчаровано озирнулась навколо.

- Під подушкою дивилась? Кажуть дівчатка люблять ставити туди важливі речі… - слабо всміхнувся товариш та направився до ліжка.

Скинув покривало, перевернув подушки, й не знайшовши там нічого, підняв матрац…

- Ну ось, люба! Я був близько, а тепер ще ближче. Є твоє дзеркало, якщо це знову не видіння. – поманив мене ближче чоловік, продовжуючи утримувати матрац підваженим.

Тільки на мить мене полонили сумніви, та все ж я зробила перший крок в бік Ярослава. Ще секунда для роздумів і дзеркало опинилося в моїх руках. Холодне мов крига, так і хотілося його кинути під ноги й не торкатись його.

Мої відчуття були дивні. Холод ніби пробирався під шкіру й усе в середині покривалось льодом. Думки ставали плутані й уже губилась в тому, що я маю робити далі.

- Яр, дай мені щось, в щоб я його загорнула, — прохрипіла я.

Ярослав швидко кинувся мені на допомогу, за кілька секунд приніс мені ті чисті кухонні рушнички, які так ладно висіли на гачечках в кухні.

- Що думаєш з ним робити? – спитав мене Яворський, коли я вже замотала те дзеркало й воно перестало на мене впливати.

- Буду займатися своєю роботою. Дізнаюся, що воно таке спочатку, а потім, що з ним робити. – прокоментувала я.

Я рушила до виходу та біля дверей довелось почекати Яворського. Він вирішив ще раз обійти квартиру. Наче шукав докази того, що те що ми бачили було реальним, а не груповою галюцинацією.