розділ 3

В голові туман, тіло ніби не моє. Ледве поворухнулась. Розплющила очі й розгубилась ще більше. Навколо темнота, хоч око виколи.

- Яр? - хрипло озвалась я.

- Ти як? – одразу відповів чоловік і я відчула як він поруч поворухнувся.

Намацав мою руку та міцно стиснув долоню.

- Норм, а ти?

- Могло б бути краще. – тихо відповів він.

Ми поволі піднялись на ноги. В повній темряві зовсім втратили відчуття простору і часу. Та за кілька секунд Яворський витяг свій телефон та увімкнув ліхтарик. Посвітив ним навколо, це дало змогу зрозуміти, що ми досі перебуваємо в тому ж коридорі, в тій же квартирі.

- Не знаю як ти, а я б не гаяв часу і йшов звідси якомога далі. – тихо проговорив він, зловив мене за руку та потягнув до виходу.

Та вийти нам не судилося. Двері були зачинені.

- Дідько! – нагадався Ярослав, почав шукати ключі в себе в кишенях.

- Хіба ти зачиняв двері? – шепотом спитала я.

Не розуміла цього відчуття, але мені здавалося, що потрібно поводитись дуже тихо. Бо якось підсвідомо розуміла, що ми тут не одні.

- Ні, — трохи здивовано відповів він, але продовжив пошуки ключі.

Проте, відшукати їх йому не вдалось. Темноту і тишу прорізав жахливий крик, й у залі стало спалахувати блакитне світло.

Ми обоє завмерли на місті. В душі оселився небачений страх, й до кісток пробирав холод.

Ярослав першим сіпнувся вперед, щоб глянути, що там відбувається. Крик різав вушні перетинки, що хотілося прикрити вуха і втікати з усіх ніг. Та за мить усе припинилось.

Ми уже стояли у дверях гостьової кімнати, коли побачили Вероніку, яка сиділа під диваном, обійняла себе за коліна й покачуючись все проговорювала: «Ні, ні, не чіпай їх! Допоможіть, допоможіть!», крізь сльози й схлипи ці слова важко було розібрати.

Яворський підійшов до неї впритул. Поклав руку на її плече, щоб привернути увагу. І тихо, проговорив, намагаючись її заспокоїти.

- Все гаразд. Тихенько!

- Ні, ні! не гаразд… - закричала вона, й стала відсовуватись від нього.

Нарешті і я змогла опанувати себе й підійти ближче. Цього разу атмосфера у квартирі в рази змінилася. Вже не відчувалося тієї пустоти, яка була раніше.

Зараз тут витала аура страху і болю.

- Вероніка, заспокойся. – рівно проговорила я.

Коли дівчинка побачила мене, то деякий час не відводила від мене погляду. Потім, ніби наважившись, кивнула сама собі. По її щоках покотилися градом сльози. Я підійшла до неї й обійняла, щоб хоч якось її заспокоїти.

І на одну мить я пошкодувала через це. Адже цього разу я бачила усе, а краще б не бачила нічого...

Ледве стримала себе, щоб не відсахнутись. Натомість ще сильніше притисла дівчинку до себе. Не знаю, скільки ми так простояли. Кілька хвилин чи набагато більше… але схлипи Вероніки ставали все рідші, а згодом і зовсім зникли.

- Розповіси нам, що трапилось? – першим порушив мовчанку Ярослав, коли зрозумів, що буря минулася й дівчина трохи заспокоїлась.

- Я… я не знаю… - хрипло відповіла вона, продовжуючи чіплятися в мене.

- Ні, ти все знаєш. Ти єдина все знаєш… - рівно відповіла я.

- Я не вірила, мені здавалося, що це все сон. Поки він не з’явився, й він був реальний…

- Іро, ти щось розумієш? – спитав мене Яворський.

Я легко відсторонила дівчину від себе. підштовхнула її до дивану, щоб вона там сіла й присіла напроти неї.

Те, що мені вдалося розгледіти, це було… це був момент, коли її батьки загинули. Коли все світло у квартирі згасло, а в їх вітальні з’явивсь чужинець. Він, у темному плащі з каптуром на голові, його обличчя було скрите, піднявся в повітря й почав кружляти навколо себе створюючи навколо блискавки блакитного світла. Батьки вероніки мов зачаровані стояли напроти й не проронивши слова тільки спостерігали за ним, а потім стали наче заклякати, очі наповнювалися страхом та безпорадністю. Вони наче закам’янілі рухнули на землю. Весь цей час Вероніка несамовито кричала та благала про допомогу.

Тільки ось… це все уже відбулося… двома днями раніше. Й ми з Яворським опинилися в цій квартирі, бо розгрібали наслідки. А зараз, перед нами сидить та сама дівчинка, яку ми шукали…

Я оглянулася навколо. З того, що я бачила, поруч повинні лежати тіла батьків Вероніки. Та їх не було. У квартирі були тільки ми троє.

Мене всю охоплював липкий страх. Я зовсім не розуміла, що коїться. Якщо хтось думав, що маючи незвичні здібності, я мала бути до подібного готова, то він сильно помилявся. Не готова, до слова, зовсім.

Коли я створила «Підозру», своє детективне агентство, то мої розслідування стали набагато простіші. До мене зверталися по різних питаннях, й по таких банальних як перевірити вірність чоловіка чи дружини, віднайти дальніх родичів, з якими втратився зв’язок. З’являлися люди з тим, щоб перевірити нових сусідів, які дивно себе вели. Я була тим задоволена. Більше не мала справи із вбивствами, викраденнями й тому подібним, що встигло сильно мені нерви потріпати…

А ось сьогодні я сильно жаліла, що вплуталась в усе це. Й зла була на свою кішку, яка підштовхнула мене до цієї справи. Й зараз пригадала її поведінку, адже вона реагувала на фото дівчини дуже дивно. Вона наче нападала на її зображення і лякалася його одночасно.