розділ 2

Вечір я провела за вивченням документів, які переслав мені Ярослав. Нічого дивного в них не знайшла, до того часу як трапилась та подія, сім’я видавалась звичайнісінькою. Обоє батьків працювали, єдина дочка 14 років – навчалася у школі. Відмінницею не була, але й задніх не пасла.

Родичка, яка їх знайшла, являлася сестрою чоловіка. З того, що змогли в неї випитати, випливало, що вони раніше домовились про зустріч і її візит не був несподіваним. Тому то вона й дивувалась тому, що ніхто не спішив відчиняти їй двері. А далі, за її словами, як і з моїми думками, випливає висновок про те, що це була аж зовсім звичайнісінька сімейка.

«Тільки не зовсім» - пробурмотіла собі під ніс, адже випадок і справді дивний. І те, що мені не вдається нічого побачити – трохи напружує. Та заспокоюю себе тим, що фото міг вже сам Яворський видрукувати, а не взяти з квартири. На місці вдасться побачити набагато більше.

Так я думала рівно до того моменту, поки не проходжувалася по цій таємничій квартирі й не відчувала себе як у вакуумі, адже нічого не було. Ні спогадів, ні картинок, жоден предмет не передавав своєї історії. Не квартира, а зачароване місце якесь.

Про такий момент я все життя мріяла — нічого не бачити. Але коли він настав, зовсім цьому не тішилась, адже ось якраз сьогодні мені потрібні мої вміння, мені потрібно побачити більше ніж видно неозброєним оком. Але нічого…

- Що скажеш, Іро? – запитав мене Ярослав, він покладав великі надії на мене.

Тільки, здається, цього разу мені доведеться його розчарувати.

- Нічого. Я казала тобі вчора, що нічого не бачила з того, що тут відбувалося й зараз нічого не бачу. Ніби тут ніхто ніколи не жив, не торкався до речей, не переставляв їх.

- Вони живуть в цьому домі, в цій квартирі 12 років.

- Я знаю, читала. Однак, я зовсім нічого не бачу й не відчуваю.

- Може ти цей… - запнувся на слові товариш, — Може ти втратила свій дар.

- Не мели дурниць, дурко! Тебе то я наскрізь бачу. – огризнулась йому у відповідь.

- Ти ж казала, що не робиш такого щодо своїх? – здивовано перепитав він.

- А ти думаєш, що тільки тобі на думку спало те, що мої здібності розчинились в повітрі? Ось, на тобі й перевірила… - відмахнулась від нього та продовжила вивчати обставу у квартирі.

Ну не може бути такого, щоб ні за що не можна було зачепитись! Не дивно, що Яворський прибіг до мене. Ця справа й мене заводила в тупик.

І все ж дивно було. У квартирі жило троє людей. Один з них – дівчинка-підліток. А в хаті стерильна чистота. Вам давалося таке бачити, щоб в місці, де живуть люди, було настільки прибрано? Кожна річ мала своє місце, на кухні весь посуд поскладаний, полотенця чистенькі, наче тільки куплені акуратно висять на гачечках, ложки, вилки у шухлядах поскладані в рівненькі стопочки…

Єдина кімната, яка хоч трішки походила на жилу – це кімната дівчинки. В ній також був порядок, але всюди були розставлені особисті речі. Ручки, підручники, статуеточки, м’які іграшки. Навіть на стільці був недбало кинутий джемпер зниклої дівчинки.

Я взяла його до рук і з розчаруванням відклала – нічого. З пам’яті виринула картинка. Коли я тримала фотографію дівчинки, то бачила її в темній кімнаті, перелякану і в цьому ж джемпері. Стала оглядатися навколо, вже прискіпливіше вивчати обстановку. Вона була саме в цій кімнаті.

- Яр, — тихо мовила, але увагу приятеля все ж привернула, — Я вчора казала, що дівчинка жива.

- Вероніка…

- Що?

- Дівчинку звати Вероніка, — поправив мене Ярослав.

- Так от, я гадала, що бачила теперішнє. Це була моя помилка. Я бачила минуле, її в цьому светрі, в цій кімнаті… про те, де вона зараз нічого сказати не можу.

- Що ж виходить?

- Виходить, що ми ні на крок не наблизились до розгадки… - підсумувала я свої спостереження.

- Толку з тебе ніякого, — вирішив підколоти мене Яр.

- Ти краще ділися тим, що ви самі нарили, чи ти справді думав, що я прийду й зроблю за тебе всю роботу?

Ми покинули кімнату Вероніки й уже направились на вихід з цієї стерильної квартири. Стерильної в плані порядку й у плані спогадів. Ніби в ній ніхто ніколи не жив… якби ж то так…

Вже біля самого виходу я зачепилась поглядом до дзеркала, яке висіло на стіні, одразу при вході. Дивно, що я одразу не звернула на нього уваги, таке враження, ніби кілька хвилин тому його там і не було.

Якась невідома сила потягнула мене до цього люстерка, яке дивним чином вирізнялося від інтер’єру сучасної квартири. Воно було ніби з минулого століття, овальної форми, в сріблястій рамці, з цікавим гравіюванням. Таке б я точно не пропустила… тоді звідки воно взялося?

Мов зачарована підійшла до нього ближче і заглянула. Та замість того, щоб побачити своє відбиття, я бачила цю квартиру, повністю відзеркалену, що не дивно в дзеркалі, але я бачила більше ніж воно могло б мені показати.

Адже, за законом, там би мало бути моє відбивання та стіни позаду мене. Але ні… ось вітальня, по якій крокує чоловік за ним йде жінка, жестикулює та щось йому говорить, а на дивані розмістилась та сама дівчинка, Вероніка.

- Що це за чортівня? – здивовано мовив за моєю спиною Ярослав.

Я перевела погляд на чоловіка, він зовсім зблід і на всі очі витріщався в дзеркало.

- Що ти бачиш? – запитала я його.

Хоч я й мала дивний дар, але це єдина дивина, яка траплялася зі мною за все життя. Я ніколи не мала справу з чимось незвичним, магічним, непояснимим. Хоча чула про таке. Та й хто не чув? Чого тільки люди не придумають, щоб їм цікавіше було.

- Я бачу їх. У вітальні. Всіх трьох. – пояснив мені Яворський, так і не відвівши погляду від дзеркала.

- Ну, добре. – чомусь прошепотіла я, ніби ті люди могли знаходитись тут й почути нас, — Ми бачимо одне й теж.

- А могло бути інакше? – також пошепки спитав Яр.

- Ну, судячи з усього, всяке могло бути…

- Що будемо робити? – спитав хрипло Ярослав, досі не відійшов від шоку.