розділ 1

Сьогодні був звичайнісінький осінній вечір. На дворі дощило, в дома було досить прохолодно й скучно. Тому я залишилась у своєму кабінеті, який слугував мені й приймальнею для клієнтів. Але, оскільки робочі години завершились, то я дозволила своїй муркотунці Джині приєднатись до мене.

В робочий час я не була настільки поблажлива до неї. Все ж киця, яка може всістися на столі, й шипіти, коли ти намагаєшся її звідти зігнати, погана реклама для мого агентства. Та й, взагалі, моя дівчинка ще та собі нахаба. До того ж як і її хазяйка добре розбирається в людях. Й не терпить покидьків, які також мають нахабство сюди заглядати.

Ну не всі ж знають, що я й детектив не простий. Ніколи не була простим. Бачити те, що не бачать інші, заглядати в минуле, та й взагалі – коли захочу, то можу проглянути життя людини від її народження до цього дня. Але тільки минуле. Все що я можу, це бачити те, що вже трапилось. Ну й інколи те, що відбувається в цей момент, але ніколи не майбутнє. Воно для мене закрите.

В дитинстві я боялася цього дару. Мати сміялася з моїх розповідей, відмахувалась, казала, що в мене надто бурхлива уява. Та, коли в 13 років, я провела усе літо в селі у своєї бабусі, мами батька, то вперше мої слова були почуті дорослим й сприйняті як правда.

Баба Марина тоді кожного вечора зі мною говорила й вчила. Вчила, тому що й сама мала подібні здібності. Вона мені й розповіла, що цей дар передається в їх сім’ї по жіночій лінії, а вона вже думала, що на ній все закінчилось, оскільки мала трьох синів, які з достатком нагородили її внуками чоловічого роду, ну й мене…

Але оскільки ми рідко навідувались до старенької в гості, то вона й не припускала, що цей дар проявився в мене.

Я більше не відчувала себе божевільною. А вчилася його приймати, користуватись, й блокувати. Бо як же ж це важко, жити поряд з людьми й все про них знати. Так… на рідних й близьких друзів в мене стояв блок. Люди ж повинні мати хоч якусь загадку.

З часом я змогла застосовувати свої сили тільки тоді, коли сама того хотіла, відсторонюючись від того безмежного потоку інформації, який лився на мене з усіх боків.

Коли діло дійшло до вибору професії я й вибрала відповідну. Щоб мої можливості могли бути застосовані там де потрібно. Довгий час я працювала в поліції. Так, я маю чималий досвід роботи детективом. Саме тому моє агентство не погано так трималось й приносило чималий прибуток.

Чому я вирішила звільнитись й почати власну справу? Та власне тому, що згодом я просто не витримувала того напруження і жаху, в якому мені доводилося жити. Коли мої колеги, бачили тільки упаковування, я бачила вміст. Коли вони дивились на труп, я бачила, що відбувалося з тим нещасним в останні хвилини життя.

Звичайно зі мною відділ мав майже 99% розкриття справ. Та я втомилася, вигоріла. Тому пішла у свій заслужений відпуск. А мої колеги досі направляють до мене людей, з якимись дрібничками. Перший час, це допомогло мені розкрутитись. За це я їм дуже вдячна. Тепер я могла сама вибирати справи, якими хотіла займатись.

Проте, і я їм досі допомагала. Коли вони заходили в тупик й ніяк не могли знайти злочинця, йшли просити в мене допомоги. Я ж добра тітонька, рідко коли набиралась нахабства їм відмовити.

Я сиділа за столом та переглядала робочу пошту, на яку й отримувала замовлення від клієнтів. Спочатку читала, вибирала цікаві випадки, тоді вже зв’язувалася з замовником й тільки після першої очної зустрічі вирішувала чи буду братись за справу, чи ні.

Так і зараз. Відмітила адресатів, яким завтра стану відписувати. Час від часу погладжувала свою воркотуху. Джина кожного разу, коли я її торкалася, підіймала на мене свої сині очі, дивилась і давала згоду на те, щоб я продовжувала гладити її по спинці.

Кицюня в мене мала той ще характер. Її подарували мені колеги, коли я звільнялася. Маленький ніжний комочок, Тоді її хутро було майже все біле, це вже потім моя сіамочка показалась в повній красі. Й характер її був ще той, таке враження, що то вона господиня в моєму домі, а не навпаки. Та все ж ми розумілися.

В повній тиші кабінету я почула грюкіт у двері. Хто ж це вирішив добуватись до мене в таку пізню пору? Те що світло в офісі світиться, ще не значить, що відчинено. Табличка з годинами роботи все ж висить, та і я домовляюсь з клієнтами про зустріч, адже не проводжу весь день за столом.

Офіс мій розміщений на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Зі своєї трикімнатної квартири я виділила одну кімнату під офіс для агентства, а решта — моя особиста зона. Так зараз багато підприємців промишляють. Адже орендувати офісні приміщення надто дороге задоволення.

Тяжко зітхнувши попленталась до дверей, які вели з вулиці прямо в агентство. Ще не торкнувшись ручки, я вже знала, хто стоїть з іншої сторони.

Ярослав, мій колишній напарник. Одразу прийшло розуміння, що сьогодні він не з дружнім візитом. Товаришу потрібна допомога. Відчинила двері та зустрілась поглядом з Яворським.

- Які люди, й з порожніми руками. – посміхнулась я, коли побачила винуватий вираз обличчя Яра.

- Вибач, щось я не подумав. – знизав плечима чоловік та ступив крок вперед.

Я посторонилась, пропускаючи товариша в середину.

- Ну розповідай. Що цього разу привело тебе до мого порогу? – одразу почала я допитуватись, сама ж знову присіла у своє крісло.