Епілог

Минав рівно рік після тих п’яти днів, що перевернули моє життя. Аня і я були на прогулянці біля озера, де я колись врятував її від авто. Тепер ми проводили час разом майже щодня, але цей день був особливим — я вирішив зробити шалено романтичний та смішний жест.
На березі стояла маленька човнова станція. Я підсунув Аню до старої лодки.
— Сьогодні ми пливемо, — сказав я серйозним тоном, хоча всередині все тремтіло.
— Лодка? Кайроне, ти не збираєшся потопити мене, правда? — хитро посміхнулась вона.
Я натиснув кнопку мотору, і лодка повільно рушила по озеру. Сонце ледь торкалося води, вітер розвіював її волосся, і я відчував, що це ідеальний момент.
Я витягнув маленьку коробочку з кишені, став навколішки… і саме тоді каблучка вислизнула з пальців і впала у воду.
— Бляха, ні! — вирвався крик із моїх губ.
— О, класно… — Аня розсміялась так, що ледве не впала з сидіння.
Не думаючи, я стрибнув у воду. Вода була крижана, але я таки дістав каблучку. Виліз на човен, мокрий, волосся липло до обличчя, серце шалено билося. Аня вже реготала так, що не могла видихнути.
Коли я намагався сісти поряд, лодка хитнулась, і тепер у воді нас було двоє.
— Кайроне, ти що, завжди такий катастрофічний? — сміялась вона, тримаючись за край човна.
— Я просто прагну, щоб цей момент був незабутнім! — відповів я, намагаючись зберегти рівновагу.
Я прилаштувався ближче, серйозно подивився їй у очі і тихо сказав:
— Аню… ти зробила моє життя повним і безумовним. Ти — моє все. Тож… ти вийдеш за мене?
Аня, ледь стримуючи сміх, обхопила моє мокре обличчя і сказала:
— Так, Кайроне… так!
Я одягнув їй каблучку, ми обоє реготали, мокрі, з холодними ногами, ледь не перекинули човен, але шалено щасливі, стоячи посеред озера. Там, де наше життя колись почалося, ми вперше відчули, що воно тепер набуло справжніх фарб — смішних, гарячих і неймовірно щасливих одночасно.