Глава 6

День четвертий почався інакше. Світ прокинувся тихо, ніби обережно, щоб нікого не розбудити різким звуком. Небо затягнули густі хмари — важкі, свинцеві, вони повільно пливли над містом, притискаючи його до землі. Повітря стало прохолодним, наповненим запахом сирого асфальту й вологи, що осіла на листі дерев. Я сидів на лавці біля її під’їзду ще з самого світанку. Двір був майже порожній. Лише двірник неквапливо змітав мокре листя в купи, а десь на балконі хтось виставив чашку з гарячою кавою — пара здіймалася в повітря, розчиняючись у прохолоді ранку.
Вітер торкався мого обличчя, зазирав під комір куртки. Легка синя кофта вже не здавалася такою теплою, як у перші дні. Я закинув руки за голову і дивився на небо.
От-от піде дощ. У повітрі відчувалося напруження — як перед іспитом. Як перед вироком.

Дощ уже йшов по-справжньому. Спочатку це були обережні краплі, ніби небо лише пробувало силу, а тепер — впевнена, рівна стіна води. Двір спорожнів. Лавка під під’їздом стала мокрою, холодною. Вода повільно просочувалася крізь тканину джинсів, але я майже не відчував цього. Я чекав. Годину. Потім ще одну. Вікна її квартири залишалися темними. Жодного руху за фіранками. Жодної тіні. У голові почали роїтися думки. А якщо вона захворіла? А якщо через вчорашнє… вона вирішила більше не виходити? А якщо… Я різко підвівся.
Краплі стікали з волосся на лоба, по шиї. Серце билося швидше, ніж мало б. Сходи до її поверху здавалися довшими, ніж зазвичай. Кожен крок лунав у під’їзді глухим відлунням. Я зупинився біля її дверей. Долоня зависла в повітрі на мить — і тільки тоді постукав.
Тиша. Потім — кроки.
— Хто там? — голос зсередини звучав сонно й насторожено.
Я ковтнув повітря. І сам здивувався, як тремтить мій голос.
— Це я…
Пауза.
— Що тобі знову треба?
У цих словах не було злості. Радше втома. Захист.
— Я хочу поговорити.
Довга тиша. Я вже майже уявив, як вона розвертається й іде геть від дверей. Замок клацнув.
Двері повільно відчинилися. Аня стояла на порозі. Волосся зібране в недбалий пучок, кілька пасм впали на обличчя. На ній був м’який светр і домашні штани. Очі трохи припухлі — чи то від сну, чи то від думок.
Вона ковзнула поглядом по мені — мокрий, з краплями на віях, у прилиплій до плечей куртці.
— Ти що, під дощем стояв? — тихо запитала вона.
Я ледь кивнув. В її погляді щось змінилося. Настороженість тріснула, як тонкий лід.
Вона відійшла вбік.
— Заходь.
Я переступив поріг, відчуваючи, як разом із цим кроком перетинаю ще щось невидиме.
У квартирі було тепло. Пахло пральним порошком і чимось солодким — мабуть, вона заварювала чай.
Двері зачинилися за моєю спиною.
Ми стояли один навпроти одного. Занадто близько. Занадто тихо.
— Про що ти хотів поговорити? — запитала вона, схрестивши руки на грудях, але вже без тієї колючості в голосі.
Я дивився на неї й раптом зрозумів: вперше мені страшно не за завдання. Мені страшно втратити її довіру.
— Я… — слова застрягли. — Я не хочу, щоб ти думала, ніби я з’являюся у твоєму житті, щоб зробити його гіршим.
Вона підняла брову.
— Складно так не думати, Кайроне.
Я сумно всміхнувся.
— Знаю. У мене дивний талант усе псувати. Але я клянусь… — я зробив крок ближче, — я завжди намагаюся, щоб з тобою нічого поганого не сталося.
В її очах майнула тінь сумніву.
— І від чого ти мене сьогодні рятуєш? Від дощу?
Я похитав головою.
— Від себе, мабуть.
Ці слова прозвучали тихіше, ніж я планував.
Вона дивилася на мене довго. Так, ніби намагалася прочитати між рядків щось більше.
— Ти дуже дивний, — нарешті сказала вона. — І я досі не розумію, чому ти весь час поруч.
Я теж не розумів, як пояснити це без правди, яку не мав права відкривати.
— Можливо… — тихо відповів я, — тому що мені важливо, щоб ти була в порядку.
Крапля води скотилася з мого волосся й впала на підлогу.
Аня зітхнула, розвернулася до кухні.
— Сідай. Я зроблю чай. І спробуй цього разу нічого не перевернути.
І хоч вона сказала це з легкою іронією, я почув у цих словах щось інше. Вона мене не прогнала. Поки що.

Вона поставила чашку переді мною, обережно, щоб гарячий чай не розхлюпався. Пара піднімалася вгору тонкою білою стрічкою.
— Дякую, — тихо сказав я, обхопивши чашку долонями.
Тепло пройшло крізь шкіру глибше, ніж мало б. Я зробив ковток і завмер. Смак був простий — чорний чай, трохи меду, здається, м’ята. Але для мене це було… щось нове. Живе.
— Певно це найсмачніший чай, що я куштував, — усміхнувся я. — Можливо тому, що його робила саме ти.
Вона пирхнула.
— Та перестань. Звичайний чай з пакетика.
Звичайний. А для мене він як диво.
Аня сіла поруч, трохи боком до мене, підібравши ноги під себе. Пучок на голові був недбалим, з нього вибивалися світлі пасма. Без макіяжу, без укладки, у домашньому светрі вона здавалася ще ніжнішою, ніж тоді, коли готувалася на співбесіду. Я дивився й не міг відвести очей. Усе в ній було справжнім. Живим. Теплим.
— Що? — насторожено запитала вона, помітивши мій погляд.
Я ковтнув повітря.
— Ти дуже красива, Аню.
Слова вийшли тихими, але впевненими.
Вона завмерла. Її пальці, що щойно обіймали чашку, трохи стиснулися.
— Ти знову починаєш? — у голосі з’явилася спроба жарту, але очі видали її.
Я похитав головою.
— Я серйозно. Навіть із цим пучком. Навіть без укладки. Особливо так.
Між нами повисла тиша. Не незручна — крихка.
Вона відвела погляд до вікна, за яким дощ бив по склу.
— Ніхто ніколи не казав мені такого… отак, — тихо мовила вона.
У грудях щось стиснулося.
— Значить, вони були сліпі, — відповів я, ледь усміхнувшись.
Вона подивилася на мене знову. Довше. М’якше.
— Ти дивний, Кайроне, — прошепотіла вона. — Але… сьогодні я рада, що ти тут.
Ці слова вдарили сильніше за будь-яке заклинання.
Я сидів поруч, відчуваючи тепло її плеча майже біля свого, і вперше за всі ці дні мені захотілося лише одного — щоб час зупинився. Щоб не було ні завдань. Ні відсотків до крил. Лише вона. І цей чай. І дощ за вікном.