Глава 5

Коли пральна машина видала свій різкий дзеньк і тихо повідомила про завершення прання, я відчув невелике задоволення — ось так, маленька перемога над хаосом. Я дбайливо дістав речі з барабану, акуратно розвішував їх по кімнаті, щоб не пом’яти і не залишити слідів води. Кожна сорочка, кожна блузка здавалась мені маленьким символом порядку, який я намагався внести у її життя.
Поки я розвішувати речі, погляд мимохідь впав під стіл. Там лежав реферат — обкладинка трохи пом’ята, сторінки стирчали, як ніби чекали на мою увагу. Я нахилився, підібрав його, затримав погляд на написаних рядках. Вже за мить у голові промайнуло: «Цікаво, над чим вона працювала так старанно, що забула навіть про час? І як це все знадобиться мені, я ще не розумію, але відчуваю, що скоро дізнаюся».
Реферат був акуратно написаний, видно, що автор вклав душу та час, попри всі кумедні невдачі, що переслідували її щодня. Я відчув теплий потік гордості і дивного захоплення: як же ця маленька, смішна та невпевнена на перший погляд дівчина може бути такою старанною і рішучою? Я конче відчув, що цей реферат зараз надто важливий. Не знаю чому, але всередині було якесь передчуття: «Без цього я не впораюсь». Я акуратно підхопив його, затиснув під руку і помчав до університету. Встиг якраз на початок третьої пари. Двері аудиторії були майже повністю відкриті, і я постукав тихо, але впевнено.
— Вибачте за запізнення, дозволите зайти? — промовив, намагаючись звучати чемно.
Старий професор, який уважно спостерігав за студентами, трохи зсунув окуляри і буркнув:
— По ночах треба спати, молодий чоловіче, а не проводити час у клубах. Можливо тоді ви встигатимете на мої лекції.
Я мимохідь посміхнувся і відчув внутрішню напругу
— Я погоджусь з вами, — сказав я, — але не виспався через ваші завдання, над якими працював до ранку.
Професор хмикнув і додав:
— Молодий чоловіче, ви певно забулися? Проходьте до аудиторії і не зривайте мені заняття. Ще одна така витівка — і я вас вижену.
Я тихо промайнув між рядами, намагаючись не привертати зайвої уваги, і відразу поглядом відшукав Аню. Вона сиділа злегка нахилившись над своїм зошитом, трохи роздратовано, з тією звичною напругою в плечах. Я підсів поруч, намагаючись виглядати невимушено.

Професор тим часом продовжив лекцію:
— Отже, на сьогодні ви всі мали підготувати...
— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона з тихим невдоволенням, майже очима вбиваючи мене. — Як ти взагалі мене знайшов?
Я ледве стримав посмішку, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині.
— Просто інтуїція, — відповів тихо, трохи нахилившись до неї, щоб ніхто не почув.
В очах Анни промайнуло здивування і щось інше, майже непомітне. А я відчув, як серце трошки стиснулось — навіть у цій строгій, нудній аудиторії вона змушувала його битися швидше.
— Ти мене вже дістав — прошипіла Аня. Я відчув, як в грудях защеміло, і відразу захотілося пояснити, але кожне моє слово переривалося її поглядом.
— Та я ж просто... — почав було я, але її серйозність зупинила мене на півслові.
— Міс Анна — перебив професор, — я сподіваюся ваша дискусія за столом з приводу вашої доповіді. Прошу вас, спускайтесь до нас і продемонструйте.
Аня зітхнула і почала шукати потрібний аркуш на столі, риючись у купі паперів. Я сидів трохи осторонь, спостерігаючи, і думав: вона така крихка, але водночас така сильна… а я хочу допомогти.
— Так, звісно, зараз — пробурмотіла вона до професора.
Вона сунула руку в сумку, майже перевертаючи її догори дном, і я відчув легкий прилив напруження
— Міс Анна, нам ще довго чекати? — додав професор, поглядом підганяючи її.
— Так, тобто ні… тобто… — Аня нервово гортала папери. 
— Анно, ви розумієте, що від цієї доповіді залежить ваша річна оцінка? — професор підняв брови і легенько похитав окуляри.
— Так, так, звісно розумію, секунду — сказала вона, тремтячи від хвилювання.
Я швидко дістав принесені раніше папери і непомітно підсунув їх Ані, намагаючись виглядати спокійно, хоча на обличчі світилась посмішка гордості
— Ти що, думаєш що це весело — зорізлилась вона, випромінюючи суміш роздратування та легкого розчарування.
— Що? — ошалешено здригнувся я, намагаючись зрозуміти, чи вона дійсно сердита, чи це лише хвилювання.
— Думаєш смішно, сховати доповідь, а потім підсунути в останні секунди? — її погляд спопеляв мене, але я відчував, як всередині щось м’яке розтоплюється: вона така жива, така справжня… і я хочу, щоб їй було легше.
— Міс Анна! — не витримав професор, голос його загубився у тиші аудиторії, але я бачив, що він очікує швидкого результату.
— Так так, вже йду — сказала вона, пропускаючи на мене блискавки зі своїх очей. Я тихо опустив голову на стіл і відчув, як усередині майнуло відчуття нерозуміння.

Поки Аня стояла перед аудиторією й читала свою доповідь, я майже не чув слів. Її голос лунав рівно, впевнено, іноді тремтів на складних термінах, але вона трималася. Вона завжди трималася. А я дивився на її спину, на те, як вона стискає аркуші пальцями, і думав зовсім про інше.
Можливо, я справді поганий янгол-охоронець?
У академії нас учили діяти непомітно. Ледь відчутний поштовх, невидимий рух повітря, легке втручання — і людина навіть не здогадується, що її щойно врятували.
А я що роблю?
•Камінець у лоб.
•Оселедець.
•Картопля.
•Підозри.
•Образи.
Я замість тихо вберегти її від небезпеки раз по раз втягував у нові халепи. Так, загрози зникали. Вона залишалася цілою. Але я залишав після себе бруд, роздратування і ще більше невезіння. І навіть зараз.
Я ж приніс їй реферат. Я хотів допомогти. Я біг до університету, стискаючи ті аркуші, ніби це найцінніше у світі. А вона подивилася на мене так, ніби я навмисне сховав її роботу. Думаєш смішно?.. Ці слова досі дзвеніли у вухах. Я опустив погляд на свої долоні. Вони тремтіли. Крила… ще кілька днів — і я отримаю їх. Я стану справжнім охоронцем.
Але чи заслуговую? Якщо вона дивиться на мене з образою, якщо в її очах з’являється тінь через мене — то, можливо, я щось роблю неправильно.
Професор кивнув їй, коли вона завершила виступ. У аудиторії пролунав легкий шурхіт — хтось перегортав конспект, хтось позіхнув. Аня повернулася на місце. Сіла поруч зі мною, не дивлячись.
Я хотів щось сказати. Пояснити. Пожартувати. Знову вибачитися. Але вперше за ці дні я промовчав.
Бо раптом зрозумів: бути янголом — це не просто відштовхнути від небезпеки. Це ще й не ранити серце того, кого бережеш. Я ковзнув поглядом по її профілю. Вона дивилася вперед, слухала лекцію, робила вигляд, що мене поряд немає, а всередині мене щось стислося.
Після лекції Аня навіть не глянула в мій бік. Швидко, майже нервово поскладала зошити, запхала їх у сумку й вислизнула з аудиторії, ніби я — пожежна тривога.
— Аню… — тихо кинув я їй услід і підвівся.
Я вже зробив крок до дверей, коли за спиною пролунав сухий голос:
— Молодий чоловіче. Залишіться.
Я завмер. Аудиторія спорожніла. Двері зачинилися. Старий професор повільно підійшов до кафедри, зняв окуляри… і легким рухом руки розчинив людську подобу, наче змахнув пил із піджака. Переді мною стояв мій наставник із Синьої Академії.
— Кайроне, що ти робиш?
Його голос звучав спокійно. Спокійніше, ніж мав би.
— Намагаюсь покращити життя підопічної, — відповів я, відчуваючи, як усередині все стискається.
— Радше ти хочеш зробити її життя більш небезпечним.
— Але я ж…
— Знаю, — перебив він м’яко. — Ти ненавмисне. І діяв щиро.
Він повільно обійшов мене, ніби оцінював.
— Якби не камінець, вона б потрапила до дуже поганих людей. У неї забрали б документи. Її б ізолювали. Використали. Якби не прилавок із рибою, її б збили велосипедисти. Переломи. Довга реабілітація.
— Якби не картопля… — він зробив паузу. — Можливо, твоєї підопічної вже б не існувало. 
У мене перехопило подих. Світ ніби похитнувся. Я бачив лише її, з оселедцем у волоссі, з картоплиною в руці, з обуреними очима… живу. Живу.
Ком підкотився до горла. Я зціпив зуби, та сльози все одно підступили.
— Кайроне, — тихо мовив наставник, — ти пам’ятаєш одне з головних правил?
Я кивнув.
— Якщо підопічний прожене свого янгола, він більше не має права втручатися.
Слова впали важко, мов камінь.
— Та, подумаєш, якась підопічна, — буркнув я, відводячи погляд. — Дівчисько з характером. Нехай відмовляється.
Голос мій звучав зухвало. Очі були опущені.
— Кайроне, подивись на мене.
Його пальці легко торкнулися мого підборіддя, змушуючи підняти голову.
Я зустрівся з ним поглядом — і сльоза зрадницьки скотилася по щоці.
— Видно, й не така вже й проста підопічна, раз підкорила твоє серце? — у його голосі з’явилася ледь помітна усмішка. — Але прошу тебе. Чини розумно.
Я мовчав. Бо правда била сильніше за будь-які слова.
Я не просто виконував завдання. Я боявся її втратити.
Наставник зробив крок назад. Його постать почала розчинятися в повітрі, світло навколо нього тремтіло.
— Пам’ятай, Кайроне. Янгол-охоронець рятує життя. Але справжній — береже ще й вибір людини.
І він зник. Я залишився сам посеред аудиторії. Тиша тиснула на вуха.
Я повільно витер щоку й прошепотів у порожній зал:
— Тільки б вона мене не прогнала…