Глава 4

Третій день почався ідеально. Сонце тільки-но піднімалося над дахами, легкий вітерець колихав листя на деревах, а повітря пахло свіжою випічкою з найближчої кав’ярні. Я сидів на лавочці біля під’їзду Ані, ніби спеціально заздалегідь обрав це місце, і чекав на неї. Тиша ранку лише підсилювала відчуття очікування: пташки співали, машини ще рідко проїжджали, і місто прокидалося повільно. І ось вона з’явилася на порозі, ще трохи сонна, але вже така жива, рухлива.
— Привіт! — здивовано сказала вона, помітивши мене — Ти оселився на цій лавці?
Я підвівся, трохи потягнувшись, намагаючись виглядати невимушено.
— Та ні, просто рано встав. А ти куди?
— Та от, треба в магазин сходити.
Я миттєво зобразив здивування.
— О, н-ну… прямо співпадіння! Мені теж туди треба.
Вона хитро підняла брову і всміхнулася, дивлячись на мене з легкою підозрою:
— Слухай, ти дійсно мене починаєш лякати. Ти часом не сталкер?
Я відскочив трохи назад, притиснув руку до серця, демонстративно перелякано:
— Ти що! — вигукнув я. — Боже збав!
Вона засміялася, і її сміх розлився навколо, теплий і дзвінкий, як музика ранку. Серце моє мимоволі пропустило ритм.
— Ха-ха! — сказала вона, стискаючи у руках сумку. — Добре, ходімо, сталкер, допоможеш мені з покупками.
Я посміхнувся у відповідь, відчуваючи, як кожен її крок поруч робить цей ранок особливим. Ми рушили вулицею, і я трохи підкоригував кроки, щоб іти поруч, відчуваючи одночасно легку ніяковість і непояснену радість. 

Ми увійшли до маленького, затишного магазинчика. Полички були заповнені всілякими продуктами: яскраві фрукти, банки з медом, хліб, спеції, пахучі трави. Повітря тут мало трохи солодкуватий запах, змішаний із ароматом свіжого хліба.
— Добре, сталкер, почнемо з чого? — запитала Аня, посміхаючись, розкладаючи список у руках.
Я озирнувся на полиці і помітив кілька речей, які викликали у мене тривогу.
— Стривай, Аню, — почав я серйозно, підходячи ближче. — Тобі не варто так часто брати готові снеки і газовані напої. Це шкідливо для твого здоров’я, серйозно.
Вона підняла на мене брову і розсміялася:
— Ти хто такий, щоб мені вказувати? Хочеш, щоб я тебе слухала?
Я розвів руками, намагаючись не образити, але лиш показати турботу:
— Я не збираюся командувати тобою. Просто кажу що не бажаю тобі шкоди. Такі напої і фастфуд можуть підбити твою енергію, а це точно не допоможе тобі пройти співбесіду чи довго працювати.
Вона кинула на мене хитрий погляд і трохи фиркнула, але в її очах з’явилося легке розгублення:
— Гмм… добре, може ти й маєш рацію. Але я сама вирішую, що мені їсти.
Я посміхнувся, відчуваючи, що трохи зміг достукатися до її розсудливості:
— Тоді давай компроміс. Бери корисне, а те, що не дуже, лиш трохи, щоб інколи насолодитися.
Вона хитро посміхнулась, киваючи головою:
— Добре, такий компроміс можу прийняти. Але ти обіцяєш не робити мені лекції кожного разу?
— Обіцяю, — відповів я, але в голові думав, що навіть ця дрібниця важлива: якщо я можу оберігати її навіть у дрібницях, можливо, я зможу вберегти від справжніх небезпек.
Ми продовжили рухатися між полицями. Я непомітно підсовував товари ближче до середини полиці, аби вона їх не перекинула, обережно поправляв фрукти, які могли впасти. Кожен маленький рух робився непомітно, але я відчував внутрішнє задоволення від того, що можу її оберігати навіть у такій буденній ситуації. Аня тримала кошик із продуктами, я уважно стежив за навколишнім, коли раптом помітив, що робітники встановлюють лампу прямо над нашим проходом. У блокноті несподівано загорілась червона помітка: «Загроза життю, лампа впаде на голову».
— Стривай, Аню, трошки вбік! — крикнув я, але лампа раптом хитнулася сильніше, і світильник прямо почав падати.
Не встигаючи відреагувати нормально, я різко відштовхнув Аню собою. Ми обидвоє полетіли вперед і гепнулися у великий кошик з картоплею, який стояв поруч. Картопля висипалась з кошика, а ми з Анею опинилися у купі брудних бульб, облиті землею, картоплею і трохи розсипаним сміттям.
— Бляха, та що з тобою? Ти хочеш мене вбити?! — крикнула вона, сидячи на купі картоплі, волосся і одяг усе було в пилюці.
Я сидів поруч, теж весь у брудних бульбах, і ледве стримував сміх:
— Навпаки, я рятую тебе!
Аня підняла на мене очі, повні гніву:
— Кайроне! Подивись на мене! Я лежу в картоплі! І взагалі, злізь з мене!
Я підняв руки, показуючи, що теж у бруді, і спробував трохи заспокоїти:
— Але подивись — на мене теж потрапило! Я теж брудний!
Вона дуже зло на мене глянула, обтрусилася і встала, залишивши покупки розкиданими по підлозі.
— Та пішов ти… — з ревом промовила Аня, і крокувала до виходу, залишивши мене серед картоплі та хаосу, який ми тільки що створили.
Я залишився серед перевернутих кошиків, брудний і здивований, але всередині тихо сміявся. Знаю, що навіть коли намагаюся її врятувати, усе виходить комічно — але ж я не можу відмовитись.
Я стояв біля під’їзду, тримаючи сумку з продуктами, які вдалося врятувати, і відчував легку втому, але більше — напруження. На хвилину заплющив очі, прислухався до внутрішніх почуттів, намагаючись відчути її серед багатьох квартир. Видихнув, і вже за мить опинився прямо перед дверима на її поверсі. Трохи знервовано постукав.
— Хто там? — пролунало зсередини.
— Це я, Кайрон… відчини, будь ласка, — промовив я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Як ти взагалі знайшов мою квартиру? — здивовано прокричала Аня.
— Не важливо, відчини, будь ласка, я хочу вибачитись — відповів я, відчуваючи, як серце калатає в грудях.
— Мені до одного місця твої вибачення! — її голос був різкий, але трохи стриманий сміх пробивався — ти за три дні замастив три види одягу! А пралка у мене досі не працює! Вали звідси!
— Аню, будь ласка, відчини, я приніс продукти… — спробував я ще раз.
Мовчання. Ставало тривожно, тиша навколо дверей здавалася гучнішою.
— До речі, — додав я, відчуваючи, що мушу запропонувати щось корисне, — я можу полагодити твою пралку.
Двері трохи проскрипіли і повільно відчинилися. Переді мною з’явилася Аня. Мокре волосся спадало по плечах, плюшевий халат облягав її, а тапочки злегка сповзали з ніг. Виглядала вона одночасно смішно й неймовірно мило.
— Слухай, Кайроне, — промовила вона, посміхаючись злегка, але з очевидною владною нотою у голосі, — я не знаю, що ти задумав, але пральна машина мені конче потрібна. Тому ремонтуй і вали. Вважай, що я тебе пробачила.
Я увійшов до квартири, не стримуючи посмішки. Вона стояла переді мною, трохи розгублена і смішна в своїй простоті, а я відчував, як у грудях розпирає тепло. Вона відійшла трохи вбік, щоб дати мені простір, але все одно стежила за кожним моїм рухом, наче чекала на ще одну катастрофу.
— Добре, що ти тут, — сказала вона, трохи роздратовано, але вже з відтінком довіри. — Пральна машина просто зламалася в найневідповідніший момент.
Я лише кивнув і злегка усміхнувся.
«Не хвилюйся, Аню…» — подумав я, і майже непомітно потягнув руки до старої пральної машини. Рухи були плавні, делікатні, майже невидимі: магія текла з пальців, плавно обвиваючи внутрішні механізми апарату. Мелодійне поклацування замінило дзвін старих шестерень, і через кілька секунд пралка тихо зашуміла, оживши.
— Ого… — промовила вона, підходячи ближче і нахиляючись, щоб перевірити. — Вона… працює?
Я посміхнувся, трохи сором’язливо, і кивнув:
— Так, все в порядку. Можеш знову прати свої речі.
Вона подивилася на мене трохи здивовано, а потім обережно посміхнулася.
— Ти… як це зробив? — спробувала виглядати суворою, але у голосі був нотки цікавості.
Я злегка посміхнувся ще ширше і відмахнувся:
— Невеличкий секрет. Просто не пери в машинці монетки.
Аня розсміялася, і цей сміх був теплий, як ранкове сонце. Я підійшов трохи ближче, допоміг їй переставити кошик із білизною, щоб вона не спіткнулася.
— Тепер все готово, — сказав я, і ненароком торкнувся її руки, коли передавав кошик. Вона здригнулася, але не відштовхнула мене.
— Дякую, Кайроне, — тихо промовила вона, і у її очах я побачив щось тепле і відкрите, що робило моє серце неймовірно легким.
Я відчував, як всередині мене щось розплавляється від цього простого моменту — вона довірилася мені, навіть трішки розслабилася поруч. І навіть якщо б ніхто не бачив магії, я знав, що цей маленький трюк зробив її день кращим.
— Не має за що, — промовив я, роблячи вигляд, що обережно поправляю кришку машини, — просто користуйся пральною машиною і спробуй її не розламати знову.
Я лишився в кімнаті, поки Аня кудись попрямувала до шафи, шукаючи останню чисту сукню. Вона кинула на мене короткий погляд, мовляв, не залипай, а я ледве стримав усмішку. «Навіть у халаті й тапочках вона виглядає неймовірно», — подумав я.
Поки вона діставала плаття, я повільно оглянув кімнату. Все виглядало затишно, але акуратно — як у людини, яка звикла все робити сама. На столі лежала купка блокнотів, кілька ручок, розкидані підручники. Листи з замітками, конспекти, декілька журналів і старий фотоальбом. На полиці стояли книги про журналістику, і я мимоволі усміхнувся: «От як... цікаво… Аня вчиться на журналіста».
Мене особливо зацікавив її робочий стол — нотатки, начерки статей, планування сюжетів. Я навіть зауважив один маленький листок із заголовком: “Інтерв’ю з героями міста”. Це змусило мене замислитися: попри всі невдачі, вона прагне робити щось важливе, розвиватися, шукати правду у світі, який часто буває несправедливим. І саме це робило її сильною, а я відчував гордість, що можу бути поруч, хоч і непомітно.
Я зупинив погляд на кількох фотографіях на полиці: вона влітку на велосипедній прогулянці, з друзями, сміється. Моя увага затрималася на її очах у кадрі — такі ж живі і відкриті, як зараз, у житті. Серце трохи стиснулося, і я усвідомив, що з кожним днем ця дівчина стає для мене важливішою, навіть якщо вона цього не знає.
Аня нарешті витягла сукню, потримала її в руках і пішла до ванної. Я стояв осторонь, намагаючись не втратити жодного руху, жодного моменту її звичайного, повсякденного життя. Було щось магічне в тому, як вона могла бути одночасно звичайною й неймовірною. Я тихо видихнув, відчуваючи, як серце прискорено б’ється, і подумав: «Ще трохи — і я не зможу залишатися просто спостерігачем…».