Глава 3

Ранок був ніжним і тихим. Сонце тільки-но піднімалося над горизонтом, розсипаючи тепле золотаве світло на дахах будинків і мокру від роси траву. Легкий вітерець шепотів крізь дерева, а повітря пахло свіжістю й ранковою прохолодою. Каплі роси блищали на кущах, мов дрібні кристали, і весь світ ніби прокидався повільно, лагідно, без поспіху. Я стояв біля під’їзду, спершись спиною об стіну, витягнувши руки в кишені, нахилив голову і дивився на дорогу, чекаючи. Мій погляд чергувався між нетерплячістю і сумнівом: “Чи прийде вона вчасно? Чи все буде гаразд?”
Я трохи ніяковів, згадуючи, як минулого дня виконав друге завдання — цей епізод ще світився в пам’яті: як штовхнув її з дороги, аби врятувати від велосипедистів, і як вона опинилася на прилавку з рибою. Навіть якщо завдання було успішно виконано, моє серце досі стискалося від того смішного й ніякового моменту.
Щось у ранковому світлі робило все навколо чарівним: вулиця виглядала затишно, а дрібні пташки весело щебетали, немов знали, що сьогодні щось важливе станеться. Я тихо посміхався сам собі, відчуваючи легке хвилювання в грудях. Я знав, що цей ранок стане початком чогось нового, і водночас тримав у голові одне бажання: щоб вона з’явилася саме зараз, і щоб цей момент тримався якомога довше.

Нарешті вона з’явилася на порозі під’їзду, кроки обережні, але впевнені. Її погляд одразу впав на мене, і вона насторожилася.
— Ти що мене переслідуєш? — спитала Аня, напруживши плечі й трохи відступивши назад.
— Ні, що ти… — я підійшов трохи ближче, обережно, щоб не порушити її межі. — Я просто хотів ще раз вибачитись.
Вона підняла руку, зупиняючи його.
— Уже вибачився, дякую. Не підходь. Це мій останній чистий одяг, бо пралка зламалася, а я таки хочу потрапити на співбесіду.
Я відчув, як сором спопелив його всередині, і мимоволі посоромився.
— Та ні… Боже, як соромно… вибач, — промовив він тихо, трохи похитуючись на місці.
Аня подивилася на нього уважно, але в її очах вже з’явилася легка посмішка.
— Добре, давай на цьому і зупинимось. Я тебе пробачаю, — сказала вона, відводячи руку, але додала серйозно: — Але близько не підходь.
Я зітхнув і кивнув. Він стояв трохи збоку, все ще трохи ніяковіючи, але в грудях відчував тепле полегшення. Навіть ця коротка розмова подарувала йому мить спокою, хоча серце все ще калатало, сповнене тихого хвилювання.

Ми йшли вузькою вулицею поруч один з одним. Сонячне світло лагідно грало на старих фасадах будинків, відбиваючись у вітринах кав’ярень і маленьких магазинчиків. Легкий вітер трохи колихав її волосся, і я відчував, як моє серце калатає швидше, ніж повинно.
— Куди ти прямуєш? — запитав я, намагаючись говорити так природно, щоб вона не відчула моєї напруги.
Вона кинула на мене швидкий погляд, трохи здивований і трохи насторожений:
— На співбесіду… офіціанткою, — відповіла Аня, трохи знизивши голос. — Якщо все піде добре, я зможу почати прямо сьогодні…
Я почув, як у її словах було й хвилювання, і надія. І не міг не помітити, як вона підкреслює кожне слово, ніби намагаючись переконати сама себе, що все вийде.
Я тепло посміхнувся, відчуваючи, що це маленьке спілкування для неї важливе.
— На цей раз у тебе все вийде, — промовив я, тихо, але впевнено, так, щоб вона почувала підтримку. — Я відчуваю це.
Вона кивнула, трохи сором’язливо. Я йшов поруч із нею і не міг відвести погляд. Як вона просто крокує, злегка нахиливши плечі під ранковим сонцем, і при цьому не здається зламаною? Вона спотикалася, падав камінець на дорозі — і що? Піднялася. Кава пролилася — і що? Знову впевнено йде вперед.
Попри всі ці маленькі катастрофи, попри невдачі, вона не здається. Моя гордість виросла невидимим клубком у грудях. Хтось би подумав: “Та що там — просто дівчина”. Але я бачу її справжню силу. Кожен її крок — це доказ, що можна падати тисячу разів і все одно йти далі. І як же це захоплює…
Я ловив себе на тому, що серце трохи калатає швидше, ніж повинно. Мені тепло на душі, і одночасно виникає щось нове, досі невідоме… Може, це й є те, що вони називають… закоханістю? Я не знаю, коли це сталося, але щось всередині мене розм’якло. І чим довше я дивлюся на неї, тим більше розумію: я хочу бути поруч, захищати її, підтримувати, навіть якщо вона цього не знає. Навіть легкий подих вітру, що колише її волосся, здається мені неймовірним, а її сміх — музикою. Я потроху закохуюсь, і мені здається, що ніколи раніше не відчував такого поєднання захоплення і тривоги. Я хочу, щоб їй щастило. Щоб вона посміхалася, щоб падаючи, вона завжди знаходила силу піднятися. І… щоб я міг бути поряд, коли це станеться.

Я сидів у невеличкому залі ресторану, очікуючи її, і намагався зберігати спокій, хоча всередині все кипіло. І от вона з’явилась — сяюча, щаслива, з широко розкритими очима.
— Ура! Мене взяли! — пронеслось її голосом, легким, як дзвінок.
Я підвівся, ледве стримуючи посмішку, і дивився на неї, на те маленьке щастя, що вирувало в ній. Вона раділа, стрибала, оберталася навколо себе, і раптом… обійняла мене. Я стояв, ніби в легкому шоці, відчуваючи тепло її рук і запах її парфуму. Мої власні руки здригалися, але я обережно обійняв її у відповідь. Серце калатало шалено.
— Ти велика молодець, Аню, — промовив я, намагаючись звучати спокійно, але мій голос тремтів.
— Я знаю! — весело щебетала вона, не відпускаючи радості з очей. — Все, я побігла перевдягтися до роботи!
І перш ніж я встиг щось сказати, вона кинулась вперед. Я впав у крісло, дивлячись на порожні двері, не розуміючи, що тільки-но сталося. Звичайні обійми… але після того, як я двічі її «врятував», вони здавались чимось надзвичайним. Моя груди наповнилася теплом, щось всередині трохи розм’якло. Я відчував легке трепетання, яке не хотів визнавати, і одночасно думав: «Боже, як же вона мені подобається».

Я сидів у куточку ресторану, спостерігаючи за нею і тихо посміхався. Вона крокувала між столиками, усміхалася клієнтам, а я помічав речі, які могли піти не так, і непомітно втручався.
Чашка на таці стояла занадто близько до краю. Ледь помітно, рухом магії я підсунув її до центру, і таці стало безпечно. Аня навіть не помітила, що могла пролити каву на клієнта.
Лимонна долька на краю тарілки ледве трималася. Я обережно підправив її, щоб вона не впала на підлогу і Аня не послизнулась.
Одного разу виделка випадково скотилася з краю столу. Я тихо підхопив її магією та поклав назад на тарілку, а Аня навіть не глянула на це.
Тарілка з десертом хиталася, коли вона її ставила на піднос. Я легенько стабілізував її магією, і десерт залишився цілим.
Маленький стілець колихнувся під клієнтом, що хотів піднятись. Я непомітно підстрахував його магією, і він не впав і не травмував Аню.
Поличка з келихами здригалася під час подавання. Я підсилив опору магією, і жоден келих не зачепився.
​​​​​Кожен дрібний порятунок приносив мені тиху радість. Я сидів і дивився на неї, відчуваючи, як щоденна напруга, посмішки і впевненість у ній викликали у мене тепле відчуття — ніби я справді став частиною її дня, хоч вона й не здогадувалася.