Глава 2

Я ступив на землю і відразу відчув дивне відчуття. Холодний, трохи вологий асфальт під ногами, шурхіт листя, що кружляло в повітрі, і запахи — тонкі, але неймовірно реальні. Кожен аромат був новим відкриттям: ваніль із кав’ярні, що стояла за рогом, кориця з маленької булочної, трохи карамелі, запах спілих яблук із ринку поруч. Для мене це все було новизною, якою не можна було насититися. Моя душа, хоч і не потребує їжі, раптом наче посміхнулася.
Я спустився на Землю не як янгол, а як звичайний хлопець: у легкій синій кофті, чорній вітровці, джинсах і кросівках. Ніхто б і не здогадався, що я тут не просто так. Вузькі вулички кварталу дихали затишком. Кіоски з фруктами, ряди свіжої випічки на прилавках, невеличкі кав’ярні, з яких донгсили аромати гарячих круасанів і капучино — все це здавалося живою магією. Люди крокували повз, посміхалися один одному, ділилися словами та сміхом. Вони навіть не підозрювали, що я спостерігаю за кожним рухом і кожним дрібним жестом з дивним, приємним здивуванням.
Я крокував між кіосками, відчуваючи, як легкий подих вітру несе аромати пряної випічки, свіжих фруктів, кави. Моє серце калатало так, ніби я вперше торкався цього світу. Здавалося, усе навколо сповнене життя: кольори яскравіші, звуки глибші, а запахи — багатші. І хоч я тут не для себе, а для того, щоб допомогти підопічній, відчуття було таке, наче сама Земля запрошувала мене стати частиною цього життя.
Я зупинився біля невеличкої кав’ярні, вдихнув повітря глибше, дозволяючи собі насолодитися моментом. Смак і запах світу були такими сильними, що я неначе вперше відчув емоції людської радості. Маленькі радості: сміх дітей, дзвінкі голоси людей, аромат свіжої випічки — усе це одночасно вражало і заспокоювало.
І навіть усвідомлюючи, що завдання моє — допомогти Анні, я відчував, що тут є щось більше: новий світ, який вчить мене жити, відчувати і… любити, не маючи власної потреби у цьому раніше. Кожен крок, кожен звук і кожен запах — як запрошення відкритися життю, відчути його повністю.

Я дістав з кишені свій блокнот і переглянув завдання. Першим було: «не допустити Анну на співбесіду — аферисти, загроза життю».
— Клас… — буркнув я, стискаючи блокнот. — І де мені її шукати?
Обвів поглядом вулицю: маленькі кав’ярні, яскраві кіоски з фруктами, перехожі, що кудись поспішали. Я не розумів, з чого почати.
— Чому саме я? Віддали б її Данте! Він у нас такий молодець… — трохи злившись, я пнув камінчик, що лежав на землі, щоб хоч трохи випустити пар.
Але замість задоволення почув різкий крик:
— Ай!
Я обернувся і просто не повірив очам. Камінчик потрапив прямо в… неї. Анну.
Вона сиділа навпроти сусідньої кав’ярні, акуратно тримаючи чашку, і в ту ж секунду мій камінчик влучив їй у лоб. Від несподіванки вона не просто пролила каву на себе, а ще й впала у невелику калюжу поруч. Кава розлилася по куртці, краплі стікали на руки, а обличчя було вмить спотворене шоком і роздратуванням.
— О, це так не щастить… — буркнув я, відчуваючи, як спалахує легкий сором і безпорадність водночас.
Вона підняла погляд на мене, змочене волосся липло до чола, а очі блищали від здивування. Я намагався видаватися невразливим, але всередині панікував: «Боже, це вона. Це точно вона… І я вже вляпався по повній».

Я підбіг до неї, намагаючись не виглядати надто розгубленим, хоча серце калатало шалено. Камінчик, який я пнув, відлетів у правильному напрямку, але замість стежки — влучив у неї.
— Вибач, будь ласка, я зовсім не хотів! — промовив я, нахиляючись, щоб допомогти їй підвестися.
Вона глухо гаркнула і відштовхнула мої руки:
— Відчепись від мене!
Я відступив, але в голові роїлися думки: «Тільки не падай, тільки не впади знову…»
— Давай допоможу підвестись, — запропонував я, нахиляючись ще раз, вже більш обережно.
Вона обтрушувала розлиту каву з пальто і сумки, калюжа бризкала навколо, а погляд був… такий злісний і в той же час трохи здивований.
— Дякую, ти вже допоміг, — буркнула вона, пригладжуючи волосся. — І як я тепер піду на співбесіду?
Я, трохи злим на сам себе, буркнув:
— То може вона тобі й не треба?
Вона підняла на мене погляд — а моє серце здригнулося. Очі… такі живі, такі яскраві, майже магнетичні, і одночасно злісні. Було відчуття, що вони читають тебе наскрізь.
— У тебе неймовірні очі… — вимовив я, майже сам для себе, дивлячись у її погляд.
Вона обтрушувалася далі, придивлялася до себе, наче перевіряючи, чи ще можна врятувати власну репутацію, і промовила:
— Якщо це твій спосіб знайомитися, то він провалився.
Я спостерігав, як вона дивиться на годинник:
— Треба додому, перевдягтися… можливо ще встигну.
Вона взяла сумочку і, не озираючись, пішла від кав’ярні, залишивши мене стояти посеред тротуару, калюжа бризкала біля ніг, розлита кава залишала липкі сліди на асфальті. Я відчував дивний суміш провини і… бажання виправити ситуацію.

Я не міг просто стояти. Її кроки швидко віддалялися, сумка хиталася, вона ледве встигала піднімати ноги на тротуарі.
— Стривай! — крикнув я, пробігаючи кілька кроків, намагаючись не виглядати як якийсь божевільний переслідувач, хоча, чесно кажучи, виглядав саме так.
Я прискорив крок, обганяв її, розмахуючи руками:
— Почекай, я можу допомогти!
Вона різко обернулася, і її погляд був настільки здивований і злий водночас, що мені захотілося провалитися крізь землю.
— Не треба твоєї «допомоги»! — гаркнула вона, і я ледве встиг ухилитися від її сумки, що злетіла в повітря.
Я прискорився ще більше, ковзнув по мокрому асфальту і ледве не впав, але на щастя зумів втримати рівновагу.
— Ей, я серйозно! Це важливо! — кричав я, трохи запихуючи себе вперед, намагаючись її наздогнати.
Вона кинулася повз кав’ярню, я стрибнув через бордюр і ледве не зіштовхнувся з парою туристів, які фотографували будівлю.
— Ой, вибачте! — пробурмотів я, намагаючись не зруйнувати ще більше свій образ «героя».
Коли я нарешті наблизився ближче, вона повернула голову, відчинила очі широко, наче збиралася кинути у мене камінчик. Я не встиг відскочити.
— Просто зупинись! — прохрипів я, намагаючись виглядати рішуче, хоча всередині панікував. — Це… це для твого ж блага!
Вона глибоко вдихнула, стрибнула на тротуар, ухиляючись від мене, і крикнула:
— Ти реально божевільний!
Я зупинився на кілька метрів позаду, обтрушуючись і дихаючи так, що думав — зараз легше здихну, ніж бігти далі. Але коли її погляд зустрівся з моїм — і хоч вона сердито зиркнула, щось у її очах змусило мене продовжувати. Я ще раз крикнув, намагаючись зробити голос твердим:
— Ей, зачекай! Просто дай мені пояснити!
Вона зупинилася на мить, ніби вагаючись. І от ця мить… була моїм шансом, навіть якщо цей шанс виглядав комічно: я підбіг, простягнув руку, сподіваючись, що вона не відштовхне.