Глава 1

Якщо ви вважали, що хлопець не вміє кохати по-справжньому, то ви помиляєтесь. Ось він я.
Лежу на пухкій хмарині, що більше схожа на величезну перину, ніж на щось небесне. Вона тепла, м’яка, повільно пливе крізь прозорий простір, де світло розливається золотими хвилями. Край хмарини розсипається дрібним туманом, ніби цукрова вата тане в повітрі. Наді мною — безкрає небо, глибоке, ніжно-блакитне, з переливами срібла. Поряд пропливають інші хмари — високі, величні, схожі на замки. Деякі — легкі й прозорі, мов подих. Деякі — густі, важкі, наче приховують у собі грозу. Але  я дивлюся вниз. Туди, де світ гуде, живе, помиляється, кохає, зраджує, прощає. Туди, де ходить вона.

Сьогодні мені мали дати крила. Я мав би чекати цього моменту з нетерпінням. Мав би посміхатися. Мав би гордо підвестися, коли назвуть моє ім’я. Натомість я лежу, підклавши руки під голову, і рахую не хвилини до церемонії, а спогади. Її волосся, розтріпане вітром, її звичку кусати губу, коли нервує, її впертість, її сміх, який з’являвся рідко, але звучав так, ніби весь світ на мить ставав правильним. Вона розбила моє серце вщент. І навіть не знає про це.
Я провів пальцями по м’якому краю хмарини. Туман розступився, відкривши маленький просвіт. Крізь нього видно місто. Маленькі вогники машин, мокрий асфальт після дощу, люди, що кудись поспішають.
Десь там — вона. Моя найбільша перемога, і моя поразка. Мені мали дати крила. А я думаю лише про те, чи варте воно того, щоб забути її. Тепер це звучить як сповідь, правда?

Що, здивовані? Занадто заплутано правда? Добре. Тоді почну з початку. Я Кайрон. І я студент школи Янголів.
Того місця, де не пишуть курсові — там оберігають життя. Де заліки складають людськими долями. Де мріють про крила так, як на землі мріють про кохання.
Тиждень тому я сидів на широкому мармуровому парапеті перед корпусом Школи. Білий камінь нагрівся від сонця, хмари повільно пропливали так низько, що здавалося — простягни руку й зачерпнеш пригорщу неба. Поруч шелестіли крила старших наставників. Десь унизу дзвеніли срібні дзвони — знак, що сьогодні роздаватимуть підопічних.
По плечу прилетіло дружнє ляскання.
— Ну що, Кайроне, готовий? — засміявся Таріел, падаючи поруч зі мною. — Сьогодні нам видадуть наших перших підопічних. Екзамен, брате.
Я ліниво усміхнувся, закинув руки за голову.
— Та-да. Народжений рятувати.
До нас підтягнувся ще один — Ріан. Він підслухав останню фразу й одразу втрутився:
— А уявіть, що мені дістанеться якась красуня… — він показав руками в повітрі округлі форми. — З отакими… аргументами.
Ми вибухнули сміхом.
— Ти серйозно думаєш, що вона на тебе гляне? — пирхнув я. — Таким королевам потрібні лише мільйонери. А ти максимум зможеш подарувати їй… моральну підтримку.
— І крила, — додав Ріан.
— Крила? — я фиркнув. — Та вона ними тебе ж і пришибе.
Повз нас у цей момент пройшов Данте. Ідеальна постава, блискуче волосся, вигляд, ніби він уже отримав золоту табличку «Найкращий студент року» ще до початку іспиту.
Я ледь помітно скривився й нахилився до друзів.
— От йому, як завжди, дістанеться щось легеньке. Якась маленька дівчинка, якій достатньо дати цукерку — і місія виконана.
— Ага, — кивнув Талер. — І ще подяку напише.
Я зітхнув, дивлячись у небо.

Ріан раптом примружився, ніби щось згадав.
— Слухай… — він хитро глянув на мене. — А уявляєш, якщо тобі випаде та?
Я насупився.
— Яка ще “та”?
— Ну та сама. Невдаха року. Катастрофа за катастрофою. Дівчина, яка спотикається об рівну підлогу, підпалює чайник замість свічки й примудряється загубитися у власному дворі.
Таріел захихотів.
— О, я чув про неї! Минулого місяця вона тричі ледь не потрапила під машину… на пішохідному переході.
Я різко стукнув Ріана по плечу.
— Замовкни. Не треба мені такого щастя.
Він зареготав.
— А що? Було б весело. Ти б бігав за нею цілодобово. Тільки відвернувся — бам! Вона вже летить у фонтан або з даху.
— Дуже смішно, — пробурмотів я. — Я взагалі-то планував нормальний екзамен. Спокійний. Без цирку.
— Ой, Кайроне, — протягнув Таріел. — Ти ж у нас серйозний, відповідальний. Тобі якраз така і треба. Для балансу.
Я закотив очі й подивився в небо.
— Якщо мені дістанеться ходячий апокаліпсис, я офіційно заявлю, що це підстава.
Хлопці знову розсміялися.

Дзвоник розрізав подвір’я коротким, дзвінким сигналом. Веселощі стихли миттєво. Ми переглянулися — і мовчки рушили до великої аудиторії.
Приміщення сяяло світлом. Високі арки, прозорі стіни, крізь які було видно хвилі хмар. У центрі — довга напівкругла зала, ряди світлих лав, попереду — дошка з небесного скла.
Я сів поруч із Райаном. Тарел вмостився позаду, Данте — збоку, вже гордо постукуючи ногою.
— Ну що, герой, — прошепотів останній, — готуйся рятувати світ.
Я хмикнув. До зали увійшли наставники. Враз стало тихо. Старший професор провів долонею по поверхні дошки — і вона спалахнула м’яким світлом.

—Добре, студенти, — почав він спокійно, але впевнено, — настав час пояснити правила вашого завдання.

Він підняв руку, і перед усіма загорівся великий голографічний екран із аурою світла. На ньому почали з’являтися символи та картинки, що ілюстрували процес нашого випробування.

—Термін вашого завдання — п'ять днів, всього один тиждень у фізичному світі — промовив професор, проводячи рукою по карті, на якій позначені світи, куди ми спускатимемось. 

— Впродовж цього часу кожен з вас матиме свого підопічного — того, кого ви повинні навчити, допомогти, підтримати і, головне, підготувати до складних життєвих випробувань.

Він нахилився трохи вперед, і голос став глибшим: 

— За цей термін ми оцінюватимемо ваші дії. Кожен крок, кожна правильна порада, кожна щира допомога зараховується. Ті, хто впорається і покаже, що гідні, отримають свої крила. Стануть справжніми янголами-охоронцями, тими, хто охороняє життя і серця людей.