8. Потерчата

З горем навпіл ми пережили залишок зими, холодний березень та дощовий квітень. Весна прийшла, як на зло, з запізненням.
Та потім стало ніби легше. Потепліло. Ліс ожив. Прийшла допомога — подруги, сестри… Травень я досипала, доки за сином гляділи мавки.
А Перелесник… побачивши, що зиму дитина пережила, сказав, що хай вже буде. І зник. Пішов ламати долі іншим дівкам.
Мій син не говорив — був німим, але в іншому був чудовим. Я щаслива, що він у мене є.

*

 За пару років, одного липневого вечора, я повела його до озер у лісі. Мені хотілося поговорити з русалками, а він би позабавляв себе, граючись у воді.
Та трохи не дійшли. Маленька лампадка світилася з боку села і рухалась, постійно змінюючи напрямок. Лампадка… такі у нас хіба Потерчата носять. Та й то — вони зазвичай уночі виходять.
Відправила сина до води, де вже чекали, а сама пішла до світла.
Маленька дівчинка з наляканим поглядом стояла переді мною. Знайома якось вона… Але в лісі її не було ще.
— Хто ти? — я присіла поряд з нею і тихо спитала.
— …не знаю.
Потерча витирало заплакані очі. Така мала… їй, певно, два-три роки…
— Ти пам’ятаєш, хто твоя мати? Ти тут сама?
— Мама… — вона заплакала сильніше, але показала рукою в бік крайньої хати села. — Де мій брат?
— Хто твій брат? Він був з тобою?
З-за дерев виринув ще один вогник — вийшов хлопчик того самого віку.
— Це твій брат?
Кивок.
— Ходімо зі мною. Трохи пограєтесь біля води, там розкажете, звідки прийшли.

 Того вечора нічого не розказали — тільки лишились з нами. Потім вже осміліли та почали і до інших підходити. Ліс прийняв їх, як своїх.
А мене до себе мавка запросила. Поговорити хоче.
— Ну нарешті! Чого так довго? — мавка нетерпляче вигукнула.
— Та малого зайняти треба було. Що у тебе?
— Знаєш, чиї це були діти? — з якоюсь обережністю в голосі спитала мавка, натякаючи на нещодавно знайдених потерчат.
— Ні, не знаю. А що?
— Пам’ятаєш ту жінку, в якої ти свого лишала?
Я неохоче кивнула. У сина досі є шрами на тілі.
— Ти ж у неї, коли забирала дитину, їх двоє було. Ну… ось це вони…
— Що?! Як?!
— Та в селі я була, а там чула: вона їх задавила. Від неї її старша донька пішла і забрала з собою двох братів, а за цими обіцяла вернутись. Дістала її мати, то вона там собі — чи то до тітки по батьковій лінії, чи ще куди — вирішила втекти.

 А жінка, на зло їй, задавила цих двох, доки спали, щоб не забрали… От тепер вони… тут.
Мовчання… У мене немає слів. Я не знаю, що тут можна сказати. Як матір могла зробити таке з власними дітьми?
— Отже такі вони — люди?
— Так. Вони по-іншому не вміють.
— А ще нас нечистю називають…

*

Перед зимовим сном я гуляла з сином на околиці лісу. Він уже трохи сонний, тримаючись за мою руку, чемчикує поруч.
Раптовий вітер повіяв на село, змусивши мене теж повернути голову. Село… Де-не-де вже горіли вогні, з димарів валив дим, у стайнях іржали коні, ревли воли, сонно мукали корови.
Мені казав хтось, що та жінка досі тут живе, досі в тій хаті. А хтось інший казав, що вже поїхала з села. Втім… байдуже.
Син потягнув мене за рукав сорочки і мовою жестів спитав:
— Мамо, а це звідти прийшли ті діти?
— Звідти. Он з тієї хати, — я показала пальцем. — Синку, не ходи ніколи до людей. Вони всі лихі.
— А їх діти? Я пам’ятаю, як вони колись зі мною грались.
— Їх діти… так, діти бувають хороші. Але все ж краще не ходити до них.
 

Ми стояли і просто дивилися на село, де кілька зим тому я ледь не втратила сенс життя.