7. Підмінок

Життя в хаті йшло в своїй рутині.
Хтось плакав, хтось хворів, хтось працював. Двоє дітей, що лежали пліч-о-пліч, усе більше видавали різницю між собою, щоразу ніби кажучи: «одне з нас — не людина». І щораз Микита це помічав, і щораз мати казала не вигадувати.
Малий підмінок не мав бути улюбленим. Не міг. Дівчинка — так: вона спокійна, тиха, не вимагає багато уваги. А от він… Здається, у них із жінкою була якась взаємна ненависть: він кричав, заважаючи їй спати, вона його не годувала довше, бо «не заслужив», та й… якийсь не такий він.
А от її діти, здається, не зважали на крики, на несхожість, на матір — і просто любили його, дбали. То вночі коло себе клали, коли холодно було, то, доки мати не бачила, молоко коров’яче давали, щоб їв. Завжди хтось намагався його бавити, на руках носили.
Дівчинка вже могла самостійно сидіти, рухати руками, тримати голову, а він — ні. Він був надто слабким, міг лише кричати, лежачи…
А жінка дратувалась, мов чорт. Усім серцем прагнула позбутись набридливої дитини. Бачила — нічого путнього не виросте з нього. Вже б задавила вночі, та інші не давали.
Якось прийшла до їхньої хати сестра з сусіднього села. Теж незлюбила підмінка. І запідозрила неладне:
— А чи твоє це, сестро, дитя?
— Та не знаю. У мене всі діти спокійні були, а цей… так би й убила його, та гріх великий…
— А може, то підмінок?
— Хто? Ти що, дурна?
— Та чого ж? Сама кажеш — дитина вередлива, вічно голодна… сама глянь — потворне, хворе… фу. Не дивно, що любові до нього немає.
— Та я й малу не надто хотіла. Обидва противні. Треба було, як народила, потопити вночі, як кошенят, у відрі, а сусідам збрехати, що такі вродились мертвонароджені. А тепер… тепер мої вишкребки ще й прив’язались до них…
— То, може, нечиста сила хлопця народила? Ти хочеш з нечистю в хаті жити? Щоб воно вам усе псувало?
— Ні. Як вигнати виродка?
— Ну, побий його горіховими різками. Як почне волати — нечисть побіжить і забере, — сестра говорила з дивною насолодою.
Ввечері жінка витягла на поріг дитину та почала бити різками, доки ті не ламались. Крики було чути на все село. Дитина б, певно, вмерла б від цього… якби, звісно, могла.
У гущавині лісу Богинка остаточно прокинулась від сну, почувши плач. Її син ридав від болю, завданого людиною.
— Ні… За що? Не чіпайте його…!
Вона не могла кричати, не могла бігти, не могла навіть повністю встати. Та чути крик не могла. Намагалась підвестись, відібрати з землі сили та кинутись за ним, але… сили ще не відновились, і вона могла стояти лише, спираючись на дерево.
Коли зламалась остання різка, а за підмінком так ніхто й не прибіг, жінка, кинувши його на порозі, розлючено зайшла до хати й наказала старшим зайнятись ним. Сама ж сіла думати, як здихатись чужої проблеми — водночас і своєї небажаної дитини. Донька їй теж була ні до чого, тож якщо нечисть забере і її — буде навіть краще…
Пішла до ворожки.
— То побий горіховими різками, хай та лісова почує і забере своє. А тобі верне твоє.
— Та вже била. Не йде вона!
— Слухай, мила моя, то, може, це твоя дитина?
— Ні. Я не приймаю цього обміна за сина! Кажи, як його вигнати.
— Тоді розпали піч і піднеси до вогню, хай обпечеться. Тоді прийде та Богинка, що його лишила, і забере, щоб не мучили. Тільки не сьогодні це роби.
— Хех, дякую. А чому ж не сьогодні?
— Бо… бо сьогодні місяць не той. Через півтора тижні можна тільки.
— Гаразд. Красно дякую.
І вийшла.
А стара ворожка промовила тихо собі:
— Ти ж потвора… Сьогодні б його там засмажила, якби я тебе не спинила. Чому-чому… та бо ти його вб’єш, а не повернеш. Ти ж його щойно побила на морозі…
І хто ж насправді нечисть? Невже та Богинка, що шукає кращої долі своїй дитині, що готова прибігти й забрати, аби її не мучили, може вважатись монстром? Хіба можна назвати святою ту людську матір, що не приймає ні чужих, ні своїх? 

*

Минули ті півтора тижні. Почала жінка піч топити. Почала Богинка сили знаходити.
Допомогли й Лісовик з Чугайстром — дали силу. А вкрадена дитина мирно жила в теплому обійсті Чугайстра.
Сніги трохи зійшли, показавши під собою горобину, терен, шипшину та інші стійкі до морозів ягоди. Швидко їх зібрала й понесла в печеру. Зібрала все, що знаходила.
У цей час жінка піднесла дитину до печі.
Боліло. Пекло вогнем усе. Крім крику, він не міг нічого — навіть голови підняти. Кричати почали й інші діти: від страху, від люті. Просили матір витягти їхнього брата, залишити в спокої. Але тій було байдуже. Вирішила: або його нечисть забере, або сама його вб’є.
Богинка чула плач. Уже сильніший. Не один — а багато дитячих голосів плакали, ніби кликали. Її сина там мучать.
Пішла, не роздумуючи, до Чугайстра, забрала хлопчика і понесла до села.
Там обережно поклала до тієї колиски, а тоді побачила і свою дитину.
Підбігла і вихопила обпеченого сина.
Доки всі стояли німі, побігла з ним до лісу. А там уже впала, обіймаючи і плачучи:
— Я ж вам… Що ж ви… Навіщо? За що? Як ви можете? Що тепер нам робити?..