6. Людське життя

Кремезна жінка продерла очі. Січневе світло неприємно різало, примушувало спершу перевернутись, а тоді й зовсім прокинутись. Але ж як не хотілось покидати лаву! Може, їй вдасться ще навіть подрімати. Той-що, як діти прокинуться? Он хай Оленка корову здоїть, у курей яйця збере та сніданок приготує, а Пилип хай піде поратись по господарству. Навіщо іще вона їх народжувала? Так… точно зможе виспатись…
Та різкий крик двох немовлят враз забрав цей шанс. Діти ніби почули її бажання і вирішили — настав їх зоряний час для концерту. Там уже було не до сну жодному члену сім’ї, і вслід за матір’ю прокидались ще троє голодних ротів.
Єдиним, хто не прокинувся, був шестирічний Святослав, що мав застуду.
Жінка зморщилась, вилаялась і встала. Одразу розтопила піч, затим перехрестилась перед іконою та послала найстаршу, дванадцятирічну Олену, до корови за молоком, а одинадцятирічного Пилипа — до свиней. Діти, що ще не встигли навіть прокинутись, пішли до роботи.
Восьмирічний Микита підійшов до малюків, щоб заспокоїти, та раптом скрикнув:
— Мамо! Мамо, що з Кирилом?
— Та заради ж Бога! Що вже з тим нещастям?
— Він… якийсь інший.
— Ти знущаєшся з мене? Який ще «інший»? — дуже роздратовано. — А-а-а, я зрозуміла: ти не хочеш брата глядіти і вирішив так від роботи здихатись! Не в моєму домі!
— Але ж, мамо…
— Заткнись.
Минуло так кілька тижнів, а тоді й місяць. Жінка рідко підходила до новонароджених дітей і вже тим більше не помічала різниці між рідним сином і підмінком. Лише дратувалась його ненажерливості та крикам по ночах і навіть не дивилась на нього.
А він не міг інакше. Боліло. І то сильно боліло. І неясно, що болить, бо то є все одразу і водночас нічого. І постійно їсти хотілось — через це теж боліло. Єдине, що трохи заспокоювало, — незнане досі тепло від печі та запах рідних рук матері, що тримався в колисці. Хотів назад до мами, в холод, в голод, але де завжди є руки, які тримають не лише щоб годувати…
Микита часто бавив його і таку ж малу дівчинку, яку всі називали Вірою. А по ночах, коли біль ставав нестерпним, приходила Олена і, як колись мати, носила колами в марних спробах заспокоїти. Поряд з Оленою було спокійно, добре, приємно — на відміну від жінки, яка його годувала. Її він майже що ненавидів і кричав ще голосніше, коли вона приходила.
А десь у лісі важко прокинулась молода Богинка. Все ж не дочекавшись весни, розправила худі плечі, згадала про сина, залишеного невідомо з ким…